Між розривом та спадкоємністю. Роздуми про відродження православного чернецтва в колишніх комуністичних країнах
Захопливе питання, на яке я довго не міг знайти задовільної відповіді, полягає в тому, якими є причини вражаючого відродження Православної Церкви та її тисячолітнього чернецтва в колишніх комуністичних країнах – після нескінченних сімдесяти років безбожного режиму, який робив усе, аби викорінити раз і назавжди православну віру!
Дійсно, йдеться про феномен, для якого, безперечно, дарма було б шукати паралелей в історії християнства! Наприклад, після Французької революції на заході нічого подібного не відбулося. В країнах, що зазнали репресій з боку революційної влади, старовинне бенедиктинське чернецтво довелося відновлювати за допомогою парафіяльних священиків, бо ченці, які вижили, не повернулися до своїх старих абатств. Традиційне бенедиктинське чернецтво збереглося в первісному вигляді лише в тих країнах, що не постраждали від Наполеонових заходів придушення.
Але після фази буйного розквіту це відновлене західне чернецтво, а також монастирі, що не були закриті та зруйновані, переживають у наші дні сувору кризу, яка загрожує стати фатальною: без жодного втручання ззовні одне по одному закриваються абатства, навіть ті, які отці-відновники з такими зусиллями знову відкрили у XIX столітті! Цей процес, здебільшого тихий, проходить практично непомітно для католицьких вірян, тому що західне чернецтво давно вже стало маргінальним явищем життя Церкви. Певна річ, воно шановане, – але маргінальне.
Оскільки Схід і Захід стали ближче одне до одного через потужні міграційні потоки православних на Захід, феномен західного секуляризму та його наслідки для католицької й протестантських Церков не повинні залишати нас байдужими! Адже цей згубний вірус загрожує заразити нас також, якщо ми не будемо пильнувати.
Мені здається, ми якнайкраще озброїмося проти нього, якщо усвідомимо причини діаметрально протилежного феномену в православному світі: відродження церковного і монастирського життя. Як таке відродження могло відбутися за такий короткий час? У чому його, так би мовити, «секрет»? Нам це відкриє уважний погляд на історію первинного чернецтва.
«Розрив» традиції чи «відрив» від традиції?
В розмовах із моїми братами-ченцями з колишніх комуністичних країн я часто чую нарікання: «На жаль, ми відірвалися від нашої власної традиції! Нам залишається тільки звернутися до наших афонських братів, аби знов навчитися бути справжнім ченцем, адже їхня чернецька традиція ніколи не переривалася». Вочевидь, у цих наріканнях є правда: звернутися до афонської традиції – звісна річ, законно, ба й необхідно. До того ж, в історії православних країн це не є абсолютною новиною! Згадаймо про наслідки реформ Петра Великого, що майже унеможливили для ченців істинно чернече життя на своїй батьківщині. Найбільш ревні, як-от святий Паїсій Величковський, подалися тоді до князівств нинішньої Румунії, де стали бажаними гостями.
На Святій Горі вони побачили грецьке ісихастське оновлення, яке стало справжнім відродженням монастирського життя. Досить згадати патристичну антологію «Добротолюбіє», яка насправді є лише вершиною велетенського айсберга. Саме цим духом отці спромоглися надихнути засновані ними на чужині громади. Коли їхні учні змогли нарешті повернутися до вітчизни, цей дух істинного чернецтва, омолоджений впливом найкращої традиції святих отців, зміг поширитися також у слов’янських та інших країнах, де він породив чудові й добре вам відомі плоди.
У цій перспективі постає питання: що саме це означає, коли за наших днів говорять про «відрив від монастирської традиції»? Чи коректно говорити тут про «відрив»? Чи не слід було б радше говорити про розрив? Бо «розрив» можна загоїти, як перелом ноги, але ніхто не зможе вилікувати «відрив»: відрізана нога дуже скоро розкладеться, її вже не вернеш навіть найкращими засобами сучасних хірургів.
Мені здається, що ті, хто скаржиться на «відрив від традиції», найчастіше мають на увазі скасування чернецьких інституцій, закриття та руйнування монастирів. Проте той, хто так говорить, не бачить того, що православне чернецтво як таке насправді не було скасоване – і не могло бути скасоване жодною супротивною силою цього світу, бо тут ідеться про духовну харизму, над якою людина не має влади. «Дух Святий дихає, де Він хоче», жодна безбожна влада неспроможна Його «вгасити». Лише Сам Бог може Його «відняти».
Щоб зрозуміти глибинні причини відродження православного чернецтва в колишніх комуністичних країнах, головне, мені здається, осягнути той факт, який мало хто усвідомлює навіть у Церкві: чернецтво як інституція історично є вторинним явищем щодо чернецтва як духовного руху!
Але ж ця фундаментальна даність завжди зберігалася в Православній Церкві: чернецтво є станом життя, присвяченого Богу, і для того щоб прийняти монастирський постриг немає необхідності вступати до монастиря, як на Заході, де бути ченцем означає обов’язково бути членом кіновійної громади. Саме через це істинно православне чернецтво, як бачимо, виявилося спроможним пережити скасування інституцій та руйнування монастирів, як ми це бачили.
З цієї ж причини після краху атеїстичних режимів не було необхідності проводити реформу чернецтва; принаймні, реформи чернечих інституцій було б цілком достатньо. А насправді відбулося відродження православного чернецтва, такого, яке існувало завжди, навіть за радянської доби, хоча й здебільшого таємно.
У школі святих отців
Аби краще зрозуміти значення того, про що я тільки–но сказав, та збагнути вплив цих реалій на відродження чернецтва в колишніх комуністичних країнах, корисно буде кинути погляд назад, до витоків чернецтва. «Отцем самітників» звуть святого Антонія Великого, який першим оселився у Єгипетській Пустелі. Коли, близько 271 року, він став «ченцем», він передусім зробив те, що пізніше радитиме Євагрій ченцям свого часу: він почав «вивчати шляхи своїх попередників у добрі, аби керуватися ними». Адже лише в такий спосіб можна уникнути підступної небезпеки «запровадити щось чуже для нашого шляху» і таким чином віддалитися від Христа, Який мовив: «Я є шлях».
Отже, аби жити «за Євангелієм», бо саме таким був його задум, молодий Антоній передусім пішов порадитися з подвижниками свого часу, з тими «ревнителями», що жили за тої доби в печерах навколо селищ, але ще не просто в пустелі. Ці «прото-ченці», вочевидь, теж мали своїх духовних наставників, і це наступництво сягало апостольських часів. Тільки після цього підготовчого етапу Антоній, близько 285 року, усамітнився в Великій Пустелі.
Тут Бог зробив з Антонія, який подолав багато спокус та помер у 356 році, не лише взірець усякого істинного ченця, але й духовного наставника тих, хто прийшов до його школи, аби наслідувати його. Справді, святий Антоній, живучи на самоті з двома учнями, дуже скоро став духовним провідником численних монахів, які жили по одному, по двоє або по троє, в «монастеріях», тобто в келіях, розсипаних у горах та пустелях Єгипту.
Вже значно пізніше, близько 320 року, святий Пахомій заснував свої кіновійні громади. Так народилося чернецтво як інституція, яке зазнало потім великого та заслуженого успіху. Але важливо нагадати про те, що святий Пахомій, який народився близько 292 року, також розпочав своє чернече життя як самітник, і теж став учнем досвідченого старця Паламона. Те ж саме стосується й святого Венедикта, який, завдяки своєму «Правилу», став батьком західного чернецтва.
З появою інституційного чернецтва, з його статутом та архімандритом на чолі громади, ченцем можна стати, вступивши до кіновії, а не лише пройшовши вишкіл у випробуваного старця. Це також давало змогу тим, хто не мав сили жити за Євангелієм як «монах», тобто одинокий, йти до того самого ідеалу в добре організованій спільноті, керованій ігуменом!
Походження чернецтва та старчество
Цей нарис про народження чернецтва мусить бути дуже стислим. Проте він дозволяє нам зробити важливий висновок, який трохи проллє світло на феномен відродження православного чернецтва: чернецтво парадоксальним чином почалося зі старчества, а не як інституція Церкви! Справді, святий Антоній або його учень, святий Макарій Великий, який успадкував його «дух», обидва відлюдники, а не кіновійні ченці, безсумнівно, були старцями (γέροντες).
Те саме стосується також «ближнього учня» святого Макарія – авви Євагрія Понтійського, якого святий Палладій називає «духоносним та здатним до розрізнення мужем» (ἀνὴρ πνευματοφόρος καὶ διακριτικός). Бо за велику чистоту духу «його було визнано гідним харизми пізнання, мудрості та розрізнення духів».
Як і численні інші ченці золотої доби чернецтва, «мудрий Євагрій», як називає його історик Созомен, був одним з тих мужів, які отримали від Святого Духа ту «духовну харизму», яка зробила їх істинними «духовними отцями». Адже саме ця харизма породила через них «багатьох у чесноті та пізнанні Бога». Я ще повернуся до цього найважливішого аспекту.
Із цього розгляду я роблю інший важливий висновок: існування «старця» не пов’язане з існуванням інституційного чернецтва. Звичайно, багато старців дореволюційної доби було приписано до великих кіновійних спільнот. Але знищення цих спільнот не призвело до зникнення харизми їхнього старчества. Просто відтепер вони здійснювали його у віддалених або прихованих місцях, де знайшли притулок.
Приклади таких старців, які були в усіх колишніх комуністичних країнах протягом сімдесяти років панування атеїзму, є численними, і наводити їх тут немає потреби (згадаймо старців Глинської пустині). До того ж, Православна Церква за наших днів канонізує їх одного по одному, пишуться їхні ікони, видаються Житія, і вони є відчутно присутніми в свідомості православного люду. Не забудьмо, крім того, незліченних «таємних» ченців та черниць, які, своїми власними особистостями, складають міст, перекинутий через період панування атеїзму!
Я сам прибув із Заходу, аби вклонитися їхнім мощам, аби вшанувати їх так само, як мощі отців засновників, що спочивають у печерах великої Київської Лаври. Я сподіваюся набратися від них духовних сил, які дадуть мені змогу жити життям істинного ченця у світі, який день у день дедалі більше відходить від віри.
Старець як «ікона ченця»
Спробуємо тепер разом краще роздивитися, що ж вирізняє старця з-поміж звичайних ченців, і в чому полягає його вплив на сучасне православно–чернецьке життя. Як завжди, я шукатиму критеріїв у свідченнях перших отців, бо вони мали ту «благодать витоків», яку нам слід ревно берегти.
Ми вже бачили, що згадані вище старці були, на думку їхніх сучасників, «духоносними» (πνευματοφόροι). Саме це зробило їх істинними духовними отцями для тих, хто прийшов до їхньої школи. Я також натякав уже на те чудове визначення духовного отцівства, яке так само вийшло з-під пера авви Євагрія. Ось цей текст повністю:
Щодо духовних отців, то це не тому, що вони наказують натовпу називати себе «отцями», бо інакше «отцями» можна було б називати і трибунів. Але вони є отцями тому, що посідають [ту] духовну благодать, яка дає владу породжувати багатьох у чесноті та пізнанні Бога.
Ви помітили, що, відтак, власне кажучи, не «духовні отці» породжують «духовних синів», а радше цю надприродну владу має та «духовна благодать», яку вони отримали (τῷ ἔχειν χάριν πνεθματικὴν πολλοὺς δυναμένην). Інакше кажучи, «породжує», фактично, Святий Дух, Якого лише носіями (πνευματοφόροι) є духовні отці.
На жаль, мені бракує часу розібрати слово по слову цей чудовий текст. Вдовольнимося тим, що ми тепер знаємо, що духовний отець має подвійну місію. З одного боку, він повинен допомагати духовним синам подолати тиранію різного роду пристрастей, аби, з милості Божої, отримати дар безстрастя. Цей дар зовсім не означає, що людину більше не спокушатимуть пристрасті, а означає лише те, що вони більше не пануватимуть над нею.
Завершенням (πέρας) милосердя є пізнання Бога, Який є «першим Милосердям». Це пізнання Бога є спочатку непрямим, у дзеркалі його творінь, аби стати надалі, з милості Божої, безпосереднім. Саме це «пізнання Самого Бога» Євагрій разом з іншими отцями називає богослов’ям у власному сенсі слова. Адже істинним «богословом» є не той, хто правильно «говорить про Бога», а той, хто Його «бачив» та «завжди розмовляє з Ним, як син із Отцем» «без жодного посередника».
З цих екскурсів до літератури золотої доби чернецтва я роблю певні висновки, якими хотів би поділитися з вами. Перш ніж стати інституцією Церкви, чернецтво втілюється не лише у «Правилі», а й у конкретній особистості з певними рисами, яку від самих витоків називають «авва». Цей старець з рисами батька є, за своїм смиренням, лагідністю, милосердям, некорисливістю тощо, так би мовити, живою іконою всякого істинного ченця.
От і за радянського періоду, коли чернецтво як інституція було зруйнованим, а монастирів не існувало, були такі живі ікони: старці! Це, вочевидь, стосується також «святих матерів». Як і за доби Євагрія, саме на них ми, відтак, маємо зосередити всю нашу увагу, тому що вони втілюють – кожен у свій особистий та неповторний спосіб – ідеал істинного ченця.
«Вивчати шляхи ченців, які передували нам у добрі»
Ви, безперечно, помітили, що в цій бесіді я часто цитував Євагрія, «улюбленого брата й товариша у дияконстві» «праведного Григорія» Назіанзіна, званого Богословом. Так сказав про нього сам Григорій, якого Євагрій шанобливо називає «мудрим наставником». Я цитував його – я взагалі часто його цитую – не тому, що плекаю трохи хворобливу пристрасть до цього вченого диякона, а тому, що він є необхідною ланкою, яка поєднує нас із витоками чернецтва[1].
Євагрій був хронологічно першим, хто письмово зафіксував «Слова та діяння» святих отців. Проте Євагрій зробив це з дуже точним наміром, який становить для нас урок, що ніколи не втратить своєї актуальності. На початку невеликого зібрання апофегм відомих або безіменних старців він висловлюється так:
Слід також вивчати шляхи ченців, які передували нам у добрі, та керуватися ними. Бо можна знайти багато чудового, що було ними мовлено або зроблено.
Ми вже бачили, що саме таким чином можна уникнути загрози «запровадити щось чуже для нашого шляху» й самому стати чужим Христові, Який мовив: «Я є шлях». Проте це дуже традиційне бачення чернецького життя має міцне богословське коріння, від якого ніколи не слід відриватися, аби не зостатися без божественного «соку», що живить дерево Церкви.
Що було споконвіку, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися, про Слово життя […] звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами. А наша спільність – з Отцем і з Його Сином Ісусом Христом (1-е посл. ап. Йоана 1:1-7).
Ось у кількох словах сутність та основа того, що ми називаємо Апостольським Переданням, якого завжди триматися палко закликає нас апостол Павло, бо воно є переданням життя! Отже існують особливі свідки, які особисто бачили та чули Слово, що «стало тілом і оселилося між нами». Вони «славу Його бачили – славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого».
Ці свідки свідчать про Нього перед тими, хто не мав такого унікального привілею, хто вірує завдяки їхнім словам, перед християнами всіх наступних поколінь. Їхня мета – дати нам змогу мати спільність із ними, а через них спільність із Отцем і з Його Сином Ісусом Христом. Отже, не можна мати істинної спільності з Сином, а через Нього – з Отцем, проминаючи тих, хто першими отримали благодать цієї спільності!
Це, mutatis mutandis, стосується також кожного наступного покоління ченців: воно має вивчати шляхи ченців, які передували нам у добрі, та керуватися ними, бо лише в такий спосіб ми вступаємо в спільність із нашими святими отцями! Справді, хто цього не робить, тому неодмінно загрожує «запровадити щось чуже для нашого шляху» і стати через це чужим Христові, Який мовив: «Я є шлях».
Від «розриву» до «відриву» від Передання
Комусь ця бесіда, можливо, видасться зовсім неактуальною: гарна духовна розмова та й більш нічого. Але це було б великою помилкою! Православний світ стикається сьогодні із західним секуляризмом, який день у день стає агресивнішим, дедалі більш нетолерантним в ім’я «толерантності», яка насправді є диктатурою байдужості.
Під секуляризмом я розумію підступну спробу відрізати людину від її коріння, аби замкнути її в обрії цього матеріального світу. Або, говорячи по-біблійному, це спроба звести всю дійсність до «цього віку», до якого християни в жодному разі не повинні «вподібнюватися». Бо «проминає образ світу цього», як і сам «вік цей», який поступиться місцем «віку прийдешньому». Тільки відрізавши людину від її коріння, нею можна маніпулювати як заманеться.
Недарма окультні сили вбачають у Православ’ї найбільшу перепону для такої радикальної секуляризації світу! Але зараз мене не цікавить велика політика. Мене турбує збереження нашої ідентичності, в богословському сенсі терміну, як православних християн. Аби дати вам уявлення про виміри того, що поставлено на карту, розповім, який досвід я особисто пережив кілька років тому.
Настоятель великого бенедиктинського абатства, де я перебував проїздом, запросив мене сказати кілька слів перед спільнотою, яка зібралася в актовому залі. Отже, я говорив їм, як завжди говорю, про тих, «хто передував нам у добрі», про святих отців, про «сліди», якими я йду вже більш ніж п’ятдесят років. Чи не це радив святий Бенедикт своїм ченцям в останньому розділі «Правила»? Чи не сказав він ясно, що це «Правило» є лише путівником для початківців, бо істинний взірець чернечого життя знаходиться в «Словах та діяннях» наших отців?
По виході з залу до мене підійшов інший, випадково присутній, абат і сказав цілком просто: «Знаєте, я не знаю, що робити з вашими “святими отцями”. Я дуже зручно почуваюся в нинішній епосі й не відчуваю жодної потреби згинатися над писаннями та Житіями цих “святих отців”. Вони не говорять мені абсолютно нічого».
Я занімів перед таким сповіданням радикально секуляристської віри. Мені дуже хотілося сказати йому: «Превелебний отче, але ж, якщо так, ви не є в спілкуванні також із вашим святим засновником, чиє “святе Правило“ ви нібито тримаєте та тлумачите! Якщо “святі отці“ не говорять вам нічого, то як же з тими, хто “передував їм у добрі“, з апостолами та учнями Христовими? Хіба вони не вмерли, так само як і “святі отці“? Хіба не зникли всі вони назавжди в безодні історії? Чи ж ви гадаєте увійти в спілкування з Христом, проминаючи їх? І потім, якщо “святі отці“ не говорять вам нічого, то що ви робитимете, зустрівши їх певного дня? Чи бажаєте ви зустрітися з ними в раї – з усіма ними, з Антонієм, з Макарієм, з Арсенієм, з Пахомієм, з Бенедиктом? Ви не зможете обмінятися з ними й слівцем, бо не маєте спільної мови! Про що вам з ними говорити, коли ваш життєвий ідеал відверто не є їхнім! В такому разі, чи ви ще чернець-бенедиктинець, чи зберегли тільки зовнішність ченця?»
З поваги до цього абата, по-людськи говорячи, дуже симпатичного, я замовк, але згадав, що мені якось говорив із розпачливим виглядом мій друг, нині єпископ: «Тут вже не здіймається сік!» Він побачив це напрочуд точно! Проте якщо так, то це не просто розрив у апостольському Переданні на Заході, а відрив від усього, що єднає його з Христом та апостолами!
Секулярне дерево західного християнства повільно вмирає в усіх на очах, і тут стає зрозумілим весь трагічний вимір процесу само-секуляризації Католицької Церкви. До того ж, дедалі більше вірних та кліриків цілком усвідомлюють це й не бачать жодного виходу.
Ось виклик, із яким стикається сьогодні православний світ, чи хоче він цього, чи ні, чи усвідомлює це, чи ні! Проте я вірю, що ми маємо в своєму розпорядженні потрібні засоби, аби зустріти його, досить лише згадати, як ті, «хто передував нам у добрі», сповідники та мученики комуністичної доби, прості вірячи, ченці й черниці, священики та єпископи живили полум’я Апостольського Передання, не втрачаючи зв’язку з тим, «що було на початку», з тим, що передали їм святі отці.
У міру благодаті, яку кожен з них отримав від Бога, вони надалі вели своїх учнів шляхами Євангелія, одні власним мовчазним прикладом, інші – натхненним словом. Зодягнені в благодать Святого Духа, вони таким чином сіяли, без відома тих, хто прагнув викорінити віру з православних країн, у серцях своїх наступників зерна гідного подиву відродження Церкви та чернецтва, яке ми спостерігаємо починаючи з падіння комуністичного режиму.
Скажу ще раз, я сердечно переконаний, що в колишніх комуністичних країнах справді був відрив на інституційному рівні, але було й істинне наступництво на рівні духовному. Прошу вас це усвідомити, бо ви, безперечно, не уявляєте собі наслідків справжнього відриву від передання, такого, який протягом бурхливої історії відбувався на Заході.
Дозвольте мені додати до моєї доповіді, яка називається «Між розривом та спадкоємністю. Роздуми про відродження православного чернецтва в колишніх комуністичних країнах», деякі автобіографічні відомості. Вони дадуть вам змогу краще зрозуміти, під яким кутом я хотів би підійти до мого головного предмету та ким є людина, яка з вами розмовляє.
Я прийшов до університету в 50-ті роки. Я був ще молодою людиною в пошуку свого шляху, але вже знав про істинне чернецтво, про чернецтво святих отців. Моїми джерелами були «Патерикон», з якого в той час німецькою мовою можна було прочитати лише невеликі, але важливі уривки, дві бесіди святого Іоанна Касіана (IX та X, про молитву), кілька уривків з «Добротолюбія» – маленької, майже кишенькової книжки. Але я мав також «Відверті розповіді прочанина своєму духовному отцю», з яких, ще не ставши ченцем, навчився «умної молитви», та книжечку Ігоря Смолича «Життя та вчення старців», а це справжня класика.
Завдяки читанню цих засадничих текстів у моїй свідомості окреслився образ істинного ченця, якого я, проте, ніколи не зустрічав у житті: в Кельні, де я народився, не було монастирів «чорних ченців» (бенедиктинців). Як раз перед вступом до монастиря, в 1961 році, я поїхав на місяць до Греції та затримався там ще на місяць, бо почувався там дуже добре. Ця подорож виявилася промислительною, бо, зовсім несподівано для мене, пережитий тоді досвід став визначальним для мого подальшого життя ченця і просто християнина.
Адже саме в Греції, часто відвідуючи православні церкви та монастирі, я вперше особисто зустрівся з Православною Церквою та її Божественною літургією. І там же я зустрів чесного проігумена дуже відлюдного монастиря Іпсилу, архімандрита Серафіма (Кемакамелліса) – в ньому я побачив живий взірець того образу істинного ченця, який окреслився в моїй свідомості завдяки читанню. Цей отець Серафім став потому моїм першим духовним отцем, як називав себе він сам.
Але там само, в Греції, я вперше й досить різко стикнувся з драмою розділення між православним Сходом та католицьким Заходом. У 21 рік я, вочевидь, ще не був ні інтелектуально, ні духовно готовий сприйняти цей виклик, а відтак не був здатен знайти вихід з дилеми, перед якою мене поставили мої товариші по навчанню, молоді грецькі богослови. Чи справді Схід відпав від Риму, як мене вчили в університеті, чи це саме Захід відпав від Сходу, на чому затято наполягали мої нові друзі?
Озброєний тим, що прочитав з патристики, ще сповнений недавніх грецьких вражень, я в 1962 році вступив до бенедиктинського абатства, де сподівався пережити те, чого навчився в школі святих отців та що на власні очі бачив у Греції. Адже хіба святий Венедикт не був і сам одним із «святих отців»?
Не бажаючи нікого судити, я повинен був відступити перед очевидністю того, що це неможливо. Мені знадобилися роки, аби це усвідомити. Але чому було так? Лише ціною тривалої боротьби, наукових розвідок та духовних роздумів я осягнув усю міру цього трагічного факту. Але набагато більше часу знадобилося мені, аби зрозуміти також його справжні причини.
Я довго вважав, що ліками, які зможуть загоїти відкриту рану цього розділення, є пошук примирення між Сходом і Заходом, якому я прагнув сприяти своїми скромними книжками. Вони мали на меті привести віруючих Заходу до джерел їхньої власної традиції, бо мені видавалося очевидним, що єдність Церкви є не предметом віри, а предметом відновлення – звичайно, на основі спільного Передання.
Кінець кінцем я був змушений схилитися перед очевидністю того, що це примирення між Сходом та Заходом на церковному, інституційному рівні належить до порядку неможливого. Адже щоб знов зробити Схід і Захід сумісними, Католицька Церква мала б повернутися на початок свого шляху, аби знов отримати доступ до спільних витоків християнства, від яких Рим поступово відходив, як прямо казали мені мої грецькі друзі в 1961 році. Як же Римська Церква змогла б відмовитися від тисячі років своєї історії? Врешті–решт я зрозумів, що на таке «навернення» (μετάνοια) спроможна лише особистість, а інституції не мають «заднього ходу».
Надвечір мого життя я зробив, для себе особисто, висновок, який видався мені єдино можливим: у 2010 році я подав прохання формально прийняти мене в лоно Православної Церкви, до якої я давно вже належав духовно. Бо цього духовного спілкування, хоч яке воно почесне, було вже для мене замало: я бажав повного спілкування в таїнствах.
Звісно, значно легше відновити інституції та реставрувати зруйновані будинки, ніж відживити дух наших святих отців. Але в нашому розпорядженні всі скарби духовного Передання, і приклад наших попередників у вірі є неспростовним доказом того, що жодна доба не є сприятливішою за іншу, щоб стати істинним «учнем Христовим». Досить смиренно ступити ногою на шлях, прокладений нашими святими отцями, і з усією простотою йти їм услід. Все інше зробить Святий Дух!
[1] Нагадаємо, що Євагрій був учнем святого Макарія Великого, у свою чергу учня святого Антонія Великого, званого «початком відлюдників», дух якого успадкував Макарій.
0
0
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Читайте також
Що не досказно у притчі про сіяча
26 Жовтня 17:00
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
26 Жовтня 16:22
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
26 Жовтня 09:41
Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні
24 Жовтня 22:40
Зона – це світ померлого Бога
19 Жовтня 13:04