Базова модель спасіння: як реалізувати на практиці вчення Церкви
Наука про спасіння та її практичне втілення є найважливішими в людському житті. Усі священнослужителі та миряни володіють певною сумою знань в обсязі церковної традиції. І головне питання в тому, як ці знання реалізуються в обсязі практики. Простіше кажучи, як ви спасаєтесь?
Протягом усіх років служіння я стикаюся з однією й тією ж проблемою. Приміром, людина дійшла до переконання, що Бог є. Вона прийняла православну світоглядну модель. Більше того, може, навіть стала священиком, пішла служити в Церкву. А далі що?
Я розпочинав свій шлях у Церкві, коли був великий дефіцит тематичних книг. Біблію мені на першому курсі університету подарували баптисти. Про праці Святих Отців взагалі не могло бути й мови – у вільному доступі не було нічого. З початку 1990-х стали активно друкувати духовні книги, в тому числі і по Православ'ю. Далі в наше життя масово увійшов інтернет, і інформації в духовній сфері стало дуже й дуже багато. Так от, порівнюючи ці дві протилежні реальності в обсязі наявної духовної літератури, я можу сказати, що надмір інформації рівнозначний її повній відсутності.
Я завідую кафедрою, яка сьогодні проводить підготовку не лише бакалаврів, але й магістрів богослов'я. І створюючи цей освітній продукт з повного нуля, готуючись до ліцензування, а потім і до акредитації, тобто створюючи навчально-методичний комплекс з кожної богословської дисципліни, мені доводилося працювати з величезною кількістю богословської літератури. Як ви думаєте, що це мені дало? Почуття марної перенасиченості, неповноти та навіть якоїсь підміни. Духовні, богословські книги – це просто інформація, це текст, це слова, і потрібно бути дуже дурним, щоб думати, що володіння цією інформацією саме по собі може дати щось корисне для душі.
Література в сфері аскетики, особливо давня, як правило, акцентує увагу на загальних поняттях і має загальний характер. І я розумію, чому. Тому що вона є лише дороговказом, що дає можливість виходу зі світу гріха, з надмірної заглибленості в пристрасті. А далі що?
А далі йде індивідуальний, неповторний шлях душі до Бога, який не має конкретних алгоритмів, з тієї причини, що шлях спасіння для кожної душі глибоко індивідуальний. Ми можемо скільки завгодно захоплюватись містикою серця преп. Макарія Великого або «Словами подвижницькими» Ісаака Сирина, але жоден з нас до рівня цих мудреців навіть близько не підійде без належного духовного керівництва. А от його якраз у більшості з нас немає.
Це головна причина профанації або імітації того, що називається шляхом спасіння. Як варіант виходу, надії часто покладають на зовнішнє життя, на кількість добрих справ, молитов та ін. Але якщо це не змінює якості особистості, не вводить в душу Преображаючу Благодать, тобто не з'єднує нас з Богом зримим чином (а не відчути цього неможливо), то боюся, що це накопичення може бути мало чим корисним.
Змія може милуватися польотом орла, вона може навіть мріяти про такі ж польоти, але при цьому вона все одно буде продовжувати повзати. Що робити? Чи є для нас хоч якась надія? Надія є, бо орли літали не лише в минулому, вони літають і зараз. Треба знайти місце, вгадати час, щоб зачепитися хоча б за кігтик одного з них. Якийсь час ви пролетите разом, але потім обов'язково звалитесь. Потрібно буде знову повзти на вихідну позицію і знову намагатися зачепитись так, щоб пролетіти хоч трохи довше.
Чіплятися потрібно за тих, хто літає тут і зараз. Тобто за наших сучасників, тих, хто досяг обоження, живучи в один час з нами. Тому що їх ментальність, мова, способи передачі досвіду будуть нам більш-менш зрозумілі. У нас немає способів декодування Отців Добротолюбія. Натомість є ті, хто прийняв від своїх старців дух традиції їхнього життя і може з нами цим поділитись. Тому можна відразу звузити обсяг пошуку до імен людей, близьких нам за часом, таких як Іосиф Ісіхаст, Єфрем Катунакський, Софроній Сахаров, Харлампій Діонісіатський, Симеон Афонський, Порфирій Кавсокалівіт, Клеопа Румунський і т. д. Я не буду далі перераховувати, я даю лише загальний напрям думки – це святі нашого часу.
Свій аналіз я звужу до двох імен – Єфрема Катунакського та Симеона Афонського. Останній, руський подвижник, – нині живий авторитетний старець Афону. Мої тези будуть засновані на духовій спадщині цих двох сучасних старців.
Отже, перше, що важливо зрозуміти новоначальному, тобто нам з вами, це те, що всі ми в своєму нинішньому стані – люди «тілесні», що складаються з ветхої людини. Поки ми занурені в цей світ, наш розум завжди за замовчуванням буде обирати те, що його зміцнює, а саме – себелюбство та егоїзм. Пошкоджений гріхом механізм сприйняття не дозволяє нам обирати те, що може руйнувати цей механізм. Це і є хибний напрямок особистісної волі. Щоб у цьому переконатися, достатньо перевірити реактивні реакції нашого організму. Ветха людина реагує на зовнішні подразники реактивно. Нас образили – ми образились, нас похвалили – ми загордились, нас спокусили – ми спокусились, нас озлобили – ми озлобились і т. д. Психологи скажуть, що це природна реакція будь-якого живого організму, так і має бути. З точки зору диявола – так, так і є, сучасна психологія в дуже багатьох своїх положеннях – це його фантазія.
До речі, мене здивував випадок, коли ігумен монастиря прийшов вчитись на психолога. Притому в магістратуру, не маючи навіть базової освіти в цій галузі. Навіщо, питаю? Щоб це мені допомогло в управлінні монастирем. Притому «Добротолюбіє» він навіть один раз повністю не прочитав. Я не знаю, за якою системою він збирається будувати відносини в монастирі, чи буде це «біхевіоризм», «гештальт», чи, не дай Бог, «фрейдизм», але, мабуть, якщо б він зупинився на нейрофізіології академіка Павлова, це було б найменшим злом.
У всьому світі іншої істинної психології і антропології, окрім православної святоотецької аскетики, немає! Світська, так звана «наукова психологія» – це велика духовна самоомана. Єдиним, дуже небезпечним, дуже сильним і при цьому гідним суперником та конкурентом психології Святих Отців є лише альтернативна психологія Буддизму. Але це тема зовсім іншої розмови.
На думку Єфрема Катунакського і старця Симеона, шлях до Христа завжди починається з вирощування броні смирення. Перший крок, який натискає на гальма реактивної функції розуму, – це послух. Закон послуху стосується не лише чернецтва, але й будь-якої людини, яка на майбутнє не планує жити в пеклі. В традиції Афону послух старцю виконується незалежно від його духовного, інтелектуального, богословського та й просто загальнолюдського рівня. Він може бути малограмотним, не дуже розумним і навіть не дуже духовним. Це неважливо. Важливо навчитися відсікати свою волю, і послух тут на першому місці. В афонській традиції, щоб піти від одного старця до іншого, потрібна хоча б одна з двох умов. Старець або має бути єретиком і проповідувати єресь, або ж бути дуже аморальною людиною та розбещувати своєю поведінкою учнів. Лише в цьому випадку йому можна відмовити в послусі.
Те, що єпископ, настоятель або благочинний, і взагалі будь-який начальник для нас завжди «поганий», це нормально, так і повинно бути. Такою є природна реакція ветхої людини на послух. Давно відомий закон. Навіть найсвятіший старець для послушника, який прийшов у монастир, спочатку здається ангелом, потім людиною, а потім бісом. Але це нічого не означає. Якщо начальник не проповідує єресь і не змушує насильно пити горілку та чинити перелюб, йому в будь-якому випадку потрібно виконувати послух. А все інше – розумний він чи ні, духовний чи не дуже – що називається, «не нашого розуму справа».
Я згадав, як практику послуху застосовував у своєму житті єпископ Василій Родзянко. Його висвятили в єпископи в Америці, духовного отця в нього не було, і на його запитання «а як же бути з послухом?» хтось порадив йому бути в послусі у кожної людини, яка зустрічатиметься на його шляху. Він став виконувати це буквально. Починаючи з 1981 року, єпископ Василій часто приїжджає в Росію. А в ті роки чоловік, що йде в рясі по вулиці, був непересічним явищем. Через його беззастережний послух часто траплялися казуси. Батюшка, який супроводжував єпископа, згадував:
Йдемо по Москві, назустріч старенька, і прямо до єпископа:
– Ти ж батюшка?
– Так.
– А ти можеш мені оселю посвятити?
– Можу.
– Ой, спасибі тобі, синку!
– А де оселя?
– Та тут недалеко, п'ять зупинок лише на електричці, і там трохи лісом...
Священик вже знав, що не було такої сили, яка могла б змусити єпископа Василія відмовитися від послуху. І вони їдуть спочатку на приміський вокзал, потім на електричці півтори години, а потім ще два кілометри лісом до села...
Зі старцем Єфремом був випадок, який мене глибоко вразив. До речі, він прожив на Святій Горі 65 років, і 42 роки з них був послушником. Духовно він з часом став окормлятись у Іосифа Ісіхаста, а послухане ніс своєму старцю, отцю Никифору, людині дуже важкого, незлагідного і впертого характеру. До того ж, старець Никифор був малоосвіченим, і коли на Афоні стався розкол на «новостильників» та «старостильників», старець Никифор примкнув до зілотів. Отець Іосиф Ісіхаст і старець Єфрем отримали від Бога Одкровення та не пішли в розкол, а старець Никифор упирався, вередував. Він навідріз відмовився молитись за патріарха, пішовши остаточно в розкол. Отець Єфрем до того часу став відомим на Афоні старцем, у нього був духоносний вчитель – отець Іосиф Ісіхаст. Старець Никифор пішов у розкол, і у Єфрема були всі підстави відмовитися від свого старця та перейти до старця Іосифа. Але після духовної боротьби, молитви та серцевих томлінь старець Єфрем сказав: «Серцем я буду завжди з Церквою, а тілом ж – ненадовго з зілотами, допоки не закрию очі мого старця».
І він чекав цього часу 23 роки, живучи зі своїм старцем, навіть коли той повністю втратив розум, впав у слабоумство і доставляв величезну кількість турбот. Коли ж після смерті старця Никифора хтось висловив отцю Єфрему щось на кшталт вітання, що він, мовляв, відмучився і відтепер стане легше, то у відповідь отримав найжорсткіші слова, які колись сходили з вуст отця Єфрема. Потрібно сказати, що старець Єфрем дуже високо цінував послух і вважав можливим за допомогою лише цієї однієї чесноти досягти Царства Божого. Притому це було не теоретичне переконання, а практика, підтверджена досвідом.
Після послуху, який є початком спасіння, йде смирення. Послухом набувається навик до смирення. Так створюється база для перших кроків на шляху до спасіння. Подальший шлях – це робота в царині думки. Ми – це наші думки, – вчить Фадей Вітовницький. Про те ж вчить і старець Клеопа. Наше «я», наша «свідомість» або, за іншою термінологією, наше «духовне серце» знаходиться всередині нас. «Ум», відокремившись від «серця», відкриває двері і виходить назовні. І в залежності від того, що «ум» буде робити зовні, те ми й отримаємо в серці, такою й буде наша свідомість.
Варіантів тут два. Або наше «я» буде керувати нашим «умом», або наш «ум» буде керувати нашим «серцем». Виходячи назовні, «ум» відразу ж потрапляє в засідку. У засідці сидить, причаївшись, дуже потужна, розумна, руйнівна енергія, яка має владу паралізувати волю, уярмити «ум» і через нього керувати нашою «свідомістю». Ця руйнівна розумна сила мовою Святих Отців називається «помислом».
Все зло світу, всі глобальні та локальні війни, особисті драми та масштабні трагедії починалися з одного маленького, невловимого, безвидного «помислу». «Помисли» – це супернадійні комунікації, що зв'язують нашу особистість зі світом пекла. І ось тут по лінії «серце (свідомість)» – «ум» – «помисли» проходить головна війна за душу між Богом та дияволом. Якщо «ум» затримується, зневолюється помислом, він одразу ж стає його рабом. Завдання боротьби не лише не давати «помислам» керувати нашою свідомістю через «ум», а зробити «ум» невразливим для «помислів».
Уявімо рівну гладку поверхню, утикану лунками, по якій котиться залізна кулька. Потрапляючи в лунку, кулька з неї сама по собі вже не зможе вибратись. Наш «ум» – це кулька, лунки – це «помисли». Вони утикані скрізь на шляху «ума», куди б він не пішов. Потрапляючи в лунку, ми потрапляємо в полон. Тут ми підходимо до наступного важливого етапу духовної брані. На початковому рівні боротьби з «помислами» важливо навчитися володіти двома видами зброї.
1. Пам'ять про смерть або, іншими словами, «ходіння перед Богом». Ця зброя є катком, що рівняє поле та засипає лунки. Численні «помисли» та народжені від них пристрасті розпусти, грошолюбства, осуду, гніву та ін. не можуть приліпитися до людини, яка завжди бачить перед собою труну, могилу, суд та вічність.
2. Іісусова молитва. Якщо хтось буде говорити, що Іісусова молитва – це справа виключно ченців і що білому духовенству, і тим більше мирянам, нею займатися не варто, знайте, що це невірно. Це друга за значимістю єресь, що заважає душам спасатись. А перша єресь – це переконаність деяких християн в тому, що світ Церкви ділиться на дві половини – на святих, які зовсім на нас не схожі і не мають з нами нічого спільного, і нас, грішних, яким ніколи і ні при яких умовах не стати святими. Це теж, по суті, помисел зневіри та заперечення Жертви Христа.
Важливість Іісусової молитви в тому, що, промовлена з увагою, вона стає потужним магнітом, впровадженим в «серце», який притягує до себе залізну кульку «ума», витягує його з лунки та повертає додому. Якщо в серці не буде Іісусової молитви, там буде сидіти «помисел» і гратися нашою свідомістю. Реакцією на будь-який вхідний «помисел» повинна бути Іісусова молитва. Саме тому справжнього ченця неможливо образити, розсердити, принизити, викликати в ньому марнославство. Це все одно, що ображати та викликати марнославство у небіжчика. За Афонським звичаєм Іісусова молитва коротка: «Господи, Іісусе Христе, помилуй мя». Її можна ділити навпіл на вдих-видих, можна вимовляти по слову на кожен крок, але тут важлива не техніка, а увага до серця. І найважливіше – це смирення. Той, хто без смирення та послуху починає практикувати Іісусову молитву, може потрапити у велику біду.
Симеон Афонський у своїй книзі «Мистецтво боротьби з помислами» говорить, що диявол може, як комп'ютер, генерувати незліченну кількість варіантів поневолення розуму помислами. У боротьбі з ними потрібно вміти змінювати тактику, використовувати нові прийоми, тому що, якщо наш захист буде одноманітний, він по-любому її зламає. Слабкість диявола в тому, що він, хоч і розумний дух, але занепалий, нездатний до розвитку. Він може тільки множити механізми нападу, але не здатний до зростання. Дух же людини, в синергії з Благодаттю, має можливість зростання та розвитку.
Я лише додам до сказаного, що наш «ум», цей об'єкт, який є мішенню для «помислів», вже пошкоджений. Він не є «tabula rasa» від самого початку, він сам з жадібністю шукає, у яку б лунку йому застрибнути. Симеон Афонський у своїй книзі «Раби розуму та переможці смерті» виводить загальні деградаційні типи пошкодженого «ума» і дає важливі рекомендації щодо особливостей лікування кожного з них. Я ж обмежуся лише перерахуванням цих типів.
Невігласний ум – це ум ледачий, млявий, що насилу розрізняє добро і зло. Він губиться у світі речей та обставин. Легко згинається під скорботами. Ним керуються люди, які збираються «іди до Бога в старості». Він витрачає життя на задоволення. Його базові установки – це сон та догода череву.
Невгамовний ум – некерований, одержимий пристрастями та дурними бажаннями. Гнів та хіть – його слабке місце. Впертий, жорстокий, безрозсудний. Схильний до сильних та імпульсивних помислів. Виснажується у неприборканих емоціях та пристрастях.
Розсіяний ум – захоплюється чим завгодно. Він нічого не доводить до кінця і завжди переповнений сумнівами. Захоплюється своїми фантазіями, мріями, полониться безладними думками, має хаотичну розумову активність. Читає, слухає, дивиться все підряд і всім захоплюється. Головний його біч – мрійливість, неуважність, невгамовна уява.
Ослаблений ум – безсилий, вічно обтяжений «хворобами», сумнівами, скаргами, відчаєм, ум ниючий. Часто в ньому живуть заздрість та образа на те, що «удача» обійшла стороною. Служити людям не здатний, зациклений на собі. Всередині жалість до себе, гординя та образа на всіх. Це нещасна жертва пошуків щастя без Бога.
Самовдоволений ум – самовпевнений, безперервно всіх критикує та засуджує. Насолоджується розумовою еквілібристикою, умовиводами. Маніяк слави і влади. Хворіє дурною самозакоханістю та самовдоволенням. Отримує задоволення лише від самого себе. Може мати великий інтелект, але несумирний з людьми, раб мислення. Легко розв'язує складні інтелектуальні завдання, створюючи стійку звичку до самозамилування, вкорінену в егоїзмі та гордині. Все, що не робить, використовує як привід до самовихваляння. Це один з найбільш небезпечних станів розуму.
Зібраний ум – має здатність не відволікатись, фанатик роботи. Для нього важливий сам процес діяльності, він лише в ньому знаходить задоволення. Глухий до всього, крім своєї роботи. Зосереджуючись виключно на мирських справах, гине, так і не встигнувши нічого зрозуміти. Схильний до занурення у дрібну суєту.
Кожен з різновидів ума вимагає своєї преображаючої терапії. Я позначу загальні рекомендації:
1. Трудитись над стяжанням смирення. Це база.
2. Постійно стежити за серцевою увагою. Де знаходиться ум?
3. Розрізняти лише свої недоліки, ні в чому, ніколи, ні за яких обставин не засуджувати інших.
4. Обирати лише ті дії, які приносять Благодать.
5. Не нехтувати дрібницями. Їх немає, все важливо.
6. З людьми завжди бути добрим і чемним.
7. Не витрачати час марно.
При цьому, звичайно, важливо розуміти, що сама по собі аскетика не повинна стати самоціллю – вона лише двері, а не сам дім. Дім та господар, який у ньому живе, знаходяться за дверима. Вони є метою та сенсом життя, а не сам процес очищення серця.
Спасіння відбувається в реальній життєвій ситуації, серед конкретних людей, з якими потрібно навчитися жити. Та чи інша життєва ситуація – це навчальне завдання. Бог завжди пильно дивиться на людину саме в критичні моменти її життя. І якщо людина навчиться жити за цими правилами, з увагою до себе, то повільно і поступово життя буде ставати іншим. Ви починаєте відчувати смак кожного його руху. Кожна мить життя стає живою тканиною, через яку проступає образ Божественної краси.
Поки ми дихаємо і ходимо по Землі, ми можемо та маємо змінюватися щодня і навіть щогодини. Ми не маємо права жити в мертвому одноманітному колі життя.
І ще важливий посил. Якщо у нас і є якісь проблеми, такі як образи, озлобленість проти когось, невдоволення, то причина цього лише в одній людині – в нас самих. Всі ці «проблеми» – всього лише наші думки та почуття, що не мають ніякого відношення до того, що є насправді.
Науково-практична конференція «Андріївські читання», Запоріжжя, грудень 2017 р.
Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.
