«Завдання священика – навчитись слухати»

Священик – сучасний апостол… Посланник миру і добра. Адже Господь вибрав його бути свідком між Ним та людьми. Справжній пастир не повинен виконувати своє служіння в дусі світського працівника, який зробив свою роботу і за неї отримав грошову винагороду, однак, при цьому не жертвуючи нічого, що йому належить. Натомість священик – це той, хто жертвує собою, щоб поєднати дві частини; який покладає своє життя, тобто свої сили, енергію, втому, працю та багато іншого задля поєднання людей з Господом.

Не кожен може бути священиком – це дуже велика відповідальність перед Богом. До того ж він має бути прикладом у всьому. А православний пастир на сільській парафії в певній мірі повинен бути не тільки духівником, а й психологом. Адже доводиться спілкуватись з різними людьми на будь-які теми суспільного життя. У батюшки повинен бути особливий підхід до кожного, також треба всіх підтримати та настановити.

Священик у більшій мірі живе не для себе, а для інших.

Святитель Іоанн Златоуст гарно підмітив: «Священство здійснюється на землі, але належить до ряду чинів небесних... Люди...отримали владу, якої Бог не дав ні ангелам, ні архангелам...»

Сьогодні про подвиг і особливості служіння священства в українському селі поговоримо з настоятелем парафії на честь Казанської ікони Божої Матері Волинського мальовничого села Розничі – протоієреєм Миколаєм Новосадом.

Слава Богу, отче! Споконвіку священик в селі був зразком правильного життя. А як сьогодні люди сприймають батюшку?

– Святий апостол Павло в посланні до римських християн закликає нас «Радійте з радіючими та плачте з плачучими»(Рим. 12,15) Наше сьогодення сповнене як радощів, так часто, нажаль і печалей. А сільська місцевість, де люди переважно обтяжені фізичною працею, особливо відображає труднощі нашого часу. Тому люди хочуть бачити в особі священика розраду та підтримку. Хоча коли в дім наших прихожан приходить радість, тоді щедрість людської душі вбачає в священикові шанованого гостя. Тому душпастир в сільській місцевості повинен бути не тільки священнослужителем, але й духовним лікарем, співрозмовником, другом та порадником, адже саме таким його хочуть бачити люди… Тринадцятий апостол наголошує: «Для всіх я став усім, щоб спасти хоч деяких»! (1 Кор. 9: 22)



Отче Миколає, чи важко бути духівником сучасного прихожанина?

– Духівник – це лікар душі. Зазвичай, сповідуючи свої гріхи чи отримуючи пораду священика, людина хоче знайти підтримку – намагається бути почутою. Тому я переконаний, що завдання священика-духівника – навчитися слухати і співчувати, потім не осуджувати, а прощати, співпереживаючи, та радити і наставляти. Так чинити безперечно важко, тому що завжди присутній людський фактор. Є велика необхідність відчувати себе з прихожанами єдиною справжньою сім’єю! Сім’єю з усіма проблемами та негараздами, але бажанням бути рідними та близькими один одному. Батюшка в селі – це духовний отець приходу.

Дуже важливий момент духівництва – священик не може бути духовним батьком лише для окремих «привілейованих» душ, його духовність має бути доступна для всіх: близьких і далеких. Він повинен до кінця втілювати заповіді Божі в своєму житті. Священик зобов’язаний в житті керуватися українською народною приказкою: «Якщо ти віриш в Бога, то доведи це своїм життям». Зверніть увагу на духовну глибинність народної мудрості. Трактуючи її, можна зауважити: «Що батюшка проповідує – так і живе!»

З чого, на Вашу думку, починається церковна парафія, тобто де точка відліку?

– Парафія складається з людей, віруючих в Господа Іісуса Христа – нашого Спасителя, а усі люди – це частинка якоїсь сім’ї чи родини. Тому з впевненістю можна сказати, що церковна громада починається з окремо взятої сім’ї. І апостольське завдання священика – бути близьким для кожної парафіяльної родини! Слід постаратися донести і батькам, і дітям, що коли в житті Бог буде для них на першому місці, то все інше неодмінно стане на свої місця!

Як Ви вважаєте, що таке щастя?

– Дванадцять років тому відбулась моя священицька хіротонія. Стільки ж років я служу Богу та людям. Від людей на своїй парафії чув і добро, і відчай; відчував і радість, і смуток; бачив і добро, і негатив, але ще з дитинства мені пам’ятається одна притча про райське щастя. Вона розповідає наступне: у великій кімнаті за столом, заставленим різноманітними смачними наїдками, сидять люди, але обличчя їхні сумні. Їхні руки не згинаються в ліктях, і вони не можуть скуштувати того, що стоїть перед ними, тому серця цих нещасних сповнені печалі. А в іншій кімнаті за таким же багатим столом сидять люди, в котрих також не згинаються руки, і вони не можуть донести їжі до рота, але вони щасливі, усміхнені і життєрадісні. Вони, сидячи один навпроти одного, годують свого товариша по нещастю.

Тому то за час свого священицького шляху я дійшов висновку, що щастя в тому, щоб бути корисним в цьому житті для свого ближнього. Господь прийшов у світ, щоб послужити для людини, то тим паче ми повинні радіти можливості трудитися один для одного. Ну і, безперечно, немає рецепта або картини щастя для всіх. Кожна людина – великий майстер, здатний створити своє кришталеве, глиняне, дерев’яне, кам’яне або будь-яке інше, чудове щастя, надавши йому обриси і властивості власної душі, котра є образом Божим!

Бесідував протоієрей Діонісій Буренко