Чи потрібен Церкві інтернет
Пробуємо розібратися в плюсах і мінусах співіснування Церкви та інтернету.
Взаємовідносини Церква-інтернет вельми специфічні. З одного боку, у кожного монастиря, єпархії і навіть великих парафій є свої сайти, сторінки в соцмережах. Існує маса православних інформаційних ресурсів, на яких можна знайти масу корисної інформації. Це, з одного боку, зручно, а з іншого – дуже часто інтернет – це справжня клоака, де маса духовного бруду, безпосереднє зіткнення з яким згубно впливає на душу людини. Говорячи звичайною мовою: раніше гидоту писали на паркані, а тепер для цього є соціальні мережі.
Спробуймо розібратися в плюсах і мінусах співіснування, співпраці чи як завгодно інакше – Церкви та інтернету.
Почнемо з плюсів. Наприклад, сайти великих монастирів, зокрема Києво-Печерська лавра. Дуже зручно, зайшовши на сайт, отримати досить вичерпні дані про життя монастиря: до уваги відвідувачів фотографії, відео і аудіо богослужінь, інформація про лаврські святині, готелі, трапезні, контактні номери телефонів. Все, що необхідно знати паломнику, що збирається відвідати цю велику православну святиню. Така ж ситуація і з багатьма іншими обителями. Років двадцять тому, вирушаючи у паломницьку поїздку, дуже часто люди їхали невідомо куди: було незрозуміло, де ночувати, де елементарно поїсти, який там розпорядок богослужінь. Номери телефонів монастирів дізнавалися через єпархіальні управління, в деяких випадках просто «діставалися» через знайомих.
Крім сайту у Лаври є своя сторінка в Facebook, через яку ченці Лаври постійно нагадують світу про Києво-Печерських угодників, великі свята, особливі дні в житті монастиря. Таким чином розширюється коло людей, які тим чи іншим чином стикаються з життям найдавнішого монастиря на Русі. Для когось це усвідомлено, хтось бачить це в стрічці у своїх друзів, але так чи інакше інформація доходить до користувача Facebook. І це дуже добре, на думку приходить приказка: вода камінь точить. Поступово, в позитивному, а може навіть спочатку і негативному ключі, людина починає цікавитися: а що ж таке монастир? Таким чином виникає інтерес і при сприятливому розвитку подій така зацікавлена людина може в підсумку прийти до віри і воцерковитися.
Такі і подібні їй сторінки в соцмережах безумовно несуть «Благу вість» в електронний світ, що не може не позначитися на загальному стані користувачів. Звичайно, є певна частина користувачів, які негативно і навіть агресивно реагують на сторінки з православною тематикою, але точно також є люди і поза просторами інтернету, які агресивно налаштовані проти Церкви і навіть Бога.
Тепер подивімося на дієві інформаційні сайти Церкви. Років двадцять тому для того, щоб дізнатися, чи є парафія N в N-ській єпархії, необхідно було знайти номер телефону єпархіального управління N-ської єпархії, зателефонувати туди і отримати відповідь. Зараз же все елементарно: просто заходиш на офіційний сайт Української Православної Церкви і отримуєш всю необхідну інформацію. Звичайно, можна сказати, що така відкритість – це не зовсім правильно для Церкви, нічого всім все знати. Але, з іншого боку — не вихід сидіти, закрившись від світу, за словами Спасителя: «І, засвітивши свічку, не ставлять її під посудину, а на підсвічник, і світить всім у домі» (Мф. 5:15).
Йдемо далі. Існує такий проект «Батюшка онлайн» і «Матінка онлайн». Даний формат розрахований на людей зайнятих, які в силу обставин, ряду серйозних причин не мають можливості живого спілкування зі священиком. Через онлайн спілкування такі люди отримують відповіді на свої запитання, часто знаходять вихід із важких ситуацій.
Інша категорія людей, що користується ресурсом – це ті, хто, будучи активним користувачем мережі, тільки роблять перші кроки в бік Церкви і храму Божого і їм простіше задати запитання у віртуальному світі, ніж безпосередньо спілкуватися зі священиком. І тут вже все залежить від ієрея по той бік екрану: чи зможе він переконати такого «віртуального неофіта» у необхідності особистої участі в житті Церкви і живого спілкування.
До цієї ж категорії відносяться «онлайн записки» і «треби онлайн». Знову ж таки, в житті бувають різні обставини: може виникнути непередбачена критична ситуація, коли зателефонувати немає можливості, тільки онлайн спілкування, ось тоді така пропозиція – це дійсно рятувальний круг. Або інший варіант: дуже хочеться замовити службу в улюбленого святого, особливо шанованої ікони десь в далекому монастирі, а на сайті/сторінці є така функція. Ось проблема і вирішена.
Ще один спосіб використання можливостей інтернету – створення груп в таких ресурсах як Viber, WhatsApp, Facebook, інших соцмережах, які об'єднують парафіян одного храму, братства, сестринства. Такі групи дозволяють швидко обмінюватися інформацією, тримають своїх членів в курсі подій, повідомляють важливі новини і взагалі консолідують, об'єднують, роблять більш згуртованими і мобільними. Також вони дозволяють адекватно реагувати на ситуацію, надавати необхідну допомогу як молитвою, так і ділом. Часто членами таких груп стають не тільки постійні парафіяни, учасники братств або сестринств, а й їхні родичі, друзі, колеги, в деяких випадках необов'язково навіть воцерковлені. У таких групах, крім інформації необхідної для життєдіяльності приходу/братства/сестринства, як правило, викладаються повчальні притчі, житія святих, посилання на інтерв'ю священнослужителів, злободенні статті, що стосуються життя церкви. Загалом, такі групи дуже інформативні.
Всі попередні приклади говорять про те, що, виходячи на простори інтернету, обживаючи віртуальний світ, Церква стає на дорогу місіонерства, отримує ще одну можливість достукатися до людських душ і сердець. І це все, безумовно, позитив. Але ж є ж і негативна сторона. Яка вона?
Ну, по-перше, треби, записки онлайн позбавляють користувача живого спілкування. Адже набагато простіше написати повідомлення, ніж попрацювати, поїхати в храм, постояти на службі, замовити молебень або сорокауст. Онлайн треби знеособлюють спілкування, роблять його бездушним. Як би там не було, але приходячи в храм, ти стаєш частиною Церкви Христової, береш участь у її таїнствах, спілкуєшся з живими людьми, бачиш приклад позитивного чи негативного ставлення до життя, віри, служби.
Ще Арістотель сказав: «Людина – істота соціальна і живе за законами суспільства». Треби онлайн виходять за рамки звичних взаємин "людина-Церква". Адже те, що добре в екстрених випадках, стає злом в повсякденному житті. Наприклад, при зупинці серця або сильній алергічній реакції потерпілому можуть вколоти велику дозу адреналіну, і це врятує йому життя. У звичайному житті, якщо людині просто вколоти велику дозу адреналіну, то серце може не витримати, і людина загине. Те ж і з требами. Треби онлайн привчають до легкого отримання бажаного, люди, які «підсіли» на такі треби, за фактом не беруть жодної участі в житті Церкви, вони не є частиною Тіла Христового, адже вони не сповідаються, не причащаються, не стоять на службі і не співають «Вірую».
По-друге, багато священнослужителів мають зараз власні сторінки в соцмережах. Частиною православного суспільства це дуже сильно засуджується, подекуди зводиться навіть в статус смертного гріха. Так, через такі сторінки можна і потрібно нести Слово Боже в світ. Але часто тут спрацьовує протилежний ефект. Батьки втягуються в полеміку, часто дуже і дуже неприємну, втягуються в суперечки, в яких Церкву, священнослужителів поливають брудом.
Там люди, які не мають ні найменшого уявлення про устрій, ієрархію, канонічність, історію Церкви беруться міркувати, робити висновки, повчати. Отці, природно, пробують донести істину до Інтернет-грамотіїв, але, як правило, безрезультатно. Мало того, ці спроби розцінюються як приниження гідності тих, хто розмірковує, як гординю священнослужителів. Як наслідок на Церкву виливається потік лайки і хули. Бували навіть випадки, коли після таких полемічних інтернет-диспутів, священикам починали погрожувати. Можна зробити висновки: такий досвід для Церкви неприйнятний.
По-третє, для багатьох активних користувачів інтернету інформаційні ресурси Церкви стають полем для активної діяльності. Люди вступають в полеміку, доводять свою правоту, «виблискують» богословськими термінами і знаннями, а в реальному житті не мають уявлення, де знаходиться найближчий храм, як кажуть в народі «з якого боку до церкви двері відкриваються». І головна проблема таких біляцерковних дискусій в тому, що їхній результат – практично завжди злість і ненависть один до одного.
Ще можна говорити про те, що дуже часто «церковний» інтернет – це доля людей теплохладних. Так, вони начебто і в Бога вірують, і церковні таїнства розуміють, і наче брати участь в цьому не проти, але ось є мільйон «вагомих» причин, маса обставин, що заважають їх особистій, живій участі. А ось інтернет – те, що треба. Саме для таких людей «церковний» інтернет – це безумовне зло, оскільки він стає сурогатом справжнього живого церковного життя.
Таким чином ми можемо дійти висновку, що співіснування Церкви та інтернету – дуже складне питання. Не можна однозначно говорити, що Церква повинна цуратися інтернету, адже в деяких випадках його допомога неоціненна. Необхідно розуміти, що це ресурс, знаряддя, за допомогою якого можна і потрібно достукатися до сердець людей. Адже сьогодні багато хто відмовляється від телебачення і повністю перемикається на інтернет-мовлення. А це означає, що інформаційне поле інтернету буде з кожним роком збільшуватись, і, напевно, просто нерозумно і гріх відмовлятися від місця на ньому. Не дарма ж кажуть: хто володіє інформацією, той володіє світом! А негатив є завжди і скрізь, згадаємо про бджілку і муху: кожна з них бачить те, що їй властиво, одна – прекрасні квіти, інша... ну самі знаєте що!
