Ліки від раку та страху від старця Порфирія Кавсокалівіта

Парадоксальним чином серед наших парафіян почала швидко поширюватись неправдива література з безліччю духовних вірусів, і дуже важко знаходять шлях до наших сердець писання дійсно духоносних старців. Мало кому сьогодні відомо про старця Порфирія Кавсокалівіта, а насправді він – один з великих святих наших днів.

Мене в ньому вражає навіть не велика кількість його духовних дарів, не його розуміння мови птахів, бачення минулого, прозорливість і таке подібне. Ні, не це. Але його відчування Бога. Читаючи рядки з листів цього старця. я отримував живу воду утішення та надії. Тому мені б хотілося, щоб у цій публікації було якомога менше моїх рядків, і якомога більше слів старця.

В одній з попередніх публікацій я писав про богослов'я радості та розмірковував про те, чому серед православних так багато смутку та туги. Думаю, що це почасти тому, що ми неправильно розуміємо Бога і нашу Матір Церкву. Страх, бояння, туга – це те, чим хворіють люди, у яких немає віри. Що ж стосується справжніх християн, то для них немає страху, а є одна Любов.

«Тут, у провинному світі, як я вже сказав, є сатана, є пекло, є смерть, – зауважив Старець. – Все це тут є, є насправді. Це інша область, це зло, це тьма і те, що належить темряві. Людина Христова повинна полюбити Христа, і коли вона полюбить Христа, вона звільняється від диявола, від пекла та смерті».

«Для нас не існує якогось страху: ані смерті, ані диявола, ані пекла. Все це існує для тих людей, які далеко від Христа, для нехристиян. Для нас, християн, що творять волю Його, цих речей не існує».

«Ось дивись... І пекло, і сатана, і рай, і все таке інше – це реальні речі... Тим не менше, я не хочу, щоб ти їх боялася або постійно про них думала, як ти це робиш... Я хочу, щоб ти полюбила Христа, Який є все, і тоді, де б ти не була, ти нічого з усього цього не будеш боятися. Ти будеш мати всі блага і тут, і там».

«В цьому найбільша таємниця християнства. І це – велике мистецтво, якому треба навчитися. Велике мистецтво полягає в тому, щоб знехтувати зло, не бачити його, немовби його й немає. Тому що насправді його і немає: зло – це небуття існує лише в нашій свідомості. А світ – добрий».

З іншого боку старець також вчить

«Я хочу вам показати – ось, що таке Христос. І тут немає місця похмурості, зневірі, замкненості на собі, коли людина занурена і мучиться всілякими помислами, страждаючи від ран, отриманих на її життєвому шляху. У Христі нічого цього немає!»

«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»

«Христос – це нове Життя. Христос – це все. Він – радість, Він – життя, Він – світло, світло істинне, який робить так, що людина радіє, прагне увись, бачить все, бачить всіх, вболіває за всіх, хоче, щоб всі були разом з ним, і всі – поруч з Христом».

Не страхом пекла, не боязню вічної муки повинна керуватися наша душа, а щирою любов'ю до Бога і довірою до нього:

«Якщо любов до Христа керуватиме вами, то знищення зла станеться приховано, таємним чином. Любов повинна займати всю вашу свідомість, серце, думки, бажання, уявлення. Це бажання зустрітися з Христом має бути вашим».

«Коли ми пов'язані з Христом абсолютною довірою, тоді ми щасливі і радісні. Тоді ми перебуваємо в райській радості. Це таємниця, таїнство. Воно – в довірі».

«У цей світ ми прийшли не задля того, щоб жити в ньому вічно. Ми прийшли сюди, щоб бути випробуваними і перейти в вічне життя. Тож не тужи про те, що має статися з кожним».

«Смерть – це лише засіб, це двері, через які ми проходимо, вступаючи у вічність! Ось що таке смерть».

Коли в нашій душі оселиться страх, він паралізує не тільки нас, але і тих, хто поруч з нами: 

«Часто ми своїм занепокоєнням, своїми страхами і поганим душевним станом, самі того не бажаючи і не розуміючи цього, чинимо зло іншим людям, навіть якщо їх сильно любимо, як, наприклад, мати любить свою дитину. Мати передає дитині весь свій страх за його життя, за його здоров'я, за його успіх, навіть якщо і не говорить з ним, навіть якщо не виражає того, що у неї всередині».

Старець жив Богом, все його життя – поетична подяка Богові, що він прожив його, як духовний лірик, художник, і говорив, що кожен з нас має так жити. Його захоплювала кожна деталь світу, створеного Творцем, старець дивувався і великому, і малому з того, що бачив навколо себе.

«Все навколо нас – це краплі любові Божої, – переконував Старець Порфирій. – Радійте тому, що оточує нас. Все нас вчить і веде до любові Божої. Все навколо нас – це краплі любові Божої; і одушевлене, і неживе, і рослини, і звірі, і птахи, і гори, і море, і захід сонця, і усипане зірками небо. Це маленька любов, через яку ми приходимо до великої Любові, до Христа».

«Щоб стати християнином, треба мати душу поета, треба стати поетом. «Грубих» душ Христос не бажає мати поруч із Собою. Християнин є поетом, перебуває в поезії. Поетичні серця глибоко проймаються любов'ю, закладають її всередину серця, обіймають її і глибоко відчувають».

«Християнин не може не бути піднесеним! Адже він молиться і відчуває, що стає Богом за благодаттю! Він стає пушинкою і в легкості парить вільним від помислів розумом. Повірте, таке пізнання світу думкою – не порожня фантазія... Коли я кажу «він парить» – це не умовність , не вигадка, ні, це реальність!»

Багато хто думає, що християнин – це людина, відірвана від реальності, яка «витає у хмарах». Навпаки, християнин схоплює, осягає реальність і глибше за інших розуміє та «проживає» її. Тим не менше, він читає і Євангеліє, і Отців, він «проживає» і це, занурюється в це і відчуває дуже тонко, робить це своїм життям. Він стає чуйним, чутливим приймачем божественних вказівок».

«Душа, особливо, чутлива душа, радіє любові і надихається, зміцнюється та преображає все погане і негативне. Тому я віддаю перевагу «легкому шляху», тобто тому шляху, коли ми читаємо канони святих або молитву. У канонах ми знайдемо способи».

Що таке «легкий шлях» старець пояснює у своїх листах. З одного боку, це життя, в якому немає зла, його потрібно не помічати і не звертати на нього уваги, а з іншого боку, це плавне, поступове (без надриву, без зусиль) насичення себе Добром.

«Не обирайте для свого виправлення заперечних способів. Не потрібно ні диявола боятися, ні пекла, нічого. Це провокує опір. У мене теж є невеликий досвід в цьому. Мета полягає не в тому, щоб поранити себе, насилувати себе, намагаючись стати краще. Мета полягає в тому, щоб відкритися любові: навчатися, молитись, досягати успіхів у любові, у любові Христовій».

«Два шляхи ведуть нас до Бога: шлях суворий і виснажливий, з жорстокими боями проти зла, і легкий шлях за допомогою любові. Багато людей обрали суворий шлях і «пролили кров, щоб прийняти Дух», аж поки не досягли великої чесноти. Я знаходжу, що найкоротший і вірний шлях – це шлях любові. Його дотримуйтеся і ви. Тобто ви можете робити інші зусилля: навчатись і молитись з метою досягти успіху в любові Бога і Церкви. Не боріться за те, щоб вигнати темряву з кліті своєї душі. Відкрийте маленький отвір, щоб проникло світло, і пітьма зникне».

Особливу увагу в цьому убиранні в ризи світла старець приділяв молитві. Вона для нього – ключ від Неба, про неї він говорить у більшості своїх листів.

«Любов до Бога виражається насамперед в уважності до свого внутрішнього устрою. Майте невпинну пам'ять».

«Серце – це радіоприймач, а пристрасті – перешкоди в ефірі... Щоб Христос явив нам Себе всередині нас, коли ми закликаємо Його в молитві «Господи Іісусе Христе», серце наше має бути чистим, має бути вільним від будь- якої перешкоди, вільним від ненависті, від егоїзму, від злості. Потрібно, щоб ми любили Його, а Він – нас».

«Має бути любов до Христа, жага, – пояснював Старець. – Пам'ять Божу набувайте за допомогою молитви Господи Іісусе Христе, помилуй мя, церковних молитов, піснеспівів, спогадів про діяння Божі і уривків з Святого Письма й з інших духовних книг. Для цього, звичайно, необхідне благе зволення. З примусу цього не буває, але головним чином за дією Божественної благодаті. Але Божественній благодаті необхідні умови – любов і смирення...»

«В молитві, як і в будь-якому мистецтві, теж є своя таємниця. Таїна молитви полягає в тому, щоб навчитися зовсім не тримати в розумі прохання чого-небудь конкретного. Таїнство в тому, щоб безкорисливо виблагати нашого з'єднання з Христом, не будемо молитвою силувати Бога. Не будемо просити у Бога позбавити нас від чого-небудь, від хвороби і тому подібного, або вирішити наші проблеми. Але будемо просити в Нього сили і зміцнення, щоб перенести все».

А хворів старець багато. Незважаючи на те, що він зцілив не одну приречену на смерть хвору людину, сам він хворів постійно і дуже-дуже важко. Але складається таке враження, що він ніби радів, що так багато хворіє, волів хворіти, і, що найважливіше, він жодного разу не молився до Бога, щоб той зцілив його. Ось що старець каже з цього приводу:

«Дякую Богові, що Він дав мені багато хвороб, – писав Старець. – Часто я кажу Йому: «Христе мій, любов Твоя безмежна!» Те, що я живу, – це диво. Серед моїх хвороб є і рак... У мене – рак гіпофіза. Там утворилася пухлина, яка росте і тисне на зоровий нерв. Тому тепер я вже не бачу.

Болить все і страшно... Але я молюсь, з терпінням здіймаючи Хрест Христовий. Бачите, який у мене язик? Він збільшився, він був не таким. Це теж від раку, який в голові. І чим далі, тим гірше. Він ще збільшиться, і мені буде важко говорити. Дуже сильний біль, я страждаю, але хвороба моя прекрасна. Я сприймаю її як любов Христову. Приходжу в розчулення і дякую Богові. Це за гріхи мої. Я грішний, і Бог намагається очистити мене.

Коли мені було шістнадцять років, я просив Бога дати мені важку хворобу, рак, щоб мені страждати заради любові Його і прославляти Його в стражданнях. Довго я так молився. Але мій старець сказав мені, що це егоїзм і що так я примушую Бога. Бог знає, що робити. Тоді я перестав так молитися. Але ви бачите, що Бог не забув мого прохання і послав мені таке благодіяння після стількох років! Зараз я не прошу Бога взяти те, про що я Його просив. Я радію тому, що в мене є, щоб за моєю великою любов'ю долучитися до Його страждань. Бог виховує мене. Господь, кого любить, того карає (Євр. 12, 6). Моя хвороба – це особливе благовоління Боже, яке закликає мене увійти в таїнство любові і за допомогою Його благодаті постаратися відповісти на Його любов».

«Ми зневажаємо хворобу, не думаємо про неї; а думаємо про Христа спокійно, думаємо просто, непомітно, безкорисливо, і Бог зробить Своє чудо на користь нашої душі. Як ми і говоримо за Божественною літургією: Весь живот наш Христу Богу предадім...»

Старець говорив, що ліки від раку у лікарів буквально під рукою, і йому було відкрито і те, чому Бог не дає цих ліків людям... А саме те, що рак викликається страхом, і Господь відкрив інші ліки від раку, які хоче бачити у людей: «Вас вбиває не біль, а ваш власний страх болю! Ви повинні перебороти цей страх...»

Все, що б не траплялося в житті старця, для нього було – благословення. Дай Бог і нам, молитвами цього великого старця, навчитися отримати хоч крапельку такої віри.

«Коли ти перебуваєш в молитві, все в земному житті відбувається так, як повинно, як слід цьому бути, нічого поганого не станеться».

27 листопада 2013 року Священний Синод Константинопольського Патріархату прийняв рішення про канонізацію старця Порфирія у лику святих.