Служити Богу та людям: 4 тези соціальної концепції Церкви
Життя в Церкві, до якого закликається кожна людина, є невпинне служіння Богу та людям.
У ювілейному 2000 році від Різдва Христового на Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви був прийнятий документ «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви». Незважаючи на занудну назву, цей документ дуже цікавий як для вчених богословів, так і для звичайних віруючих, і навіть для далеких від Церкви людей. Він дуже життєвий, чимало питань, якими переймаються сьогодні православні християни, мають там свої відповіді. Але про це знають не всі. А між тим, тільки РПЦ змогла прийняти документ такого високого богословського рівня і такої життєвої актуальності. Про що ж йдеться в тексті документа? Розглянемо для початку «основи Основ».
Перший розділ документа називається «Основні богословські положення» і в ньому розкривається те, як Церква визначає саму себе і як вона бачить своє становище в цьому світі. Зміст цього розділу зводиться до кількох основних тез.
Теза перша: в Церкві треба бачити Христа, Месію, Боголюдину
В Євангелії є розповідь про те, як Христос йшов до помираючої дочки начальника синагоги і народ тиснув та гнобив Його. «Аж ось прийшов муж, Яір на ім'я, що був старшим синагоги. Він припав до Іісусових ніг, та й став благати Його завітати до дому його. Бо він мав одиначку дочку, років десь із дванадцять, і вмирала вона. А коли Він ішов, народ тиснув Його» (Лк. 8, 41-42). Можна собі уявити натовп людей, що оточував Христа, гомонів та штовхав Його з усіх сторін. Згадаймо метро в годину пік. І ось в цьому натовпі знаходиться одна жінка (одна!), яка зовні доторкається до Христа так само, як і всі ці люди, але внутрішньо – зовсім інакше. «А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що ніхто вздоровити не міг її, підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його, і хвилі тієї спинилася їй кровотеча» (Лк. 8, 43-44). І можна поставити запитання: а що, вона одна мала недугу у всій цій юрбі? Лише в неї, з тих, хто торкався одягу Господа, були негаразди зі здоров'ям? Чому ж зцілилася тільки вона одна? «А Іісус запитав: Хто доторкнувся до Мене?» (Лк. 8, 45). Запитання було, мабуть, абсолютно абсурдним. Як можна питати про це, коли безліч людей тіснили Господа? І святий апостол Петро з подивом говорить про це: «Учителю, народ коло Тебе он товпиться й тисне, – і Ти кажеш: «хто доторкнувся до Мене?» (Лк. 8, 45). Але Спаситель вказує на величезну різницю між людьми, що його тіснили, і цією жінкою: «Іісус же промовив: Доторкнувсь хтось до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене. А жінка, побачивши, що вона не втаїлась, трясучись, підійшла та й упала перед Ним, і призналася перед усіма людьми, чому доторкнулась до Нього, і як хвилі тієї одужала. Він же промовив до неї: Дочко, твоя віра спасла тебе; іди з миром собі!» (Лк. 8, 46-48).
Так от, на Церкву потрібно дивитися саме так, як ця жінка дивилась на Христа. Інакше наш погляд буде не просто помилковим, але й таким, що веде в погибель. Ми можемо якось там стикатися з Церквою, але при цьому продовжувати перебувати в обіймах гріха та смерті. Люди, які оточували Христа в натовпі, йшли за Ним більше з цікавості, подивитись, чи зцілить він дочку Яіра, чи ні. Вони дивились на нього як на людину, цікавого проповідника, можливо, навіть і чудотворця. І Він справді є і Син Людський, і проповідник, і чудотворець. Але кровоточива жінка побачила в Ньому і щось більше. Вона побачила в Ньому Бога.
В Церкві теж можна бачити і громадську організацію, і систему керування людьми, і комплекс моральних правил поведінки, і просто красиву обрядовість тощо. Але люди, які бачать в Церкві насамперед все перераховане вище, часто не бачать в ній головного – Христа. І не отримують від цього ніякої користі для своїх безсмертних душ, точно так само, як і ті люди, які оточували і тіснили Христа у згаданому Євангельському епізоді.
«Церква є зібрання віруючих у Христа, в яке Ним Самим закликається увійти кожен. В ній «все небесне і земне» має бути з'єднане у Христі, бо Він – Глава «Церкви, яка є Його тіло, повня Того, що все всім наповняє» (Еф. 1. 22-23). (П. 1.1. Основ СК РПЦ). «Церква є боголюдський організм» (П. 1.2.).
У Христі з'єднані дві природи: божественна і людська. Але святоотцівське богослов'я говорить про Христа як про Боголюдину, а не як про людинобога. Так само і в Церкві потрібно насамперед бачити божественне, а потім людське.
Теза друга: єднання людини з Боголюдиною Христом можливе не інакше як в Церкві
«В Церкві дією Святого Духа звершується обоження творіння, виповнюється початковий задум Божий про світ та людину» (П. 1.1.). У цих словах визначається головна місія Церкви у світі – обоження творіння. Не участь у державному будівництві, не вироблення філософських та етичних концепцій, не психологічна допомога стражденним і не матеріальна нужденним, а обоження творіння. І це обоження не може звершитись ніде, окрім Церкви Христової. Ні в громадських організаціях, ні в політичних партіях, ні навіть релігійних організаціях, які не перебувають у єдності з Церквою.
«Христос очолив Собою людство, став Главою оновленого людського єства – Його тіла, в якому набувається доступ до джерела Святого Духа. Церква – єдність «нової людини у Христі» (П. 1.1.).
І ця єдність у Христі не порушується існуючими земними поділами. «Чоловіки, жінки, діти, глибоко розділені у відношенні раси, народу, мови, способу життя, праці, науки, звання, багатства... – всіх них Церква відтворює в Дусі... Всі отримують від неї єдину природу, недоступну руйнуванню, природу, на яку не впливають численні і глибокі відмінності, якими люди відрізняються один від одного...» (П. 1.1.).
Теза третя: Церква пов'язана зі світом і взаємодіє з ним
«Церква пов'язана зі світом за своєю людською, тварною природою. Однак вона взаємодіє з ним не як суто земний організм, але у всій своїй таємничій повноті» (П. 1.2.). Знову ж таки можна провести аналогію. Образ з'єднання божественної і людської природ у Христі IV Вселенський Собор визначив у чотирьох термінах: «незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно». Так само і в Церкві, не можна сказати, що ось тут вона взаємодіє зі світом тільки своєю людською природою, а ось тут – тільки божественною. Ні, ця взаємодія відбувається завжди «у всій своїй таємничій повноті».
А ось що можна розділити в Церкві, так це гріх і святість. «Церква, будучи тілом Боголюдини Христа, боголюдська. Але якщо Христос є досконала Боголюдина, то Церква ще не є досконале боголюдство, бо на землі вона воїнствує з гріхом, і її людство, хоча внутрішньо і з'єднане з Божеством, далеко не в усьому Його виражає і Йому відповідає» (П. 1.2.). Люди, члени Церкви, в тій чи іншій мірі схильні до гріха. «Немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила…» (Екл. 7, 20). Гріхи можуть бути різні, великі й малі, смертні і не смертні: « Усяка неправда то гріх. Та є гріх не на смерть» (1Ів. 5, 17). Але в Апокаліпсисі сказано про вічне Царство Боже, що «…не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду…» (Об'явл. 21, 27). Тому для кожної людини вкрай важливо відокремити від себе все гріховне, що вона робить у житті. І зробити це можливо в таїнствах покаяння, соборування та причащання Святих Христових Тайн. «І він доторкнувся до уст моїх та й сказав: Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений» (Іс. 6, 7), – говорить священик після причащання народу. І звершення цих таїнств неможливо ніде, окрім як в Церкві.
Взаємодіючи зі світом «у всій своїй таємничій повноті», Церква взаємодіє і з державою, і з суспільством, і з кожною окремою людиною. «Для цього вона вступає у взаємодію з державою, навіть якщо вона не носить християнського характеру, а також з різними громадськими асоціаціями та окремими людьми, навіть якщо вони не ідентифікують себе з християнською вірою» (П. 1.4.).
Колись святий апостол Павло, стоючи перед царем Агріппою, говорив про своє бажання, щоб всі люди звернулися в християнство. «Агріппа ж Павлові: Ти малощо не намовляєш мене, щоб я став християнином… А Павло: Благав би я Бога, щоб чи мало, чи багато, не тільки но ти, але й усі, хто чує сьогодні мене, зробились такими, як і я, крім оцих ланцюгів» (Дії 26, 28-29). Так само і Церква бажає, «щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1Тим. 2, 4), але усвідомлює, що дарована Богом свободна воля людини передбачає, що людина може ухилитися від Бога і спасіння. Безліч свідчень і Священного Писання, і навколишньої дійсності говорять про те, що більшість людей саме так і роблять. Проте ця обставина не перешкоджає тому, щоб Церква не взаємодіяла би з такими людьми і не поширювала на них свій благотворний вплив. І вплив цей може виражатися в різних формах. «Не ставлячи прямої задачі навернення усіх в Православ'я як умови співпраці, Церква сподівається, що спільне благотворення приведе її соробітників та оточуючих людей до пізнання Істини, допоможе їм зберегти або відновити вірність богоданним моральним нормам, спонукає їх до миру, злагоди і добробуту, в умовах яких Церква може найкращим чином виконувати своє спасительне ділання» (П. 1.4.). Тобто, вплив Церкви на суспільство, державу і кожну окрему людину є корисним і благотворним, навіть якщо при цьому і не досягається головної мети – обоження творіння.
Церква не повинна замикатися в собі і ставати якимось «заповідником тих, хто спасаються», відокремившись від решти світу непроникною стіною. «Неприпустимо маніхейське гидування життям навколишнього світу. Участь християнина в ньому повинно ґрунтуватися на розумінні того, що світ, соціум, держава є об'єктом любові Божої, бо призначені до преображення і очищення на початках богозаповіданої любові» (П. 1.3.).
Теза четверта: зміст взаємодії Церкви зі світом – служіння
«Життя в Церкві, до якого закликається кожна людина, є невпинне служіння Богу і людям. До цього служіння закликається весь народ Божий» (П. 1.3.). Це служіння може проявлятися по-різному. «Члени тіла Христового, беручи участь у загальному служінні, виконують і свої особливі функції. Кожному дається особливий дар для служіння всім. «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (1 Пет. 4. 10). «Одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом, а іншому дари вздоровлення тим же Духом, а іншому роблення чуд, а іншому пророкування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а іншому вияснення мов. А все оце чинить один і той Самий Дух, уділяючи кожному осібно, як Він хоче» (1 Кор. 12. 8-11) (П. 1.3.). Кожна людина на своєму місці повинна в міру своїх сил та здібностей здійснювати це служіння, до якого його закликає Церква.
Окремо говориться про громадську, в тому числі й політичну діяльність. «Церква закликає своїх вірних чад і до участі в суспільному житті, яка повинна ґрунтуватись на принципах християнської моралі» (П. 1.3.). Цим твердженням Церква каже, що, незважаючи на розхожу думку, що «політика – справа брудна», все-таки можливо брати участь в ній і при цьому не забруднитись тим брудом, який в політиці дійсно має місце. Святе Письмо і житія святих дають нам цілий ряд прикладів високодуховних політиків та громадських діячів.
Закликаючи християн до служіння Богу і людям у різних сферах, Церква все ж говорить і про деякі обмеження. «Нероздільний церковний організм бере участь у житті навколишнього світу у всій повноті, проте духовенство, чернецтво та миряни можуть по-різному і різною мірою здійснювати таку участь» (П. 1.3.). Ці обмеження можуть полягати у забороні священнослужителям займатися політичною, а також деякими іншими видами діяльності.
Сказавши про те, як Церква усвідомлює саму себе, і по суті, і по відношенню до світу, Основи соціальної концепції РПЦ переходять до розгляду такого питання, як співвідношення Церкви і нації. Про це в наступній публікації.
