Чи молиться диявол?
Ми наведемо три приклади з Писання та поміркуємо про те, як нам не уподібнюватися молитві диявола.
В усі часи питання молитви було одним з тих, які привертали найбільшу увагу як в святоотцівському середовищі, так і в середовищі богословів та церковних мислителів нового часу.
У святому Євангелії про молитву часто говорив Господь наш Іісус Христос, Який і дав нам справжній її зразок, відомий під назвою Господньої молитви або молитви «Отче наш». З Євангелія нам відомо, що Сам Спаситель часто молився, подаючи таким чином приклад своїм учням, а в їх особі і всім нам.
«Молитва є спілкування і єднання людини з Богом», – пише преподобний Іоанн Лествичник і тим самим виражає превалююче та навіть усталене розуміння молитви. І справді, молитва – це справа суто особиста, інтимна, це місце зустрічі двох, де треті особи – це лише ті, за кого ми молимось. «А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф.6, 6), – говорить Спаситель.
Однак розуміння молитви виключно як звернення до Бога, що супроводжується зовнішніми формами та рухами, є абсолютно порожнім та позбавленим християнського духу. А цей дух, як ми знаємо, основується на розумінні людської особистості як особистості, створеної за образом і подобою Бога, усиновленої Богу і купленої колись дорогою ціною (с. 1Кор.7, 23). Саме тому святі отці часто говорять про таке поняття, як «дерзновенність в молитві» для того, щоб відрізняти молитву християнина від молитви інших людей та не зводити її до речитативу і бездумного повторення слів, яке часто більше схоже на якусь магію, ніж на богоспілкування.
Отже, молитись може тільки особистість. Але в цьому світі ми з вами не єдині особистості, які можуть мислити, спілкуватися, прагнути до чогось, творити та просто жити. Як ми знаємо, Церква визнає існування безтілесних духів, які колись були створені благими, але відпали від Творця, рухомі гордістю та марнославством і, врешті-решт, стали тими, кого апостол Павло називає «піднебесними духами злоби» (Еф. 6, 12). І якщо розуміти молитву як спілкування з Богом, визнання Його могутності та своєї негідності, то ми аніскільки не погрішимо проти істини, якщо скажемо, що молитися можуть не лише люди, але й демони.
У Священному Писанні ми можемо знайти випадки, які якщо не є безпосередньо молитвою злих духів, то, у всякому разі, зовнішнім проявом їх молитовного настрою. Нижче ми наведемо три випадки та поміркуємо про те, як нам не уподібнюватись молитві диявола:
I. «І на другий бік моря вони прибули, до землі Гадаринської. І як вийшов Він із човна, то зараз Його перестрів чоловік із могильних печер, що мав духа нечистого... А коли він Іісуса побачив здалека, то прибіг, і вклонився Йому, і закричав гучним голосом, кажучи: Що до мене Тобі, Іісусе, Сину Бога Всевишнього? Богом Тебе заклинаю, не муч Ти мене!... І він Його дуже просив, щоб їх не висилав із тієї землі. Пасся ж там на горі гурт великий свиней. І просилися демони, кажучи: Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли» (Мк. 5, 1-2, 6-7, 10-12).
Вище ми побачили зразок повноцінної молитви злих духів до Господа Іісуса Христа. Ця молитва виражається зовнішнім чином, коли демони, які заволоділи нещасною людиною, схиляються перед Христом до землі і тим самим визнають Його могутність, просячи і благаючи Його не карати їх. А це означає, що колінопреклоніння, поклони та звернення до Бога ще не роблять з цього всього справжньої християнської молитви, бо так може молитися й диявол.
Що ж відрізняє молитву християнина від молитви демона? Відповідь проста: любов. «За дверима залишаються ті молитви, які, підносячись до Бога, не мають в собі любові, бо одна любов відчиняє двері молитві», – пише прп. Єфрем Сирин. Але справжня любов до Бога неможлива без любові до ближнього: «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1Ів. 4: 2). У світлі цього особливого значення набувають слова Господньої молитви: «Й одпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим».
II. «І відповів сатана Господеві й сказав: Чи ж Йов дармо боїться Бога? Чи ж Ти не забезпечив його, і дім його, і все, що його? Чин його рук Ти поблагословив, а маєток його поширився по краю. Але простягни тільки руку Свою, і доторкнися до всього, що його, чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?... І відповів сатана Господеві й сказав: Шкіра за шкіру, і все, що хто має, віддасть він за душу свою. Але простягни но Ти руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його, чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?» (Йов 1, 9-11, 2, 4-5).
Тут перед нами приклад найчастішої молитви – молитви про свої потреби. І навіть незважаючи на те, що, за словами апостола Петра: «Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого» (1Пет. 5, 8) і всі потреби його зводяться саме до цього, дуже часто між наведеною молитвою диявола і нашою молитвою немає ніякої різниці, навіть якщо ми й просимо чогось корисного на наш погляд. Вся справа в тому, що диявол не чує Бога та наполягає на своєму, він упевнений у своїй правоті і намагається довести Богові, що Він помиляється, і кому вже точно видніше, так це нібито дияволу. Ми дуже часто звертаємося до Бога з молитвою про свої потреби, ми часто намагаємося нав'язати Богові свою волю і своє бачення речей, людей чи подій та чекаємо, що Він зобов'язаний за першим покликом виконувати все, про що ми його попросимо. А якщо ми не отримуємо прошеного, то нас охоплює злість, образа, зневіра та відчай, бо нам-то видніше, як треба. І тут ми, на жаль, уподібнюємося дияволу і не пам'ятаємо слів молитви Господньої: «Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Якщо ми не хочемо уподібнюватися ворогові роду людського, просячи Бога про свої потреби, то нам варто прийняти Його Святу волю та Промисел щодо світу, дати Йому право йти уперед та вести нас за Собою.
«Довго перебуваючи в молитві і не бачачи плоду, не кажи: нічого не набув, бо саме перебування в молитві є вже набуття; і яке благо вище від цього, – приліплюватися до Господа і перебувати безперестанно у з'єднанні з Ним?» – пише прп. Іоанн Лествичник.
III. «Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять» (Як. 2, 19). Тут ми бачимо не тільки віру, без якої неможлива молитва (адже якщо я не вірю в Бога, то як я буду йому молитися?), але й благоговіння, яке часто вважається надзвичайно важливою складовою у молитовному спілкуванні з Богом. Благоговіння – це глибока шана перед святинею, і, як ми бачимо, його мають не лише люди та ангели, але й біси.
«Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва?» (Як. 2:20), – продовжує апостол Яків і тим самим пояснює, в чому полягає та сама дерзновенність в молитві, яка відрізняє молитву християнина від молитви демонів. Справи, необхідні для щирої молитви та істинного богошанування, – це дійсне виконання божественних заповідей не через страх покарання, але з любові до Бога і ближнього. Без усього цього наша молитва, віра і благоговіння перед Творцем нічим не краще молитви, віри і благоговіння демонів. І водночас, те, у що вірять християни і те, у що вірять демони – це все ж різні речі, адже ми приймаємо всім серцем Істину про Творця, а демони тим і живуть, що намагаються на кожному кроці оббрехати Його. Вірують, благоговіють, але ненавидять та засуджують. А те, якою буде наша молитва – християнською або ж демонською, – вирішувати тільки нам.
