«Мовчання»: відректися від Бога в ім'я людини?

Знайомлячись з римо-католицизмом, все частіше помічаю досить істотні відмінності від східно-церковного способу реалізації християнського віровчення. Римо-католицизм, який почав своє існування на початку 11 століття, є абсолютно відмінним від того, що пропагується в РКЦ в останні століття. У зв'язку з цим мова про об'єднання східної та західної гілок християнства ускладнюється не лише «філіокве» або будь-якими іншими догматичними протилежностями, але й самим смисловим наповненням.

Не так давно мав можливість подивитися стрічку Мартіна Скорсезе «Silence» (Мовчання). І хоча в цьому фільмі грали чудові актори, серед яких відомий всім Ліам Нісон та нова зірка нетипового кіно Ендрю Гарфілд (головна роль в останньому фільмі Мела Гібсона «З міркувань совісті»), сам він після себе залишив двоякі враження.

Якщо не заглиблюватися у зміст стрічки, багатьом вона здасться нуднуватою пародією на «Quo vadis». Але насправді фільм є набагато глибшим, ніж здається спочатку. Якщо коротко розповісти суть фільму, – двоє священиків-єзуїтів з Португалії виявляють бажання поїхати до Японії з метою проповіді християнства. В країні сонячного сходу вони вже далеко не перші. Але бажання місіонерства є особливо загостреним саме в їхній час, оскільки японська влада розгорнула безпрецедентні гоніння на християн. Більш того, їм дуже хочеться побачитись зі своїм учителем, який за кілька років до них поїхав до Японії і, за чутками, відрікся від Христа.

По приїзді цих єзуїтів в Японію, місцеві християнські громади відчувають небувалий підйом. Нарешті в їхньому середовищі з'являються священики, які звершують таїнства: хрестять, сповідують, причащають. Зрозуміло, що це привертає увагу влади, і священиків ловлять. Розділивши їх, кожного випробовують по-різному. Основною метою японців-мучителів є, щоб проповідники відреклися від Христа. Відбувалося це різними методами: можна було наступити на ікону, плюнути на хрест тощо.

На очах проповідників з Португалії місцеві християни віддають свої життя за Віру, однак самим священикам нав'язують думку про те, що віруючі йдуть на смерть не за Христа, а через них, їхній приїзд, заради них. Зрештою, одного з португальців-єзуїтів топлять у морі, а на очах іншого починають вбивати й мордувати його підопічних. В результаті останнього єзуїта приводять на місце тортур християн, де на його очах піддають показовим мукам кількох осіб і ставлять перед ним умову – «якщо відречешся від Христа, – вони будуть звільнені».

Що цікаво, до нього приводять його вчителя, який насправді відрікся від Христа, і останній також починає схиляти його до зречення, наводячи в якості аргументів якісь абстрактні теорії світосприйняття та богопізнання. Коротше кажучи, останнього єзуїта намагаються зламати. Не маючи більше сил терпіти, місіонер чує голос (ніби Христов), який говорить йому, щоб він відрікся заради цих людей. І... він відрікається, наступаючи на ікону Спасителя.

Завершується все тим, що він приймає буддизм, повністю зрікається свого минулого, отримує нове ім'я, сім'ю, житло і разом зі своїм колишнім учителем працює на японську владу, переслідуючи християнство. Щомісяця від нього вимагають чергове письмове підтвердження того, що він дійсно відрікся від Христа, що він виконує необхідне. Він не намагається втекти додому або хоча б в ліс... він просто живе. Доживає свій вік, вмирає... а в кінці фільму виявляється, що він-таки таємно дотримувався християнства.

Що хотів донести Мартін Скорсезе до глядачів? Якщо просто історію того, яким складним був цей період римсько-католицького місіонерства, тоді йому це вдалося безумовно. Більше того, у фільмі простежується ідея, основою якої є те, що жодна релігія не вартує людського життя. Однак, якби це було лише у фільмі...

Ця стрічка, як зазначається на початку, заснована на реальних подіях. Так, пережите цими людьми – справжніми історичними персонажами, однозначно є надзвичайно складним для сприйняття. Навіть не знаю, як вчинив би я, будучи на їх місці, і взагалі, чи вистачило б мені сміливості проповідувати в таких важких умовах. Особливо, як би я вчинив, якщо б мене поставили перед подібним вибором.

Але зараз я хотів би відзначити зовсім інше. А саме – різницю між римо-католицизмом і Православ'ям у цьому питанні. Я згадую житія святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Перших трьох замучили до смерті на очах останньої з тією ж метою, що і в ситуації, описаній у зазначеному фільмі. Мучениця Софія знала, чому не відрікається. Знала, що тортури її дочок не будуть марними для них, адже, згідно зі словами Христа: «а хто витерпить аж до кінця, той буде спасений!» (Мф.24:13). Тобто їх тортури сама мати допустила лише тому, що знала, якою буде нагорода, і що життя в цьому світі є, так чи інакше, тимчасовим.

А могла б і відректися. Могла б плюнути на все, забрати своїх дочок додому, а потім покаятися і забути про те, що відреклася. Але, згадуючи те натхнення, з яким християнські мученики свідомо йшли на смерть, розумієш, що вони вірили в те, що цей шлях хоч і складний, але однозначно веде до Бога. І в той час кров мучеників дійсно була сім'ям християнства.

Господь у Євангелії говорить також: «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мф.10:32-33). В історії Церкви саме явище зречення від Христа завжди сприймалося однозначно.

Особисто мене описаний фільм наштовхнув на різні думки, але разом з цим я зіставив римо-католицизм та Православ'я і зрозумів, що останнім часом антропофілізм у перших переважає над вірою. Це проявляється не лише в таких моментах, які висвітлені у стрічці, але й у багатьох інших. Наприклад, коли римський понтифік ставить на престол у храмі статую Будди, щоб догодити буддистам. Коли через  ідею «універсальної любові» взагалі зникає межа між Християнством і всім іншим. Коли під примхи людей починають пристосовувати догмати, канони, традиції (в т. ч. богослужбові).

Під поняттям любові до людей зникає ось така ідея: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний.Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її» (Мф. 10:37-39). А цю ідею, як відомо, проголосив Сам Христос. Той, в Ім'я Кого і відбувається проповідь християнства.

І це, мабуть, основне протиріччя, яке існує між Православ'ям та римо-католицизмом. В той час, як Православ'я служить Богу, римо-католицизм служить людям, поступово перетворюючись з церкви на якусь благодійну організацію, наповнену певними євангельськими ідеями. Можливо, це прозвучить грубо, але не сьогодні-завтра в РКЦ дійдуть і до інших «нововведень», поставивши під удар віру, догмат і традицію. Як, враховуючи все це, можна говорити про об'єднання цих двох напрямів християнства?

Насправді, догматичні протиріччя між Православ'ям та римо-католицизмом є не надто складною перешкодою. Набагато важче подолати світоглядну різницю, яка полягає в тому, що православні прагнуть до Царства Небесного у майбутньому житті, а римо-католики будують рай земний, перетворюючись таким чином в певну глобалізаційну силу, яка в одному кінці світу може зобразити Христа чорношкірим, в іншому – зі східними рисами обличчя. Зробивши християнство певним брендом, земна церква перестає бути воюючою, втрачає принципи та цілі. Коли раптом цей процес охопить весь світ, чи буде в ньому місце для Христа?