Страждання – покарання чи благо?

Людина завжди ставила собі питання про проблему зла. Звідки зло, хто його джерело, чому воно існує у світі? Всі ці питання занадто часто звучать, щоб їх ігнорувати. Крім того, відповіді на ці питання цікавлять людство ще й тому, що перед ним весь час маячить ще одна проблема – проблема страждань.

Чому страждає грішник, зрозуміло: вкрав – сядеш у тюрму. Як сказав один кіношний герой: «Злодій повинен сидіти у в'язниці». І тому причиною страждань злодія завжди є і буде його гріховне бажання збагатитись за рахунок іншої людини. Ніхто, окрім нього самого, в його стражданнях не винен.

Взагалі, можна говорити про певний закон «відплати» – людина дуже часто сама стає причиною своїх страждань. Апостол Павло написав про це так: «Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне» (До Галатів 6: 7). Тут все чітко сказано – сієш пшеницю, отже, не пожнеш овес, сієш зло – пожнеш не добро. Ми ж чомусь дуже часто про цей закон забуваємо. А шкода. Тому що, якби пам'ятали, то у відчаї не питали б у Бога «чому зі мною так сталося?», а намагалися б виправити те, що накоїли раніше...

Таким чином виходить, що причиною наших страждань є гріх: «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (До Римлян 5,12).

Але, скажете, буває й так, що страждає праведник. Іов, наприклад. Або Іосиф. Так, дійсно буває. Однак і для страждань праведника є свої причини.

Так, найбільшим Праведником, Який постраждав, причому абсолютно безневинно (тому що Своїх власних гріхів не мав) є Господь Іісус Христос. Але чи були причини, що спонукали Його принести таку жертву? Так. І першою причиною цього була Любов: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3,16). Але, разом з тим, слід пам'ятати, що Бог допускає страждання Свого Сина задля того, щоб спокутувати людство від влади гріха, сатани і смерті. А раз так, то і страждання людини, в тому числі праведної, Він допускає для того, щоб очистити її від гріха.

Справа в тому, що абсолютно безгрішних людей немає, тому навіть праведники повинні очищатися від гріхів. Більш того, гріх необхідно не тільки пробачити, але і виправити. Позбутися від проблеми мало – якщо не знайти її причину, то вона повернеться. Так і з гріхом – від нього потрібно не лише позбутися, але його треба виправити. Ось чому дуже часто після сповіді дається єпитимія. Це не покарання, а допомога. І саме так її потрібно сприймати – як допомогу у виправленні, а не як елемент страждання. Так само і Господь – прощає гріхи, але, разом з тим, допомагає їх виправити. В тому числі і через страждання.

І це, в багатьох випадках, благо для самої людини. Особливо, якщо у людини ще не повністю атрофована совість. Так, буває, що суд виправдовує злочинця. Однак, незважаючи на факт виправдання, він заспокоїтися не може – його совість весь час нагадує йому про те, що потрібно щось більше, ніж формальне прощення. Потрібно очищення через страждання. Дуже яскравий приклад – Розкольников у «Злочині і покаранні» Достоєвського. Інший приклад знаходимо в Патерику. Хтось вбив людину, але потім розкаявся в цьому гріху, пішов у монастир і все своє життя каявся в тому, що зробив, тому що розумів, що повинен постраждати.

Святий Паїсій Афонський говорив, що ступінь очищення від гріха зрівнюється ступенем страждання. Тобто, кожен гріх вимагає сумірного ступеня очищення. Багато хто вважав (і вважає), що тільки кров'ю можна спокутувати гріхи. Всі інші види виправлення не давали відчуття очищення. І це стосується навіть тих, кого ми називаємо праведниками. Вони страждають для того, щоб стати краще. Так само як золото має пройти вогняне полум'я, щоб очиститися від різного сміття: «Оце перетопив Я тебе, але не як те срібло; у горні недолі тебе дослідив»(Іс. 48,10)

Є й інша причина страждань праведника – це наука нам з вами. Праведник може терпіти біль для того, щоб показати нам приклад терпіння. Зрозуміло, що і вінець, який йому приготував Господь, буде більше того, який був приготований для всіх інших.

А взагалі будь-яке страждання, в принципі, має бути наукою. Наукою про те, що всі наші вчинки мають той чи інший результат. І не буває такого, щоб ми щось зробили, а воно не принесло плоду. Якщо ми цей плід не побачимо побачать наші діти чи онуки. І від нас залежить, яким він буде – добрим чи злим.

Наведу приклад.

Напевно, багато хто з вас бачив жахливе фото вщент зруйнованої Варшави після того, як її в 1945 році залишили фашистські війська. На цих фото колись прекрасна столиця Польщі, столиця, яку вважали одним з найчудовіших на той час міст світу, постає перед нами сотнями і тисячами купок каміння і цегли. З величезної кількості будинків у Варшаві майже жоден не вцілів  –  гітлерівці підірвали КОЖЕН дім! Такої незрозумілої на перший погляд ненависті вони більше не проявили у жодному місті тогочасної Європи. Та про що говорити, якщо з майже півторамільйонного населення Варшави у день відходу німецьких військ в ній залишилось лише кілька сотень жителів! Знищення цього міста було схоже на якусь страшну і незрозумілу звичайній людині помсту. Та й самі фашисти пояснити таку ненависть до міста не могли.

Пояснення, як не дивно, ми знаходимо в зовсім іншому місці. Справа в тому, що в 1894 році у Варшаві, на Саксонської площі, було закладено камінь під будівництво нового Олександро-Невського собору. Спроектував його архітектор Л. Н. Бенуа, а польський історик Пашкевич назвав його зведення «апогеєм сакрального будівництва». Дійсно, вражають не тільки розміри собору (тільки дзвіниця мала 70 метрів у висоту !!!), але і його неймовірна краса. Так, стіни собору та основні будівельні роботи були закінчені за 5 років. А ось художнє оформлення та оздоблення цього твору мистецтва зайняло цілих 12 років! Розписаний він був Васнецовим (!) та Гурьяновим, а на його оздоблення було використано неймовірну кількість дорогоцінних і напівкоштовних металів, уральського мармуру, дорогоцінного граніту, тощо. Було відлито 14 дзвонів, найбільший з яких був п'ятим (!) за розмірами в Росії. Також собор став знаменитим своїми панорамними мозаїчними іконами. Всього в Олександро-Невському соборі знаходилось близько 10 000 предметів, які мали культурне та художнє значення світового масштабу! І ось, у 1912 році, собор нарешті освятили та відкрили.

Однак проіснував він недовго. Вже через 3 роки (у 1915) собор переробили під німецьку кірху (церкву), а зрештою там почали звершувати і католицькі, і протестантські служби.

У 1918 році, після того, як Польща отримала незалежність, польські націоналісти вимагали знищити собор. На їхню думку він був символом російської експансії в Польщі, символом «московської Церкви», якій не було місця в новій державі. І тому його обов'язково треба було б знищити ...

На його захист постала інтелігенція, культурні та наукові діячі. Але їхні протести і пропозиції переробити собор у «музей мучеників польського народу» не принесли жодного результату. Вже в 1922 році зруйнували дзвіницю, а в 1924 почали руйнування собору. Офіційна версія – аварійний стан. Борці з православною святинею заявляли, що собор може впасти в будь-який момент, тому його потрібно негайно завалити. Однак підірвати собор з першої спроби не змогли. І з другої теж. І з третьої. Тоді були найняті спеціальні бригади, які шляхом великої кількості мікровибухів за 2 роки (!!!) собор, все ж, зруйнували. Всього, за свідченням польських газет того часу, було здійснено 15 000 таких мікровибухів. Собор впав ...

Влада підрахувала, що руйнування собору обійдеться міському бюджету в 30 млн. Марок. Не в 25, не в 40, не в 50, а саме в 30. Таких грошей у міста не було. І тоді було вигадано оригінальне рішення – кожен польський патріот і житель міста міг придбати собі «бон» – квиток вартістю в 30 марок, за який потім, після руйнування, можна було набрати «будівельного матеріалу» – тобто цегли, з якої був побудований собор. Потім ще багато років користувалися «матеріалом, отриманим в результаті знесення» собору при будівництві Варшави. Менш цінні уламки пішли на зміцнення берегів Вісли. А дорогоцінні граніти пішли на п'єдестали різних пам'яток, будівництво мостів і інші міські потреби. Наприклад, міські лавочки (przy Trasie W-Z) були зроблені з дорогоцінного граніту, отриманого при руйнуванні собору. Кам'яний надгробок Ю. Пілсудського у краківському Вавелі частково виконано з найбільш цінних матеріалів, узятих із зруйнованого православного собору. Мости, сходи костелів і навіть просто будинки (Kamienice przy Nowym Świecie) – скрізь стали «до діла» залишки собору. Навіть знаменита варшавська русалонька сиділа на кам'яному блоці з собору Олександра Невського ...

А тепер давайте повернемося до фото Варшави 1945 року – зруйновані будинки, зруйновані міста. Ви ще питаєте про причини?

Деякі думають, що через знищення святині людина може чогось досягти – самоствердження, доказу свого патріотизму тощо. Насправді, все, чого вона може досягти – це ганьба для себе особисто і сльози для своїх нащадків. Тому можна сміливо стверджувати, що наслідки для тих, хто страждає, і тих, хто влаштовує страждання, – різні.

З іншого боку, маємо чітко усвідомлювати, що причини всіх наших бід – особистих і громадських – це завжди проблеми у духовній сфері. Гріх впливає на всі сторони нашого життя! Тож, якщо ми страждаємо, то це не тільки через те, що хтось або щось нам цих страждань завдає, а в тому, що ми мучимося через свої власні гріхи. Відповідно, щоб позбутися страждань і проблем, нам потрібно позбутися в першу чергу гріха.

Разом з тим страждання треба розуміти не тільки в контексті терпіння, але і в контексті духовного вдосконалення. В такому випадку вони зовсім по-іншому переживаються. Якщо сприймати страждання не як покарання, а як благо, то тоді їх набагато легше нести. Тому що ти розумієш, для чого вони тобі – для очищення. Страждання – це не покарання, а очищення. Ось про що ми повинні пам'ятати.

Це ж стосується й інших сторін нашого життя. Наприклад, потрібно правильно ставитись до своїх обов'язків. Якщо будемо думати тільки про те, щоб якнайшвидше від них позбутися, то буде дуже важко, а якщо будемо ставитись як до праці во славу Божу, то це буде благословенням.

Тому, в черговий раз замислюючись над проблемою страждань, давайте спробуємо проаналізувати її у більш широкому контексті, ніж «біль і мука». Давайте додамо в цей контекст ще й такі речі, як очищення, прощення, терпіння. І тоді, кожен раз, коли ми будемо зустрічатися з ними, ми будемо з вдячністю говорити: «Слава Богу за все!»