Православний батюшка відповідає на питання розкольників! Частина 2

Якийсь час тому мережею активно поширювалась брошура під назвою «Запитайте свого батюшку», у якій читачам було запропоновано задати православному батюшці сімнадцять питань, які стосуються різних аспектів православного віровчення, церковного устрою, а також питань, пов'язаних з проблемою розколу в українському православ'ї.

Тільки ось халепа: автори цієї брошури (без сумніву, ними є розкольники з самопроголошеного «Київського патріархату») дуже поквапились і, не дочекавшись відповіді від православного батюшки, вирішили самі відповісти на ними ж поставлені питання. Природно, ці відповіді були підігнані під потрібні висновки, що, на нашу думку, не зовсім справедливо. Саме тому, тобто з метою відновити справедливість, ми й попросили відповісти на ці питання, а також прокоментувати відповіді авторів брошури того, до кого вони власне і були звернені, – тобто православного батюшку. 

На прохання редакції СПЖ на питання розкольників відповідає клірик Тульчинско-Брацлавської єпархії УПЦ, секретар комітету з захисту канонічного Православ'я, доктор богослов'я ієромонах Іоанн (Курмояров Д. В.).

Читайте також: Православний батюшка відповідає на питання розкольників. Частина 1

Питання № 12: А нащо взагалі потрібна автокефалія?

Дійсно, автокефалія, в певних випадках, є кращим засобом церковного управління. Але іноді вона ж є лікуючим засобом проти церковного розколу. Проблема полягає лише в тому, що українські розкольники в принципі не можуть мати ніякого відношення ані до отримання автокефалії, ані до Православної Церкви як такої. До речі, в Православ'ї автокефальні Церкви не обов'язково поділяються за територіальною ознакою. Так, наприклад, юрисдикція древніх Патріархатів (Єрусалимського, Антіохійського, Константинопольського), а також Московського Патріархату поширюється далеко за межі тих держав, де знаходяться центри їхнього управління.

Питання № 13: То і в Україні їх може бути дві?

Може бути і дві, і більше. Так, наприклад, на території США знаходяться громади декількох канонічних православних церков (Константинопольської, Сербської, Грецької, Болгарської, Руської зарубіжної і т. д.) Ще раз підкреслимо той факт, що всі вони є канонічними церквами, тобто перебувають у взаємному спілкуванні в таїнствах. Тобто жодна з цих церков не є самопроголошеною на зразок УАПЦ або «Київського патріархату». В Україні існує канонічна Українська Православна Церква, членами якої можуть бути люди всіх національностей. А «Київський патріархат», як ми вже неодноразово про це говорили, взагалі не є православною церквою.

Питання № 14: Але ж в УПЦ КП служать лише українською. Це не перешкоджає спасінню?

Ніхто і ніколи в канонічній Українській Православній Церкві, та, власне, і в РПЦ, не стверджував того, що служіння українською мовою може заважати спасінню. Більш того, у багатьох парафіях УПЦ на Західній Україні богослужіння ведеться саме українською мовою. Це робиться задля того, щоб богослужіння було більш зрозумілим для більшості віруючих цього регіону. У кожній єпархії нашої Церкви правлячі архієреї багаторазово на зборах духовенства доносили (і до цих пір доносять) до священнослужителів інформацію про те, що кожен прихід в нашій Церкві в принципі має право проводити богослужіння українською мовою. Подібне рішення приймається більшістю членів парафії, які й подають прохання на ім'я правлячого архієрея. Досі ця практика не викликала в Церкві жодних кривотлумачень і дискусій.

В інших регіонах люди служать більш зрозумілою для них церковнослов'янською мовою. Наскільки я знаю, ніде в УПЦ богослужіння не ведеться російською мовою.

Питання № 15: То що ж, батюшко, нас із ними роз’єднує? Може, політичні переконання? 
 
Церква взагалі-то знаходиться поза політикою. Особисто нас, вірних чад Церкви Христової, ніщо з Церквою (Вселенським Православ'ям) не розділяє. Це розкольники з самопроголошеного «Київського патріархату» порвали з Церквою Христовою заради своїх політичних і націоналістичних переконань. Їхнє гасло свідчить:

«Релігійна гомогенність – одна країна, одна релігія, одна церква – розглядається як умова консолідації держави; релігійні дисиденти, як і релігійні радикали, які впевнені, що тільки один Іісус Христос і ніхто інший є главою Церкви, вважаються загрозою національним церквам і переслідуються (це, до речі, фактично означає, що загрозою для національної держави стає канонічна Православна Церква. – Прим. авт.). Національні церкви продукують ідеології, які містять специфічно національні теми і зміцнюють легітимність нещодавно утворених держав... "Не держава створена для релігії, – писав французький патріот, який залишив чернецтво, – а релігія для держави". Держава є чільною у всьому... Нація не хоче "просто" освячуватись релігією, вона сама стає нею, а націоналізм переробляється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити і ненавидіти в ім'я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім'я абстрактного Бога. "Дюркгайм довів, – пише Г. Гелнер, – що в релігійному культі суспільство поклоняється власному закамуфльованому образу. В епоху націоналізму суспільство поклоняється собі відкрито і безоглядно, відкидаючи будь-який камуфляж"» (8).

Перше, що кидається в очі, так це пряме протиріччя цього гасла з заповідями Євангелія. Саме тому український націоналізм НЕМОЖЛИВО ВОЦЕРКОВИТИ. Ну не може бути Україна (як і взагалі будь-яка держава або нація) понад усе для християнина. Просто тому, що для християнина не може бути вищою цінністю його життя ніщо тлінне, тимчасове, минуще. Життя християнина має бути цілком орієнтоване на служіння Істині, яка є – Христос: «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, – говорить Спаситель Христос, – того перед Небесним Отцем моїм визнаю і Я; ...Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний; і хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний; І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний...» (Мф. 10:32-38). І потім, ну не створював Бог людей українцями, росіянами, поляками, німцями тощо. Згідно зі старозавітними текстами, національне розділення – це явне зло, і сталося  воно на ґрунті будівництва Вавілонської вежі, коли люди занадто загордилися, а точніше, коли вони захотіли бути рівними Богу: «І сказали вони: Тож місто збудуймо собі, та башту, а вершина її аж до неба. І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі. І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її.  І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто» (Буття.11:4-8).

Тому, хочемо ми цього чи ні, але ми повинні з усією певністю визнати той факт, що, ставши християнином, людина повинна перестати бути націоналістом, тому що націоналізм за своєю суттю є однією з форм язичницького світогляду. Християнство ніколи не йшло на компроміс з язичництвом. З історії Церкви ми знаємо багато випадків, коли християн звинувачували у відсутності патріотизму, що виражалось у небажанні служити іншим богам, крім Христа, незалежно від того, в якій формі це служіння мало виражатись – у поклонінні культу імператора, обожнюванні тієї чи іншої нації і т. д. Християнські мученики вважали за краще йти на смерть, ніж осквернити свою віру язичницьким поклонінням ідолам (у якості яких можуть виступати як окрема держава, так і окремі нації і народи). Але саме цього сьогодні від нас і домагаються, тобто від нас домагаються того, щоб ми пішли на компроміс з совістю і поступилися вірою на догоду політичній кон'юнктурі.

Що можна на це відповісти? Звичайно, ми далекі від думки засуджувати взагалі все національне і самобутнє. Деякі зовнішні речі, в тому числі і фольклорні, цілком мають право на існування, але за однієї умови: якщо вони стоять на своєму місці в ієрархії християнських і взагалі загальнолюдських цінностей. В цій ієрархії є своє місце і у справжнього патріотизму, який є любов'ю до свого народу і бажанням йому блага, і який виходить з абсолютно інших понять, ніж ідея «обоження» власної нації тощо.

Питання № 16: А чи правду кажуть, що Патріарх Кирил благословляє агресію Росії проти України, а значить убивати українських воїнів?
 
У всіх своїх виступах Святіший Патріарх Кирил, торкаючись українського питання, закликає до миру й тільки до миру в Україні! Дійсно, російські війська перебувають зараз у Криму, однак під час анексії Криму не загинув жоден український військовослужбовець. Що ж стосується війни на Сході України, то у цьому випадку всі ми є свідками громадянської війни, яку розв'язали в Україні українські націоналісти. Саме ідеологія націоналізму, яка культивує ненависть до представників інших національностей і культур (особливо до руської православної культури та російської мови, найбільш поширеної на Сході нашої країни), і стала тією іскрою, яка запалила вогонь громадянської війни в нашій поліетнічній країні. Тобто в країні, де проживають представники різних культур і національностей, які, в тому числі, розмовляють на різних мовах.

Звичайно, як і в будь-якій громадянській війні, кожну з протиборчих сторін підтримує третя сила (в нашому випадку – Захід і Росія). Але тим не менш від цього громадянська війна не перестає бути громадянською війною (в якій українці, з обох сторін, вбивають один одного). Так було, наприклад, під час громадянської війни в Іспанії, де ворогуючі сторони підтримували одночасно гітлерівська Німеччина та СРСР, що посилали в Іспанію військових фахівців та техніку. Причому німецька авіація відкрито бомбардувала іспанські міста та села. Але від цього громадянська війна в Іспанії не стала війною Іспанії з Німеччиною або СРСР. Так було і під час громадянської війни в Кореї, де ворогуючі сторони підтримували з одного боку США, а з іншого – СРСР та Китай. Причому в небі над Кореєю у відкритому бою сходилися американські і радянські льотчики. І все ж ми не називаємо цю війну – війною між США та СРСР або війною між Кореєю та Китаєм і т. д. Так було і під час громадянської війни в Росії. Так було і в інших громадянських конфліктах. На жаль, але такий «закон» громадянської війни, згідно з яким кожна з ворогуючих сторін в цілях остаточної перемоги намагається залучити на свій бік третю силу з-за кордону. Однак від цього громадянські війни не перестають бути громадянськими, тобто такими, де представники одного народу, громадяни однієї країни, вбивають один одного.

І до речі, до припинення громадянського протистояння на Україні (тобто до припинення громадянської війни) не раз закликали провідні світові та релігійні лідери (9).

А те, що на Сході України немає регулярних російських військ, вже неодноразово підтверджували вищі військові чиновники України (10). І тільки у «Київському патріархаті» знову і знову, у  прямому протиріччі із заповіддю Спасителя: «Блаженні миротворці!», лунають заклики до «священної» війни на Сході України (11).

На відміну від наших розкольників, канонічна Українська Православна Церква завжди закликала до припинення громадянського протистояння на Сході нашої країни. Саме тому на кожній Літургії, тобто фактично кожен день з початку громадянського протистояння на майдані, ми молимося про припинення громадянської війни в Україні.

А тим, кого бентежить той факт, що Святіший Патріарх Кирил, як і взагалі РПЦ, займається духовною опікою російської армії, скажу наступне: незалежно від того, які відносини сьогодні склалися між Росією і Україною, Церква завжди була і буде залишатися над будь-яким конфліктом, який має місце чи можливий у майбутньому між нашими країнами, як і взагалі між будь-якими православними країнами.

Так, наприклад, під час Другої Світової війни Болгарська й Румунська армії воювали на стороні гітлерівської Німеччини, і, ясна річ, що Православна Церква в цих країнах молилася про своїх воїнів. З іншого боку Грецька, Руська, Польська православні церкви молилися про своїх воїнів, які воювали проти фашистської Німеччини та їхніх союзників. Але це протистояння не стало, та і в принципі не могло стати приводом для розбіжностей між православними церквами в цих країнах (це стосується і відносин між УПЦ та РПЦ). А цього не сталося тому, що Церква спочатку молиться за мир, за те, щоб солдати повернулися додому живими і неушкодженими і т. д., бо Церква взагалі не може виступати проповідницею збройних конфліктів. І навіть тоді, коли Церква благословляє священну війну по захисту своєї вітчизни, вона – Церква – розцінює це благословення не як норму, а як свій біль, як хворобу, яку потрібно якомога швидше подолати.

У зв'язку з цим дозволю собі навести кілька витягів з Соціальної концепції Руської Православної Церкви, отже:

«Війна є фізичним проявом прихованої духовної недуги людства – братовбивчої ненависті (Бут. 4. 3-12)... Вбивство, без якого не обходяться війни, розглядалося як тяжкий злочин перед Богом ще на світанку священної історії. «Не вбивай», – говорить закон Мойсея (Вих. 20. 13)... Несучи людям благу звістку примирення (Рим. 10, 15), але перебуваючи в «світі цьому», який у злі лежить (1 Ін. 5, 19) і сповнений насильства, християни мимовільно стикаються з життєвою потребою брати участь у різних бранях. Визнаючи війну злом, Церква, проте, не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення порушеної справедливості. Тоді війна вважається хоча й небажаним, але вимушеним засобом...

На противагу війні: Мир у Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. Він тотожній есхатологічному спасінню. Позачасовість миру, провіщеного пророками, особливо ясно виявлена в Євангелії від Іоанна. В історії і далі панує скорбота, але у Христі віруючі мають мир (Ін. 14, 27; 16, 33). Мир у Новому Завіті є нормальний благодатний стан людської душі, звільненої від рабства гріху. Саме про це говорять побажання «благодаті й миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир — дар Святого Духа (Рим. 15, 13; Гал. 5, 22). Стан примирення з Богом є нормальний стан людини, «тому що Бог не є Бог безладу, а миру». (1 Кор. 14. 33).

Руська Православна Церква прагне здійснювати миротворче служіння як у національному, так і в міжнародному масштабі, намагаючись розв'язати різні суперечності й привести до згоди народи, етнічні групи, уряди, політичні сили. Для цього вона звертає своє слово до можновладців та інших впливових кіл суспільства, а також докладає зусиль для організації переговорів ворогуючих сторін і надання допомоги стражденним. Церква також протистоїть пропаганді війни та насильства, як і іншим проявам ненависті, здатної спровокувати братовбивчі конфлікти» (12).

Питання № 17: Так чому ж тоді, батюшко, ми досі перебуваємо у складі Московського Патріархату, у Церкві країни-агресора? Чому ми не єднаємось із Київським Патріархатом, якщо нас нічого не роз’єднує? Яка на це чесна відповідь? Тільки не мовчіть, отче...
 
По-перше, тому що ми – християни, а не націоналісти. І якщо наша Українська Православна Церква коли-небудь і отримає автокефалію, то станеться це у повній відповідності з православними догматами і церковними канонами, тобто без розриву зі Вселенським Православ'ям. А поки цього не сталося, ми й надалі будемо жити за законами, якими керується у своєму житті Православна Церква. На жаль, наші опоненти не можуть або не хочуть зрозуміти того, що не Путін нам дорогий, і не Москва, а приналежність до Істинної Церкви Христової, яка є «Стовп і підвалина правди!» (1Тим.3:15).

По-друге, тому, що, на відміну від українських розкольників і націоналістів, у нас немає ненависті і взагалі будь-якої  неприязні до руської культури, російської мови і руської нації як такої. Україна споконвіку була багатонаціональною країною. І тому шанобливе ставлення до представників інших культур і національностей, а також любов до своєї культури характеризує справжнього українського патріота. Наприклад, такого патріота, як Т. Г. Шевченко, який навчався у Санкт-Петербурзі та писав свої щоденники (отже, говорив і думав) і більшу частину прози російською мовою.

По-третє, тому що українці, росіяни і білоруси – це три братні народи, що мають загальні культурні, історичні, етнічні та релігійні корені. Тож відновлення добросусідських стосунків з нашими північними братами має бути пріоритетним завданням для будь-якого українського патріота.

По-четверте, тому що ми не політики, а патріоти своєї країни! І тому, на відміну від українських націонал-радикалів, розкольників і ура-патріотів від політики, тобто на відміну від тих людей, які прагнуть зруйнувати нашу країну до основи та продати її за безцінь Заходу, ми постійно думаємо і молимося про її благо, про релігійний та громадянський мир у нашій країні.

На жаль, нас з розкольниками розділяє дуже багато: головне – це те, що ми з Христом і його Церквою, а розкольники повстали проти Церкви і проти Христа, поставивши на чільне місце язичницьку ідеологію у вигляді українського націоналізму. Докладно почитати про це ви можете в моїх статтях: «Чи може Православна Церква бути національною?», «Чи можна воцерковити український націоналізм?».

В цьому сенсі нам залишається побажати нашим опонентам з самопроголошеного «Київського патріархату» покаятися у гріху розділення, який вони вчинили, та повернутися в лоно Святої, Соборної і Апостольської Церкви, якою на Україні є Українська Православна Церква. Тим більше, я впевнений, що всі вони чудово знають, що Церква не створюється актом самопроголошення. Церква – одна! Вона заснована Іісусом Христом, і тому, як ми вже говорили, щоб стати членом Церкви, до неї можна тільки приєднатись! До Церкви можна увійти і перебувати в ній.

Тому ми, віруючі канонічної Української Православної Церкви, закликаємо всіх, хто спокусився ідеєю незаконної автокефалії, увійти в Церкву, стати дійсними членами Тіла Христового, вступити в благодатне спілкування в таїнствах з православними віруючими всього світу і перебувати з нами в єдності і любові до Істини! В єдності, до якої нас закликає Христос: «щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав!» (Ін. 17:21).

В єдності, про яку заповідав нам апостол Павло: «Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Іісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці однійі» (1 Кор. 1:10).

Тим більше що сьогодні ніщо в Церкві не може перешкоджати будь-кому, хто б то не був, бути справжнім християнином, жити за заповідями Євангелія, служити ближнім і бути причасником Справжніх Тіла і Крові Христових!

А тих, хто через свою наївність чи впертість та націоналістичну гординю все ще сподівається на визнання самопроголошеного «Київського патріархату» з боку Вселенського Православ'я, маю запевнити, що цього ніколи не буде. З обґрунтуваннями цього мого твердження ви можете ознайомитись у статті «Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників»

Посилання:

8. Національна Академія наук України. Інститут філософії імені Г. С. Сковороди. Відділ релігієзнавства. "Релігія і нація: в суспільному житті України й світу". За редакцією Л. О. Филипович. Київ. Наукова думка. 2006 р. 90,91; С. 192-194. (Переклад автора).
9. Звернення Папи Римського http://uoj.org.ua/novosti/sobytiya/papa-rimskiy-prizval-k-razresheniyu-voprosa-voyny-v-ukraine
10. Генштаб збройних сил України визнав, що на території України немає регулярних частин армії РФ https://www.youtube.com/watch?v=Ii60gfg7cf4 СБУ задокументувало участь у боях на Донбасі 56 росіян http://ru.espreso.tv/news/2015/10/10/sbu_zadokumentyrovala_uchastye_v_boyakh_na_donbasse_56_rossyyan
11. Вчення Філарета. «Про гріх федералізації» http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/vopros-very/vchennya-filareta-pro-grikh-federalizatsii Також у своїй недільній проповіді від 22 березня 2015 року Денисенко М. А. казав, що вбивство жителів Донбасу не є гріхом. http://www.cerkva.info/news/patriarch/6552-patrfilaret-4nedilia.html
12. Основи соціальної концепції РПЦ http://www.patriarchia.ru/db/text/141422