«Ми ж не священики»: чи повинні миряни брати участь у житті Церкви?
Майже в усіх православних храмах прихожани відокремлені від служителів вівтаря іконостасом. Чи означає це, що миряни в церкві мають задовольнятися пасивною роллю?
Ми, миряни, молимося разом з нашим духовенством, але в цій єдності відчуваємо і деяке розмежування на «клір» і «мир». Так влаштував Бог, тут нема з чим сперечатися.
Початок цього розмежування простежується ще в Священному Писанні, де сказано, що в перших християнських громадах існували особливі групи віруючих: єпископи, пресвітери, диякони. На таке служіння християни спеціально обиралися та поставлялися через рукоположення.
Але варто зауважити, що в перші століття християнства грань між духовенством та мирянами не була настільки явною, як тепер. Окрім єпископства, пресвітерства, дияконства існували й інші церковні служіння, які несли звичайні віруючі – як чоловіки, так і жінки. Взагалі миряни у древній Церкві були дуже активними.
Цікаво, що в переліку давньохристиянських служінь, які перераховує апостол Павло в одному з листів, священичий послух стоїть в одному ряду зі служіннями мирян.
«І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то виконуй його в міру віри, а коли служіння – будь на служіння, коли вчитель – на навчання, коли втішитель – на потішання, хто подає – у простоті, хто головує – то з пильністю, хто милосердствує – то з привітністю» (Рим.12,6-8).
Звернемо увагу на слово «головує». В синодальному перекладі вживається слово «начальник», але грецьке слово «проістаменос» перекладається на сучасну мову як «предстоящий», або «той, хто стоїть попереду». Святитель Феофан Затворник, тлумачачи це місце, вважає, що йдеться про предстоятеля громади – тобто про священика, можливо, єпископа. Отже, якщо священик стоїть в одному списку серед мирян – вчителів, втішителів, подателів, благодійників – значить, звичайні християни першого століття були не менш активні в Церкві, аніж священики. У кожного члена громади було якесь своє служіння.
Сьогодні ми живемо в суспільстві споживання. У нас склалося споживацьке ставлення до всього – в тому числі й до Церкви. Ми звикли лише брати, брати, брати. Ми роками ходимо в храм, беремо участь у таїнствах, насолоджуємося богослужінням, слухаємо проповіді...
Як рідко в нас прокидається думка: а що я роблю для Господа, для громади? Чи повинен я не лише брати, але й віддавати?
Чомусь у нас не формується свідомість служителя – та свідомість, що була така характерна для християн апостольських часів.
Наприклад, батюшка оголошує після служби про майбутній суботник. Із 200 людей громади приходять… двоє. Наступного дня, у неділю, на службі знову стоять 200! І ніби всі – зразкові християни. Ставлять свічки, хрестяться, кланяються... Звісно, на ситуацію впливає й авторитет самого священика, але розмова зараз про інше: про бажання якось послужити в Церкві.
Або, наприклад, на столичних катехизаторських курсах відкривається новий річний цикл занять з «Внутрішнього місіонерства». Мета лекцій – виховати парафіяльного катехизатора, який міг би допомагати священику в просвітницькій парафіяльній роботі. Народ на лекції приходить, і навіть у великій кількості. Але викладачу з часом стає ясно: ніяких парафіяльних катехизаторів Церква не отримає. Люди просто прийшли послухати співака з приємним голосом (див. Єз.33,32). «Не зможу», «не вмію», «я недостойний», «це не моє», «а чому я», «поки ще не готовий» – в сумі всі ці відмовки дають на виході нульовий відсоток. Прийшли, послухали, пішли. Прийшли, отримали знання – потім самі забули і нікому не віддали. Знову ж таки – споживча свідомість.
До речі, ще стосовно курсів. Якщо порахувати, скільки в тому ж Києві ті чи інші курси за рік випускають студентів (очевидно, більше 100), то постає питання: куди вони всі діваються потім? Складається враження, що їх масово вивозять у якісь резервації. Чомусь вони не залишаються працювати в Церкві. Виходить, що Церква дає їм знання, які… пропадають, чи що. Якось не збирається у нас армія парафіяльних катехитів, проповідників, місіонерів, публіцистів, апологетів. Чому? Знань немає? Знання дані. Тоді чому? Тому що у нас споживча свідомість, ми не налаштовані служити для Церкви.
Світобачення служителя треба виховувати, воно не народиться саме. Звичайно ж, в цьому вихованні ніхто не здатний зробити так багато, як священик. Пригадується один чудовий київський пастир, який багато років проповідував людям ідеї служіння Церкві і сам показував яскравий приклад такої самовіддачі. З часом парафіяни стали прокидатися і включатися в парафіяльну роботу. Цей пастир виховав свідомість служителів, і люди вийшли на якісно інший рівень християнського життя. Але на жаль – як мало таких священиків!
У деяких храмах сусідньої держави цілком успішно працює така ініціатива: в храмі лежить спеціальна «книга» прохань і пропозицій для членів громади. На стенді прикріплені два великих блокнота, один названо: «Що я можу зробити», а інший: «В чому я маю потребу».
В першому блокноті, приміром, якась студентка пропонує кілька годин свого часу, щоб доглянути самотню бабусю. В іншому блокноті багатодітна мама просить когось із грамотних парафіян допомогти її синові з математикою, щоб не наймати дорогого репетитора. Як прекрасно! Це і є справжняє общинне життя, а не просто «прихід» – прийшли, помолились, пішли. Тут вже відчувається справжнє християнство, та сама допомога ближнім, якої шукають багато хто з нас. Питання: хто ж нам заважає зробити так в усіх храмах?
Що у нас? Яка ситуація загалом?
Коли на Україну прийшли всім відомі біди, виявилося, що у нас немає мирянських церковних організацій, здатних відбивати інформаційну атаку на Церкву і охороняти храми від захватів; майже немає проповідників і публіцистів, готових захищати істину в пресі та в усному спілкуванні. Натомість є млявість, пасивність та незвиклість швидко вирішувати та робити. Так, існує кілька центрів молодіжної активності (на кшталт Іонинського монастиря або громади храмів прп.Агапіта Печерського та свт.Луки Кримського) – але їх все одно замало, і загалом час сильно втрачений. Нам потрібно дуже швидко прокидатися, щоб вижити. Чомусь вороги Церкви часом виявляються набагато активніше в своїй війні проти Бога, аніж ми в захисті нашої віри та святинь.
Ми пам'ятаємо, що в XVII-XVIII століттях, у часи, коли Православна Церква зазнавала значного тиску держави (Польщі), саме об'єднання мирян, які називалися Православними братствами, допомогли вистояти Православній Церкві в боротьбі проти покатоличення. І історична роль цих братств була не лише в захисті православ'я, але і в значній мірі в просвіті та місіонерстві.
Апостолят мирян – це погляд у майбутнє та вирішення проблем сьогодення. Волонтерство, проповідь, катехизація, апологетика, місіонерство і взагалі всяка праця руками і головою чекають на кожну людину, яка прийшла в Церкву. Служити один одному «кожен тим даром, якого отримав» (1Пет.4,10); бути в храмі не просто прихожанами, але членами громади; знайти сенс життя у віддаванні, а не лише в придбанні; перемогти свідомість споживача та стати служителем Божим – це Православ'я майбутнього, християнство XXI століття. Швидше за все, інших варіантів у нас просто немає, якщо тільки ми хочемо зберегти дорогоцінний дар віри та передати його нашим нащадкам.
