Чи всі, що плачуть, – блаженні?
«Ні сліз, ні покаяння немає в мене...» – із жалем констатує автор Великого покаянного канону. «Ні сліз, ні покаяння...» – подумки повторюємо за ним ми, слухаючи в храмі традиційне читання першого пісного тижня. І, самі того не підозрюючи, лукавимо. Ні, з покаянням в нас, здебільшого, і справді проблеми, а от сльози... Сльози в нашій церковній дійсності присутні всюди.
Звичайно, скажете ви мені, – кожен другий піснеспів закликає до покаянних сліз, аскетична традиція й зовсім у відсутності сліз вбачає ознаку жорстокості та скам'янілої нечулості. Власне, Андрій Критський говорить про це й говорить. Тож без сліз нікуди. І тому плачуть в нас майже всі – старі й малі, жінки й чоловіки, на сповіді і на службі, під час відвертих розмов та просто так, тому що «накотило».
Що ж тут поганого? – запитаєте ви. – Сам Христос сказав: «блаженні ті, що плачуть», так чи нам, християнам, соромитися сліз?
І все воно, начебто, так. Тільки от сльози від сліз різняться. Давайте згадаємо, хто, в основному, ходив за Христом? Прості жителі Палестини. Скотарі, землероби, ремісники, рибалки. Люди, що звикли до поневірянь та труднощів, що не боялися важкої роботи, що нерідко знали голод та нужду, які звикли їсти свій важкий хліб. Що могло змусити цих людей плакати? Біль? Але саме життя привчило їх до терпіння. Проблеми? Але коли відсутність улову сьогодні загрожує голодним днем завтра, всі проблеми вирішуються одразу, а невирішені просто втрачають актуальність. Біда, трагедія, втрата? Теж сумнівно. В суспільстві, де смерть близької людини – привід для гірких та щирих сліз, навряд чи стали б вдаватися до послуг найманих плакальниць. А в євреїв, що гріха таїти, вони існують і зараз.
Отже, слухачі Христа не мали звички по дурницях сльози лити. Тож що могло спонукати їх на плач? Розкаяння, усвідомлення глибини свого падіння й жаху власного гріха. Але чи багато здатних на такі сльози? Одиниці з тисяч. Саме вони в устах Христа блаженні. Блаженні тому, що за щирим каяттям і сльозами завжди йде діяльне виправлення.
А що ж наш плач? Що йде за ним? Нічого. Хіба що легкий головний біль або стрибок тиску в тих, хто старший. За часів Христа (як і за життя Андрія Критського) сльози мали значення та ціну. Наш час знецінив їх до межі. Наприклад, фразу «а мою записку не прочитали» кожна друга парафіянка вимовляє з очима «на мокрому місці», сповідатися, шморгаючи носом та жмакаючи в руках хусточку, стало вже мало не гарним тоном. І навіть чоловіки в нас не проти пустити сльозу, коли скаржаться на свої хвороби або нарікають на сварки з дружиною. І все тому, що «блаженні ті, що плачуть»...
Однак постривайте. Особливий покаянний плач, як відомо, – плід діяльного духовного життя. Не під силу він ані початківцю, ані навіть досвідченому парафіянину, хоч би який той емоційний не був. У «Лествиці» навіть певний критерій є – той, хто стяжав покаянний плач, зовсім не вміє гніватись. Тобто спочатку дорости до стану цілковитої незлоби, а потім зазіхай на дар покаянних сліз, а не розводь вогкість з банальної сентиментальності. Як думаєте, чи багато хто з нас доріс?
Отже, євангельські засмучені – це ті, які щиро каються, жалкують про свої гріхи та тужать про своє відпадіння від Бога. Крім них є люди, у чиє життя прийшла біда, наприклад, смерть близької людини. Їхні сльози теж зрозумілі й гідні співчуття. Але хто ж тоді всі інші, які з бажанням та готовністю ллють сльози з приводу та без? Скиглії. Слабкі люди, які звикли жаліти себе, які розкисають від найменшої трудності та звикли чекати співчуття від усіх та кожного. На жаль, нестачі в таких людях Церква ніколи не відчувала. Але воно й зрозуміло – де ж шукати співчуття, як не в Церкві? Правда, опинившись в Церкві, випробувавши на собі співчуття й милосердя, прочитавши сотні сторінок духовної літератури, де про сльози ледь не на кожній сторінці сказано, людина часто починає сприймати власну меланхолійність як норму ставлення до Бога, світу та самої себе. Де вже тут їй розбиратись, які сльози покаянні, а які ні? Та й хто її до цього заохочує? Адже навколо нерідко повним-повно таких самих, як і вона – цілком благонамірених, але малодосвідчених людей. Так поступово й непомітно в людини формується ціла система помилкових пріоритетів: хто не плаче – жорстокий, хто не скаржиться – гордий, хто замість розповідей про хвороби та скорботи каже, що в нього все добре – брехун. Не шукає чужого співчуття – зарозумілий, звик вирішувати свої проблеми сам – егоїст.
Але давайте все ж заглибимося в церковне передання глибше. Ось, наприклад,в численних канонах, стихирах і тропарях (в тих же, де йдеться про сльози) прославляються святі – мученики, сповідники та преподобні. Сильні, мужні та стійкі люди. А чи можна, постійно плачучи, скаржачись, шукаючи співчуття та намагаючись перекласти свої проблеми на чужі плечі, бути сильним, мужнім та стійким? Звідки у слабака, іпохондрика та скиглія взятися рішучості в боротьбі з гріхом, стійкості до чесноти, мужності перед лицем спокус? Чи можливо полюбити Бога всіма силами душі та ближнього, як самого себе, будучи безхребетною розмазнею?
Звісно, ні. А тому висновок простий – віра повинна робити людину сильною. «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Іісусі Христі» – це слова не слабака і не безхарактерної амеби. Якщо людина шукає в Церкві Христа, а не лише жилетку, щоб поплакати при нагоді, віра стане для неї тим внутрішнім стержнем, який не під силу зламати ані спокусам, ані скорботі, ані стражданням. А формує таку віру боротьба з гріхом. Боротьба, в якій останнє слово, звичайно, завжди за Богом, але першою повинна сказати «ні» спокусі сама людина.
Власне, для того, щоб ми навчилися говорити «ні», Церква й встановила пости. Тож убік емоції, вологі очі та хлюпаючі носи. Піст – не час для ниття, піст – школа самоспонукання, стійкості та мужності. І давайте навчимося обходитись без сліз. Ті, хто щиро плаче про свої гріхи, роблять це наодинці з Богом, не виставляючи сокровенне напоказ. Тим же, хто справжніх покаянних сліз ніколи не знав, варто навчитися ховати емоції у внутрішню кишеню. Якщо не завжди і не скрізь, то в Церкві – точно. Гріх проливати сльози по дурницях. Жінкам – гріх. А чоловікам... Чоловіки не плачуть.
