«Нам необхідно зміцнюватись, щоб протистояти західному духу»

На самому північному заході Польщі, поряд з німецьким кордоном та Балтійським морем, розташоване місто Щецин, яке до Другої світової війни звалося Штеттін та належало Німеччині. У місті діє єдиний православний храм – на честь святителя Миколая Чудотворця.

Тривалий час служби тут проходили на другому поверсі будівлі, що дісталась громаді від комуністичної влади. Окрім інших незручностей, доводилось терпіти гучну музику з зібрань протестантів, які займали перший поверх і ніяк не хотіли забезпечити тишу на час православних богослужінь. Але у 2009 році громада збудувала новий храм.

Настоятель храму протоієрей Павел Стефановські розповів СПЖ про те, як живеться православним у католицькому середовищі, що спільного між проблемами польської та української Церкви та чим відповідати на загрози розколів.

«Близько 200 років лемки вперто протистояли унії»

– В історії України та Польщі було чимало напружених, конфліктних моментів. Тим не менш, православні в обох країнах однаково страждали від унії, та й в цілому у нас більше спільного, ніж відмінностей, як ви вважаєте?

– Так, ще до Хрещення Русі тут, на території Польщі, були центри Східного християнства. Є історичні свідчення про існування тут храмів наприкінці VIII, у XIX, X століттях. Тому цей період вважається початком існування тут християнства, причому саме грецького, східного обряду. Звісно, конкретні дати у різних істориків різняться. Західний обряд приходить на територію Польщі пізніше, з політичних міркувань, разом із шлюбом польського князя Мешко I та чеської принцеси Дубравки. У цей час і відбувається так зване «хрещення Польщі». І хоча на перших порах східний обряд продовжує вільно існувати паралельно з західним, після розколу розпочинається повсюдний тиск на Східну Церкву.

З найбільш значущих подій потрібно згадати, звичайно, Брестську унію, яку підписували саме тут, на території Польщі. До слова, це була не перша унія подібного роду, були й інші, проте великого успіху вони не мали. Після цієї події бути православним стало зовсім важко. Православні не могли займати високих посад, не могли побудувати успішну кар'єру, вважалися, на думку деяких істориків, взагалі людьми другого сорту. Багато людей приймали римський обряд лише тому, що так було легше жити.

Уніати отримали всі повноваження для викорінення Православ'я. Лише подумайте: у цей період на території Польщі лише один монастир залишився і ніколи не переставав бути православним – Яблочинський (с. Яблечна Бельського повіту – Ред). Супрасльська лавра, Почаївська лавра були за сприяння влади віддані греко-католикам. Ситуація змінюється на краще для Церкви після розділу Польщі, в тих регіонах, якими заволоділа Росія.

Загалом, можна сказати, що Польська Церква завжди була частиною Руської, хоча й відчувала вплив Грецької Церкви на півдні. В Польщі служило багато священиків та навіть єпископи з Росії та України. Все змінилося після революції 1917 року в Росії: у 1918 році Польща стає незалежною, Російської імперії вже немає, є Радянський Союз, Руська Церква в тяжкому становищі, багато хто з духовенства вмирають мученицькою смертю. Постало питання про автокефалію – як і завжди в таких ситуаціях, багато хто виступили за, багато проти. Константинопольський Патріарх дав свою згоду, Руська Церква погодилася з цим дещо пізніше.

– Ви представник народності лемків (лемки – народність, що населяє гірські райони на кордоні України, Польщі та Словаччини – Ред.), і ваша сім'я має коріння в регіоні, який в Польщі називається Підкарпаттям. Відомо, що історія Церкви в цьому регіоні прикрашена особливо мученицьким терпінням вірних. Як склалася доля Православ'я в цьому регіоні?

– Близько 200 років лемки вперто протистояли унії, не приймаючи ні папу римського, ні уніатське духівництво. Тим не менш, мало-помалу уніати захоплювали їхні парафії, застосовуючи той метод, за допомогою якого вони захопили Почаївську лавру: Почаїв теж дуже довго опирався унії, однак уніати потроху надсилали до неї своїх ченців, і в якийсь момент лавру оголосили греко-католицькою, бо за це виступила більшість братії. Але наприкінці XIX – на початку XX століть серед лемків прокинулося усвідомлення, що їх просто обдурили. Цілими парафіями вони стали повертатися до Православ'я.

– В кінці XIX століття в цих краях народився Максим Сандович, який згодом став символом відродження Православ'я на Підкарпатті і навіть першим святим, канонізованим автокефальною ППЦ. Хто був цей чоловік?

– Це лемко, що народився в уніатській сім'ї та був в уніатській парафії, котрий, однак, ставши дорослим, звернувся до православної віри. Він вів активну проповідь Православ'я, служив на парафіях, які поверталися до Православ'я, хрестив, вінчав, за що зазнав чимало переслідувань і за що зрештою був розстріляний в Горлицях, де тепер стоїть храм, названий на його честь, в якому зберігаються його мощі.

– А що ви скажете про ту територію, де ми знаходимося зараз, про північний захід Польщі, куди й переселяли насильно лемків та українців в ході операції «Вісла»?

– Православних храмів тут майже ніколи не було. Одна з трагедій цієї операції полягала в тому, що люди, більшість з яких були православними, переїжджали туди, де не було Церкви. Розселяли таким чином: одна сім'я в одне село. Тобто родини колишніх односельців виявлялися розсіяними на території кілометрів у 400. План полягав у тому, щоб люди, пов'язані зі східною культурою, втратили свою віру, свої традиції, свою мову. І ось минуло 70 років, і, треба сказати, що більшість з цих людей дійсно все це втратили. Лише про лемків можу сказати, що вони виявилися найбільш стійкими.

За часів Катерини II, яка народилася в Щецині (що тоді належав німцям), у місті, я думаю, були православні з російських та грецьких купців, які торгували тут. Але це було раніше, а коли православний народ в ході «Вісли» прийшов на ці землі, то Церкви тут не було зовсім. Наша єпархія в її сучасному вигляді – це лише 1960-ті роки, а до цього були хіба що рідкі парафії навколо священиків, яких присилали з Варшави.

«Любов – це завжди фундамент приходу, фундамент самого християнства»

– Яке воно взагалі – служіння в католицькому середовищі? Адже ваш форпост облаштувався у тому місці, де навколо всі традиції – католицькі, свята католицькі та навіть державні вихідні збігаються лише з католицькими святами.

– До всіх зовнішніх умов завжди потрібно звикати. Взагалі до всього треба звикати, окрім гріха. Якщо навколо святкують та живуть по-іншому, не варто протистояти цьому – треба просто робити свою справу та любити свою традицію. Коли я тільки приїхав сюди, ставлення цього зовнішнього середовища було холодним. І від простих людей, і від католицького духовенства. Але за 21 рік мого служіння тут все сильно змінилося. Вони звикли до нас і навіть в різних ситуаціях приймають рішення на нашу користь. Швидше, можна сказати так: відверто не шкодять.

– Ваші парафіяни – люди різних національностей, і ви спілкуєтеся з багатьма різними мовами. Чи є якісь пастирські труднощі у їх духовному окормленні?

– Я думаю, що таких труднощів в принципі не повинно бути. Бувають батьки сімейств, у яких по десять дітей: усі вони різного віку, різного характеру, різного рівня інтелекту та інше – проте усіх їх він зобов'язаний любити та працювати разом з ними і над ними. Тому таких проблем немає.

Були проблеми між самими парафіянами різних національностей. Швидше навіть, не стільки проблеми, скільки конкретні випадки: просто я відчував, що між ними чомусь немає любові. А якщо немає любові, то немає вже нічого, бо любов – це завжди фундамент приходу, фундамент самого християнства. І якщо в приході з'являється людина, яка ненавидить навіть не просто іншого прихожанина, а взагалі будь-кого, хоч би де той не знаходився, – тоді руйнується фундамент. Ідеал стає не те що недосяжним для нього, він навіть не бачить його. І ось над цим потрібно особливо працювати.

Дуже важливо говорити людям про необхідність прощення, викорінення всякої злоби з серця. А ще краще – прагнути самому відповідати цим словам. На священику найбільша відповідальність, бо його парафіянин завжди може виправдати свою ненависть до когось тим, що він бачить цю ж ненависть і в своєму пастирі. Можу сказати, що на моїх очах люди змінювались, коли вони починали дійсно щиро молитися за своїх ворогів.

– А скільки українців було і є на парафії?

– Близько 500 чоловік у мене було до того моменту, поки не почали приїжджати українці. Тепер у нас близько 700-800. Але важливо згадати інше: в Щецині офіційно працюють 20 000 українців. Але їх не видно. І ось це страшно. Адже це лише офіційна цифра: насправді їх більше. Але майже всі вони не помічають або не хочуть помічати цього храму. Звичайно, буває, протягом тижня хтось забіжить поставити свічку. Але я служу один, і в мене не завжди виходить тримати храм відкритим та бути готовим прийняти людину. Тому я завжди кажу таким: скажи мені, що у такий от, приміром, час я буду раз на тиждень чи хоч раз на місяць приходити до вас. Тоді я буду чекати на нього, храм буде відчинений. А якщо він забігає мимохідь раз на рік та думає, що в цей момент двері обов'язково будуть відчинені – вибачте, це не музей і не супермаркет, це дім Божий.

З іншого боку, багато хто з цих 200-300 українців, які стали моїми постійними парафіянами, відвідують богослужіння навіть старанніше за моїх старих парафіян. Деякі несуть в храмі послухи, співають в хорі, допомагають у різних потребах. Двойко хлопчиків-вівтарників у мене з українців. Досить великий відсоток становлять українці з тих дітей, які приходять на богословські уроки, – щоп'ятниці у нас заняття по групах.

– Я помітив, що у багатьох є проблеми з розумінням слов'янської мови богослужіння. Бачив, як один з парафіян-поляків, молодий чоловік, прийшов на богослужіння з книжкою, де текст літургії був написаний по-польськи, і під час служби заглядав до неї, у такий спосіб виходячи із становища. Як ви допомагаєте своїм парафіянам долати цю складність?

– Ці проблеми є майже у всіх. У мене на парафії є греки, які абсолютно не розуміють слов'янської, є румуни, є копти, які приїхали з Єгипту і не пропускають жодної недільної служби, чистокровні поляки... Ці книги з текстами літургії двома мовами (слов'янською та їхньою рідною) я намагаюся роздавати всім, щоб люди і вдома могли вивчати хід служби. І проповіді я тому став давати польською (до о. Павла проповіді виголошувалися російською мовою – Ред.), що польська мова більш-менш об'єднує всіх цих людей, адже всі живуть тут і хоч трохи розуміють її. Намагаюся говорити простими словами, неспішно й чітко, щоб кожен зміг вловити сенс. Ну й часто, коли у людей виникають запитання, я просто окремо пояснюю їм те чи інше їхньою рідною мовою.

– А як взагалі справи з духовною літературою польською мовою? Чи перекладено Святих Отців?

– Останнім часом друкується багато. З'явилося багато перекладів на польську і святоотецької, і житійної, і інших напрямків духовної літератури. Багато наших священиків самі займаються цими перекладами, перекладають і з грецької, і з російської, і з англійської. Ця література доступна. В нашій храмовій крамничці ми завжди намагаємось поповнювати прилавок всім, що можна придбати, і продаємо це за ту ж ціну, за яку купуємо. Багато чого, якщо є необхідність, намагаюся віддавати даром.

«Церкві необхідно уникати всякої розмови про політику та продовжувати говорити про Христа»

– В посланні семи Церквам з Одкровення Іоанна Богослова після кожного звернення до конкретної Церкви Господь дає певну обіцянку «переможцеві». Що доведеться в першу чергу перемагати ангелу Польської Церкви сьогодні?

– Західну культуру. Нам необхідно зміцнюватися, щоб протистояти тому західному духу, західному способу життя, який умертвив Католицьку Церкву. Це той дух, який обдурив дуже багатьох людей на Заході тим, що Бог не потрібен, можна жити без Бога. Це перше. А друге – це іслам. Невідомо, як Польща зустріне цю потужну хвилю ісламізації, яка пройшла по Європі. Неможливо не помічати тієї ситуації, яка виникла в Швеції, Франції, деяких регіонах Німеччини та Англії. Ми повинні затвердити своїх людей у вірі.

– А в чому відмінність між проблемами польської та української Церков?

– Скажу слідом за Іоанном Кронштадським. Був неспокійний час, смута, війна, і якийсь журналіст запитав його: «Яка проблема зараз найважливіша для нас, православних?» Праведний Іоанн сказав: «Спасіння було, є і завжди буде найважливішою проблемою для нас». От і для польської Церкви, і для української Церкви найголовніша проблема завжди – це спасіння наших душ, спасіння наших віруючих.

Україні, звісно, потрібен мир. Духовенству та мирянам у першу чергу треба молитися про те, щоб Господь вказав, яким шляхом цей мир здобути. І потрібно нести проповідь християнства. Якщо привести в порядок духовний стан народу, тоді зникнуть і зовнішні проблеми.

– Ключова проблема Церкви в Україні – розкол. Причому вона посилюється неосвіченістю народу, який абсолютно не бачить різниці між канонічною та неканонічною Церквою. Як донести до широкого загалу, чим відрізняються самозванці від Христової Церкви?

– Я теж, наприклад, можу з'їхати з глузду та проголосити автокефалію Щецинської Церкви. Чи залишусь я після цього в єдиній Церкві? Ні, не залишусь. Якщо не вдається пояснити, потрібно показати ділом. Церкві необхідно уникати всякої розмови про політику та продовжувати говорити людям про Христа. Я знаю, що канонічна Церква поводить себе набагато краще від розкольників – на цьому й треба стояти. Людина, яка шукає Бога, побачить це. Політики в Церкві не повинно бути ніколи. Церква – це любов. Ось з цією любов'ю і потрібно шукати виходу з ситуації. Істинна Церква Христова завжди встоїть, нехай будуть хоч вбивати, хоч гнати. Я бажаю українській Церкві миру в серці, миру в країні і тієї самої справжньої християнської любові.