Чи може християнин бути внутрішньо самотнім?
Справжня самотність заради Господа – це настільки страшна і висока річ! Вона безмірно вище за усамітнення саме по собі.
Нещодавно один професор богослов'я написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Якщо є Бог, то немає самотності. Якщо є самотність, то немає Бога. Але ми знаємо, що Бог є, що Він всюдисущий і премилостивий. Отже, самотність - фікція, ілюзія, фантом, принадність. Самотність від лукавого».
Начебто логічне міркування. Але виникає запитання. Якщо самотність від диявола, чи може християнин бути внутрішньо самотньою людиною? А якщо так, чи завжди він самотній тільки через диявола?
Думається, що ця тема відноситься до розряду складних, в яких потрібно розбиратися. Тут як раз та ситуація, коли підходять і «так», і «ні».
З одного боку, самотність – наслідок гріхопадіння. Якщо пам'ятати про те, що диявол був головним винуватцем вкушання людьми забороненого плоду, тоді ниточку самотності дійсно можна протягнути до ворога роду людського. У цьому сенсі всі наші проблеми – від диявола.
Але тепер самотність стала постійною константою нашого життя, і її часом може відчувати навіть і віруюча людина, що знайшла Бога. Так, так – і віруюча, яка відреклася від диявола, і поєднувалася Христу. Чому ж вона може бути самотня? Тому що вона людина, і ніщо людське їй не чуже. Тому що вона продовжує жити в занепалому світі, несучи хрест всіх сумних умовностей нашого буття – і стан самотності стає в деякому сенсі природним для неї.
От запитаю: ми християни? Християни. А грішимо? Грішимо. Але ж не повинні грішити! Іоанн Богослов пише: Кожний, народжений від Бога, не чинить гріха, тому що сім'я Його перебуває в ньому, і він не може грішити, бо народжений від Бога (1Ін. 3, 9). Але ми грішимо, бо серйозно пошкоджені, і лікування проходить дуже повільно. А помилки хто розуміє? Від таємних очисть ти мене… (Пс. 18,13) Грішимо, все-таки залишаючись християнами – тому що віруємо в Христа, хочемо порятунку, і намагаємося боротися проти гріха.
Точно так само ми деколи мучимося від самотності і депресії, тому що слабкі й немічні у вірі і справах. Самотність стала звичайним станом людини, що живе в пропащому світі. Як це не парадоксально, стан самотності може поєднуватися з вірою в Бога. Хоч ми і віримо в Господа, але не завжди маємо Його в собі, знову ж по гріхам нашим. Мене не завжди маєте (Мф. 26,11) – говорив Сам Христос. Адже і не тільки по гріхам нашим ми іноді на деякий час неначе «втрачаємо» Бога – Він Сам деколи промислительно відходить від нас, щоб ми зрозуміли: жити без Господа неможливо.
До того ж, самотність може бути не через відсутність Бога в житті, а через відсутність людини. Так! Не менш сильно, ніж туга за богом, може мучити туга за людиною. Адже Господь створив двох, а не одного. А якщо людина з якихось причин залишається одна в житті, їй буде важко – якщо тільки вона не відкриє своє серце Творцю настільки, що Дух Святий заповнить все її життя.
Тому навряд чи варто говорити, що страждає від самотності неодмінно мучений дияволом. Так, ми вже сказали, що на початку цього ланцюжка стоїть диявол, який спровокував гріхопадіння Адама і Єви. Але християнин може просто по-людськи виявитися нещасним – покинутим, обдуреним – і звідси самотнім. Він начебто і з Богом, він має віру – але все ж відсутність людини поруч буде для нього джерелом постійного болю.
Особливо це стосується жінок, що з якихось причин залишилися без чоловіка! Для того щоб перемогти і пересилити жіночу природу з усіма її інстинктами і потребами, потрібна дуже сильна любов до Бога і багато благодаті. Далеко не кожна жінка може піти таким шляхом. Звідси і муки самотності - навіть і у віруючих людей. Як жінок, так і чоловіків – але у жінок особливо.
Для того щоб перемогти і пересилити жіночу природу з усіма її інстинктами і потребами, потрібна дуже сильна любов до Бога і багато благодаті. Далеко не кожна жінка може піти таким шляхом. Звідси і муки самотності - навіть і у віруючих людей. Як жінок, так і чоловіків – але у жінок особливо.
Самотність може діяти, як наркотик, тільки навпаки. Спочатку у тебе пекельні ломки, потім ти все сприймаєш як належне, а потім починаєш отримувати якесь неприродне, похмуре задоволення. Ось це дійсно шлях в нікуди, якого слід побоюватися.
Є дуже багато людей, які полюбили шкаралупу своєї самотності і не бажають її пробивати. Як глибоководні риби, які народилися і виросли у темряві, і не терплять ніякого світла – так і ці люди. Вони вже настільки випали з нормального життя, що їм важко повертатися назад.
Подібних героїв багато у Достоєвського. Федір Михайлович надзвичайно гостро відчував цю тему. Як правило, його персонажі – глибоко самотні, стражденні люди, які настільки звикли до своєї внутрішньї самотності, що виходити з неї їм чи не болючіше, ніж залишатися в ній. Наприклад, якби Соня Мармеладова не вивела Раскольникова з тієї душевної в'язниці, в яку він сам себе замкнув – Родіон би помер на каторзі, залишаючись надзвичайно самотньою людиною.
Ось така самотність дійсно пахне пеклом.
Тема самотності межує з темою усамітнення. Мабуть, іноді ми плутаємо ці два поняття. Усамітнення стосується зовнішніх умов життя, а самотність – це стан душі. Самота не обов'язково передбачає самотність. Чернець у своїй келії не самотній, він з Господом. Хоча можна жити усамітнено, але не мати Бога. І мучитися від того, що у тебе немає ні справжньої віри в Господа, ні близької людини поруч з тобою. На жаль, зустрічаються і такі, нещасні ченці.
Тому, коли який-небудь віруючий сумним голосом говорить про своє бажання самотності, то доречно підозрювати, що людина просто втомилася і потребує тимчасового відлюддя і відпочинку. Справжня самотність заради Господа – це настільки страшна і висока річ! Вона безмірно вище усамітнення самого по собі. А взагалі, душа, яка відмовилася від усього заради духовного життя і відріклася від світу, може жити Богом і з Богом не тільки в монастирі, але навіть і в метушні великого міста. Такі люди є, і їх цілком можна назвати справжніми ченцями в світі.
Усамітнення не завжди пов'язане з самотністю – але і самотність не завжди пов'язана з самотою. Можна бути повністю самотнім і в мільйонних міських натовпах. Взагалі самотність – це коли у тебе мало віри в Бога і поруч з тобою немає людини. Якщо це так – ти вже трохи знаєш, що таке пекло. І з цього пекла необхідно виходити на пошуки Бога і людини, інакше акулячі щелепи самотності зжеруть тебе з бебехами.
Самотина, самотність… Складні теми. Усамітнення – задля чого? Самотність – вимушена, або ж це, коли людина радісно кидається в обійми Господа, забуваючи про все на світі? Як важко часом у цьому розібратися. Як важко іноді в собі самому розібратися! Все складно і заплутано, все змішано в нас, і навряд чи можна визначити якимись прямолінійними тезами.
Одне ясно: нехай Господь позбавить від самоти хворої, нещасної, вимушеної – самотності особистої втрати. А також від тієї моторошної самотності гордої душі, в якій народжуються хворі ідеї, на зразок фантазій Раскольникова. І хай допоможе Господь дозріти для самотності заради Нього – радісної, світлої, добровільної; такої самотності, в якій саме самотність розчиняється в океані Божої любові.
