«Узнали про перемогу 5 травня. Від радощів гупнули з усіх зенітних стволів»

Знайомтеся:  Леонід Яскевич. 92 роки від роду. З них – 52 роки – псаломщик столичного  храму Священномученика Макарія на Татарці.  Журналіст СПЖ зустрівся з ним у селі Юрівка під Києвом, де вже багато років Леонід Омелянович проживає зі своєю дочкою, зятем і двома онуками.

Невелика кімната в просторому двоповерховому будинку. Особистий простір побіленого сивиною старця заповнено іконами, православною літературою, фотографіями батьків, ликами відомих діячів Української Православної Церкви.

Дбайливо зберігає Леонід Яскевич і потрапили йому в руки знімки з німецького архіву: кадри зруйнованого війною Києва, а також багатьох православних храмів, яких сьогодні вже не побачиш. (Це – Георгіївська церква поруч із Софійським собором; церква свт. Миколи (Миколи Доброго), де служив о. Олександр Глаголєв, батько Олексія Глаголєва; церква Петра і Павла на Куренівці).

Розмовляли про життя, про війну, про тих цікавих людей, яких зустрічав на своєму життєвому шляху цей світлий осіб, і про вірі в Бога  пронесену через все своє життя.

«У 1923 році сталося диво»

– Розкажіть про своє дитинство. Які ваші найяскравіші спогади того часу?

– Народився в Полтаві в 1927 році. І в цьому ж році батьки переїхали в Київ. Батько був священиком. Його перевели настоятелем Стрітенську церкву. Святинею в ній була шанована ікона Божої Матері «Всіх Скорботних радості». Це місце зараз знаходиться в районі Сінного ринку на Львівській площі. І там ми жили в кімнаті під церквою. Коли мені було шість років, батько захворів на висипний тиф і я разом з двома сестрами теж захворіли та потрапили в Олександрівську лікарню. Батько там у 1933 році і преставився, його поховали на Лук'янівському кладовищі. Один час  довелося пожити навіть на церковній дзвіниці. Якось увечері, пам'ятаю, прийшов в церкву військовий з шаблею, пістолем та дівчина з ним. Прийшли вінчатися. Батько запропонував військовому зняти портупею, шаблю і залишити в пономарке, щоб не заходив у церкву зі зброєю.

Зараз цієї церкви немає. У 1935 році її зруйнували комуністи, а там, де був вівтар влаштували клумбу. І на тому місці довго нічого не будувалося.  На цю церкву приїжджали подивитися паломники з усієї України. У 1923 році відбулися чудеса – оновилися і стали яскраво світитися і хрест і купола. А в газеті тоді написали, мати її зберегла і я прочитав, що це ніяке не чудо, а атмосферне явище. Але люди все одно йшли і вірили, що це чудо Господь зробив. І називали цю церкву не Стрітенська, а Скорбященская церква. Тому що там була ікона Скорботної Божої Матері, чудотворна ікона. І біля цієї ікони люди отримували різні зцілення.

– А як ваш батько, чого він вас вчив в церкві?

• – Він не вчив, його кілька разів забирали, заарештовували в 1930 році за те, що був священиком, але потім відпускали. Перед тим, як лягати спати, а батько  молився перед лампадкою, потім брав мене на руки і я у нього на руках засинала.

Мати Олександра Семенівна під час Громадянської війни закінчила курси медсестер і змогла влаштуватися в Києві.

«Німці розділили нас по національностям»

– Де ви жили, коли почалася Друга світова війна?

– Коли почалася війна, ми жили в Ірпені. У знайомої нашої матері там був невеликий будинок і вона пустила нас в одну з кімнат, там ми вчотирьох і жили. Але з нами матері майже не було, вона працювала в якійсь лікарні в Києві і приїжджала в Ірпінь тільки в кінці тижня. В Ірпені ходили в місцевий  Свято-Троїцький православний храм. У 1939 році церкву закрили, дзвони переплавили, іконостас разушили, а розпису зафарбували, а в самій церкві влаштували артіль, яка випускала іграшки. Під час окупації церкву відкрили і після війни храм вже не закривався.

А коли в 1938 році в Києві відкрився ЦУМ на розі Хрещатика і вулиці Фундукліївській, мати отримувала звідти замовлення та вдома вишивала і була вже з нами. Потім її запросили співати в хорову капелу «Думка» і вона там співала до 1939 року. Вона розміщувалася на вулиці Рейтарській.

Німці увійшли в Ірпінь на Преображення, увійшли під ранок. І довгий час там були, не могли зайняти Київ, був дуже потужний укріпрайон, який німців утримував. Але потім німці всіх жителів Ірпеня зігнали в Радомишль, весь селище. Це був серпень 1941 року. Там був облаштований табір, неподалік була церква і мати ходила туди співати в хорі. А сам табір – це колишня військова частина – декілька 4-поверхових будинків, територія була обнесена колючим дротом, але з дозволу коменданта можна було вийти на базар або в церкву. Але треба було повертатися.

Я запам'ятав, що тоді в таборі в Радомишлі німці поділили нас на національності. Українці носили жовті пов'язки, росіяни – сині пов'язки, а євреї – чорні пов'язки. І у євреїв мала ще бути на грудях, на одязі, зірка шестикутна. Потім зібрали всіх євреїв, і навіть ті сім'ї, в яких, наприклад, дружина була російська, а чоловік єврей, все одно, зібрали, відвезли в ліс під Радомишлем, викопали там рів і всіх розстріляли. Ми це дізналися від одного з місцевих поліцаїв. Він розповів, що спочатку розстріляли жінок, їх присипали землею, а потім розстріляли чоловіків. Ось таке було. А коли у вересні німці зайняли Київ, було дуже багато полонених, нас вигнали з табору в Радомишлі і загнали туди військовополонених.

Німці не змогли подолати 41-й укріпрайон і зайшли в Київ з півночі, з боку Вишгорода, по Мінському шосе.

Після Радомишля я потрапив у Село Мирча Бородянського району. І там у місцевому храмі служив псаломщиком. Це було наприкінці 1942 – на початку 1943 року, під час окупації Києва. Зараз це село не дізнаєтеся, тоді воно було невелике і захудалое, а зараз майже як велике селище. А тоді у Мірчі мене німці ледь не розстріляли. Це був період, коли партизани Ковпака переходили рейдом через річку Тетерів, зробили міст і переправлялися. І в нашому районі відбулися сутички партизан з поліцаями, були перестрілки. А я в той момент не всидів дома і бігав вулицями. Церковний староста тоді схопив мене за шкірку і кричить: «Коли стріляють, потрібно на землю лягати, а не бігати по вулицях». Мені тоді 16 років було. В той момент в Мірчу зайшли розвідгрупи Ковпака, які під час переправи прикривали з флангів основні сили Ковпака і побачили там поліцаїв і була з ними перестрілка. Але це швидко закінчилося, і партизани зникли в лісі. Пізніше в Мірчу приїхали карателі і дружина сільського старости сказала ніби я зв'язковий партизан… Прийшов офіцер в німецькій формі і чистою російською мовою став мене допитувати мене і нашого священика з якого ми загону, скільки там людей і де розмістилися… І сильно розмахував руками. Настоятелем був отець Григорій Литвин. Раніше він був головним агрономом Бородянського району.

«Люди були віруючими і віруючими залишалися»

– А що ви робили в церкві?

Співав у хорі, читав годинник, Апостол, Канон, вів усю службу. Я у матері навчився, коли вона йшла на клірос, я йшов з нею… і таким чином освоював церковну службу.

– Як вам вдалося уникнути розстрілу?

церковний Староста, у кого ми жили, під час Громадянської війни був у полоні і знав німецьку мову. Він знайшов коменданта і сказав, що ні піп, ні дяк до партизанів не мають ніякого відношення, а батько Григорій був знайомий з самим бургомістром Бородянки… І нас відпустили. А після жили один час у Клавдієво. Там церкву в 30-ті роки розібрали, і, на прохання людей, храм облаштували у спортивному залі місцевої школи, туди приходило і молилося багато народу…

– За що люди молилися під час війни, про що говорили?

– Молилися за очищення гріхів, покаяння, і за світ, щоб скоріше закінчилася війна…

Люди були віруючими і віруючими залишалися… Багато хто часто називали себе віруючими, але по правді були віруючими… І ті, хто закривав до війни церкви, потім їх з дозволу німців і відкривали… Тоді, пам'ятаю, було дуже багато хрестин, хрестили і малюків, і дорослих і навіть людей похилого віку. І вінчалися теж… До війни цього в церквах не було. Багато храмів віддавали під заготзерно або влаштовували там клуби. Німці заохочували відкриття церков, якщо про це просило місцеве населення. Але дуже сильно стежили за тим, щоб у цій церкві не проповідували проти режиму. А за часів радянської влади людина, назвав себе віруючим, міг, наприклад, втратити роботу… Як-то в ті часи мене запросили в Київ на Різдво співати колядки до одного високого чиновника на прізвище Петропавлівський. У нього була квартира біля Оперного театру. Люди зібралися і слухали. Але була ніч і мене повезли на нічліг в квартиру на Печерську. Там жінка, хатня робітниця каже мені: «Якщо захочете помолитися, візьміть ікону, вона зашита в подушку!». Потім з'ясувалося, що я ночував у квартирі партійного секретаря київського заводу Артема.

В армію був призваний восени 1944 року. Служив в Житомирській, а потім у Волинській області. Повоювати не встиг. Мене направили вчитися на зенитчика в зенітний полк.

«Дізналися про перемогу 5 травня»

– А де вас готували?

– Училище розташоване в мікрорайоні Богунія в місті Житомирі. До війни там розміщувалася військова частина, а вже після війни було артучилище. Так ось на початку 45 року там на території училища на землі вимило навесні людські кістки. Виявилося, що під час війни німці там розмістили концтабір… І наш навчальний артполк звідти перевели в інше місце. Після війни його розформували, а мене, як сержанта, направили вчитися під Москву радіолокаційне училище. Це було в серпні 45 року.

– Де зустріли День Перемоги?

– Офіційно це 9 травня відзначається, а ми дізналися про перемогу 5 травня, коли знаходилися на марші. разом із знаряддями і йшли до нового місця дислокації. І тоді нашу колону зупинили і за наказом комполку з усіх зенітних стовбурів жахнули залп в небо. Комполку потім сильно карати не стали, посадили за це під домашній арешт. В Москві відбувся парад Перемоги, але ми в ньому не брали.

Радіолокаційне училище під Москвою розміщувалося в землянках. Вони були вириті ще під час війни. Там я рік освоював стаціонарні радіолокаційні станції «П-2» і «П-3», пересувних тоді ще не було. Після закінчення училища мене направили служити на Далекий Схід. Півроку простояли під Владивостоком, а коли почалася навігація, відправили служити в бухту Провидіння на Чукотку. Там ми спочатку побудували військовий містечко, бо житла не було. Коли побудували, отримали нові радіолокаційні установки і стежили за польотами американських літаків на нашій території.

Після служби в 1951 повернувся в Київ. У 1953 році поступив в Московську духовну семінарію в Загорську, закінчив у 57 році. Намагався вступити у семінарію в Києві, але не вийшло. Перший раз не прийняли тому що не було атестата зрілості і тоді закінчив школу робітничої молоді, а другий раз зажадали довідку про хрещення. Її не було, але я говорив, що у мене батько був священиком, напевно, хрестив… Але цього виявилося мало. Пізніше з'явилася сім'я, народилося двоє дітей – Юра і Таня.

«Президент не має права втручатися в церковні справи»

– Ви пам'ятаєте період, коли Україна стала незалежною і на початку 90-х років стався розкол в Церкві, коли Філарет пішов у розкол…

Це було дуже сумне явище… Справа в тому, що Філарета я знаю давно, ще з Московської семінарії, Денисенко на два роки молодше мене і тоді вже закінчив семінарію і був помічником інспектора Московської семінарії. Тоді він був ієромонахом, спостерігав за порядком, щоб займалися, вчасно ставали на молитву… Вже в Києві спочатку він був єпископом, а потім митрополитом. Це було до Горбачова. Спогади про нього були добрі до пори до часу…

– Як ви сприйняли новину про розкол?

Сприйняв з жалем… Чому, бо вірую в Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву. Церква одна, одна Церква. Заборонений у служінні Василь Липківський створив «Церква», це не Церква – самосвят… – Філарет. Він створив не Церква. Якщо він не підпорядковується Собору єпископів, значить, він поза законом.

– А ваше ставлення до зусиллям Президента будь-якою ціною створити єдину Помісну Православну Церкву?

Я ж не винен, що у Президента немає мізків. Він не має права втручатися в церковні справи.  Він у цих справах, як видно, абсолютний профан. Він не має права… Церква єдина була, є і буде… Він може організувати якусь третю організацію, яку будуть називати «Церквою».

Коли в 30-ті роки Церква гнобили, люди все одно залишалися з Церквою. У 1937 році неподалік від Макаріївського храму, який був у той час закритий, і в ньому була шорна майстерня військового відомства. Так от там неподалік на вулиці Татарській жив такий священик – отець Андріан Римаренко. Так він зробив церква у себе в льоху під будинком, і ця церква проіснувала до 1941 року. Він там здійснював богослужіння, там люди причащалися. Батька Андріана двічі заарештовували, третій раз могли не випустити.

«Це була сім'я, справжня мала Церква»

– А церква тоді займалася благодійністю?

Церкви тоді заборонялося займатися благодійництвом при Радянському Союзі. Уповноважені суворо стежили, щоб не було ніякої благодійності. Якщо доходила до нього така інформація, підвищувався податок для Церкви. Був такий священик Олексій Глаголєв, він опікував три храми. Він служив в одній церкві, а іншу відремонтував, церква Варвари. Там було гуртожиток, так він прибрав перегородки, зробив вівтар…

– Ви були знайомі з отцем Олексієм Глаголевым?

І з татом, і з сином. На свою першу сповідь мати привела мене до отця Олександра Глаголєву. Це було в 37 році.  У тому ж році його заарештували, і він помер в застінках НКВС на Лук'янівці. Гідним наступником в служінні Господу нашому став його син Олексій Глаголєв.

Пам'ятається, він влаштовував у себе вдома зустрічі з віруючими. Збиралися, пили чай, читали вірші, пісні співали, йшли філософські бесіди. А потім батюшка раптом казав: «Хто хоче, давайте поисповедую». Піднімалися і йшли на сповідь. У кутку біля батька Олександра в квартирі на вулиці Покровській стояв аналой і там батюшка сповідував бажаючих. Сповідалися і знову сідали пили чай і розмовляли.

– Про що говорили, пам'ятаєте?

Бесіди були різнобічні – історичні, філософські, релігійні.

– Вам доводилося бувати на цих бесідах?

Так. Обстановка була дуже зворушливою. Був великий стіл, над столом – великий абажур. Велика кімната поділялася книжковою шафою і піаніно. Одна половина була житлова, інша – приймальна. Під час цих бесід люди задавали чимало запитань. Наприклад, що робити, якщо міліція затримала, не пускають у храм з дитиною… Таке було. Ти – дорослий – іди, а дітей до церкви не пускали. Також запитували, як правильно молитися, як правильно постити… На ці бесіди збиралися ті, кого знав батько Олексій або ті, хто батька Олексія знали. Це була сім'я, справжня мала Церква. Якщо у когось біда, нещастя брали участь і допомагали один одному… весь прихід Покровської церкви. Якщо радість у кого, всі поспішали розділити цю радість, влаштовували для всіх частування…

– Ваше найпотаємніше бажання?

Сокровенне бажання зараз гідно скласти руки й відійти до Бога. І тим не менш віку я не відчуваю… На жаль, не відчуваю сьогодні просвіту в нашому житті. Давайте згадаємо історію. 1812 рік. Війна з Наполеоном. Народ підтримав армію, згуртувався, і ми перемогли ворога. І ось така згуртованість народу сьогодні, як ніколи, потрібна Україні…