Коли дошка прообраз Тверді

На Русі разом із храмобудівництвом розвивався і іконопис. Якщо мозаїки та фрески уособлювали тріумф християнства, то ікони насамперед були «поклонними». До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в тяжких моментах життя. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслюючи його особливість. Православні християни вірили і вірять досі, що освячені писані лики не замінюють святого, а свідчать про його присутність, мають властивості благодаті, захищають і зцілюють. Образи, втілені в священних зображеннях, завжди вважалися взірцем моральної чистоти.

Після подолання іконоборства на Сьомому Вселенському соборі (у 787 році в Нікеї) затверджується істинне іконошанування. І нині наші храми увінчані витворами мистецтва, прекрасними зображеннями Господа Іісуса Христа, Богородиці та святих.

Сьогодні поміркуємо про ікону з нашим гостем – іконописцем Шадрічевим Ігорем Дмитровичем.

Доброго дня! Ігоре Дмитровичу, хотілося б у Вас поцікавитися, чому про ікони говорять, що їх не малюють, а пишуть?

– Дійсно, це дуже важливий момент. Адже поняття «писати» значно різниться від поняття «малювати». Це все одно, що порівняти велосипед з літаком. Ми повинні усвідомити, що ікону потрібно не просто зображувати, а писати, адже образ Бога можна передати художньо лише в разі богословського «описання» пензликом Його властивостей! З грецької мови слово художник «ζωγράφος» означає «подібно пишу». Слід також зауважити, що поняття «ікона» теж грецьке і по-нашому перекладається як «портрет» або «образ».  

Процес написання ікони – це вид особливої молитви. І майстер за рухами пензлика ховає глибокий тематичний зміст «Євангеліє у фарбах».

Мистецтво іконопису має свої особливості, що відрізняють його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагає зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень.

А чому ікону називають «Богослів`ям у фарбах»?

– Це питання дуже важливе для нас, православних християн. Адже богословським осмисленням Божественних образів ми відрізняємося від різних релігій, які теж мають свої священні зображення, але не надають їм такого значення, як Православна Церква. На це вагоме питання відповім словами відомої трудівниці на поприщі іконописання монахині Іуліанії: «Ікона – це книга про віру. Мовою ліній та фарб вона розкриває догматичне, духовно-моральне та літургічне вчення Церкви…». Далі, підкреслюючи великий зміст Богословського аспекту ікон, черниця зазначає: «Церква відображає в іконах своє вчення, свою історію, догмати віри, богослов`я, молитву!»

Матушка наголошує на важливості читати ікону, як відкриту книгу Божественної любові, втілену в Голгофській спасительній жертві. Ось це в священних зображеннях наша Церква найбільше відкриває для тих вірян, для яких словесні вирази Богослов`я недоступні або малозрозумілі. Слід зауважити, що ікона – це образно виражена сакральна нотка душі, і зрозуміти її, головним чином, можна тільки через молитву. Вона розрахована лише на молитовного «предстоячого» перед нею віруючого православного християнина.

А чим відрізняється ікона від Біблійної картини?

– Вище було сказано, що ікона – це вікно у світ духовний, нематеріальний, безтілесний, який не має ні часу, ні простору. Картина, із зовнішньої сторони, – це вікно у світ тілесний, просторовий. Із зміною культури людства в картині постійно змінюється художній образ, він завжди вільний і не стримується канонами і будь-якими іншими обмеженнями. Художник-реаліст в духовний образ втілює свою долю, свій настрій, свої переживання і навіть свої пристрасті.

У епоху Відродження для зображень Христа, Діви Марії, святих угодників Божих живописці застосовували образи натурщиків та натурниць. Відомий російський художник І. Крамськой у картині «Христос в пустелі» без належного благоговіння використав великий євангельський образ самотнього Спасителя, щоб в Ньому відобразити лише свої особисті роздуми та почуття, які на той час його турбували. Прикро, коли священні зображення шанують через автора, який їх створив; так виходить, що художник додає важливості іконі, а не навпаки. Іноді у храмі біля робіт великих художників доводиться чути дещо безглузде питання: «Хто це – Васнецов?», і звучить відповідь: «Ні, це Нестеров». А там зображений Спаситель на престолі…

Ось згадали Віктора Михайловича Васнецова. До речі, він був сином священика і успадкував від батька духовність та любов до молитви, а також був великим поціновувачем древньої ікони. Одного разу в будинку живописця зібралися шанувальники його мистецтва. Після чаю художник повів їх у свою майстерню. Усі із захопленням розглядали його роботи, серед яких було багато картин релігійного змісту. Після цього майстер продемонстрував присутнім родинну колекцію старовинних ікон. І ось тут одна міщанка здивовано запитала, як він може створювати такі дивовижні картини і при цьому цікавитися примітивністю цих ікон? Віктор Васнецов, поміркувавши, запитав, чи читає вона газети, адже в газетах бувають передові статті, а бувають і банальні публікації. То ікони він порівняв з передовими, а свої роботи – з другорядними. І, насамкінець, додав: «Перед цією іконою я поставлю свічку, а перед своєю – подумаю!»

Скажіть, будь ласка, як навчитися писати ікони?

– У нас в Україні є багато іконописних шкіл при храмах єпархій – Київ, Біла Церква, Кривий Ріг; а також державний Львівський коледж ім. І. Труша. Варто зауважити, що найголовніше – покликання від Бога. Адже народна приказка говорить: «Без Бога – ні до порога!».

Ігоре Дмитровичу, як Ви готуєтесь до написання ікони?

– Є два крила духовного життя іконописця – піст та молитва. Обов`язково читати акафіст святому, образ якого пишеш. Також обмеження повинне бути у словах, справах і поглядах очей. Напевно, це і є найкраща підготовка.

Хто із святих покровительствує написанню ікон?

– У небесній плеяді святих Православної церкви є небагато покровителів іконописання. Але всі вони самовіддано трудилися, зображуючи духовні та священні образи. Це апостол і євангеліст Лука, який написав першу ікону; святі преподобні ченці-печерники Аліпій та Григорій, лаврські іконописці; преподобний Андрій (Рубльов), який написав безцінний образ Пресвятої Трійці.

У наш час сучасного інформаційного прогресу можна ікону сфотографувати або роздрукувати з Інтернету. Чи залишається актуальною писана ікона?

– Класика – завжди класика! І писана ікона – це голос Божественної симфонії, яка лунає із серця християнина і позитивно зрощує в ньому духовні плоди.

Засоби іконопису – лінії, кольори фарб, сама основа – дошка, мають важливе духовне значення і є прообразами Божого творіння. Наприклад, дошка – прообраз тверді, видимого світу; білий левкас – світ невидимий, духовний; паволока (тканина між ними) – простір, який розділяє ці два світи… і символізує повітря, яке Ангел Божий у кінці світу згорне як одяг. Сам образ пишеться зверху по левкасі. Це свідчить, що світ духовний, світ святих перебуває у неприступному світлі з Богом. Золото або охристі (спеціальний колір) тони фарб прообразують Божественну благодать та духовне багатство Раю. Ковчег (впадина, вирізьблена на дошці) можна назвати вікном у духовний світ.

Виготовлення священного образу починається з молитви самого іконописця і закінчується молитвою та освяченням священика.

Близько двох тисяч років існує наша Єдина Свята Соборна Апостольська Православна Церква, а разом із нею – писана ікона. Скільки за цей час через святі образи відбулося чудес, зцілень та знамень!

Отже, писана канонічна ікона залишиться для Матері-Церкви і для нас завжди актуальною.