Дев’ять місяців війни
Священик Рівненської єпархії Української Православної Церкви розказав, як допомагав військовим і мирному населенню у зоні бойових дій.
Вже минуло більше місяця, як із зони бойових дій повернувся протоієрей Олександр Дячук, настоятель церкви у селі Кутянка Острозького району. Дев’ять тяжких місяців, часто без належного відпочинку, священик Української Православної Церкви виконував роль військового капелана у складі групи цивільно-військовго співробітництва рівненської організації «Справа миру».
Побував отець Олександр і на передовій, підтримуючи наших бійців, і у відносно тихих районах сходу, допомагаючи мирному населенню продуктами харчування та одягом.
Про свої переживання та враження, панотець розповів СПЖ.
– Отче Олександре, ми вже мали можливість у березні, коли ви приїжджали у відпустку, спілкуватися з вами, і ви розповідали, як скучили за домом і найбільше за вашими прихожанами. Як вони вас зустріли?
– Знаєте, коли переступив поріг церкви – плакав, тихенько, щоб ніхто не бачив. На Богослужінні сльози щораз накочувались теж на очі, от ніби вже й звик за дев’ять місяців до щоденних обстрілів, до військових, до напруженої ситуації, але страх все одно присутній, шанси того, що можна додому не повернутися, дуже великі. Ввечері стріляють, а я молюсь, прошу, щоб ніхто не постраждав і аби Господь допоміг побачити свою церкву, людей.
Вони теж мене чекали, дзвонили, розповідали сільські новини, разом складали план роботи по ремонту храму. Мені це так допомагало тримати свої емоції на належному рівні і навіть вселяти надію у душі бійців, котрі приходили за порадою.
– Де було місце розташування вашої групи, які завдання ви разом із «Справою миру» мали виконувати?
– Базувались ми в основному у місті Старобільськ, але щотижня здійснювали виїзди у інші населені пункти вздовж лінії розмежування. Нашим завданням було надавати допомогу мирному населенню (ремонтували будинки після обстрілів, привозили продукти харчування та одяг), спілкувались і з військовими.
Якось ми декілька днів жили в селі Кряківка, з нього видно російсько-український кордон. Йдеш населеним пунктом, дивишся: ворота, двері, паркани – в дірках від обстрілів. В селі розміщено два-три блокпости – чітко дають зрозуміти, що тут йде війна. Місцеві бідкаються, мовляв, ніколи не думали, що під хатою паспорт доведеться показувати, аби вулицю перейти, чергові щодоби змінюються, а з паспорта – ганчірка.
Побачивши священика, старші люди відразу кидаються, хочуть вилляти душу. Одна жіночка розповідала, як вагітна донька, якій ось-ось народжувати, в погребі сиділа кілька днів, стріляли нещадно. Коли трохи втихло, відразу доправили у лікарню, пологи від переляку дуже стрімко пішли, але, Хвала Богу, склалось усе добре. Проте додому породілля таки не повернулась – вже не було куди.
Люди там потерпають від недоїдання, магазини не працюють, транспорт не ходить. Були змушені корови продавати, бо все заміноване, бояться випасати. Ми кілька днів розносили їжу та одяг тим, хто ще залишився в селі.
– А наші військові звертають до вас як до священика по допомогу?
– Звертались досить часто. Особливо проблеми у військових на передовій, пов’язані вони не тільки із страхом, навіть побутові умови впливають на емоційний стан. Живуть бійці в бліндажах, по 45 діб разом з мишами, щурами та іншою живністю. Коли було холодно, хлопці обнімали буржуйку, аби нагрітися, засинали і обпалювали руки, обличчя. А ще на нічліг весною потрібно було заходити у високих гумаках, бо води біля ліжок повно.
Від пережитого більшість впадають у глибоку та затяжну депресію, тоді офіцери посилають за мною, щоб прийшов, побесідував. Але не думайте, що бійці зразу взяли і все виклали, – ні, їхню довіру потрібно завоювати. То я сідаю разом з ними, чищу картоплю, чи просто кілька днів знаходжусь поряд, слово за слово, допомагаю розкритись і все розповісти.
– Коли було найважче за ці дев’ять місяців перебування у зоні бойових дій?
– В кінці квітня, це був тиждень перед Вербною неділею, я був присутній на ексгумації та перепохованні. В селі Чмирівка Старобільського району знайшли могили двох бійців батальйону «Айдар». На табличках зазначено тільки група крові, це означає, що при їх похованні тіла не могли індетифікувати. Зрештою, з’ясували, що хлопці із Вінниці, пішли воювати добровольцями в перші дні війни. От саме цей момент, коли відкопували могилу, діставали тіла, навіть мені, священику, був дуже моторошним для сприйняття, довелося зібрати усю силу волі в кулак. Я відслужив літію після того, як тіла поклали в нову труну. А ввечері все не міг заснути і довго думав, як батькам, дружині доведеться важко ховати своїх захисників, адже півтора року вони числились у списках безвісти зниклих.
– Вже місяць, як ви вдома. Чи адаптувались до мирного життя? Як тепер живете після побаченого, які плани на майбутнє?
– Перші дні по приїзді додому прокидався часто вночі, видавалося, що стріляють. Їдучи у маршрутці, по дорозі теж очікував, що ось-ось буде блокпост, тобто реалії війни переслідували мене кілька тижнів. Тепер уже все гаразд, молитва та близькі поруч допомогли адаптуватися нормально.
А щодо планів на майбутнє, то війна мене навчила, що далекоглядних планів складати не варто, бо ніколи не знаєш, що приготує тобі новий день. Треба жити з вірою у Бога, уповати на нього і весь час подумки казати: «Як Господь управить… на все Його воля».
Єдине, про що я мрію зараз, – це видати книжку, роботу над якою я розпочав ще до поїздки у зону бойових дій. Книга ця – історичне дослідження про древнє село Кутянку, засновників церкви та людей, котрі там проживали. Дасть Бог, знайду фінанси і видам її, а поки служу щонеділі у храмі, молюся невпинно за мир в Україні і усіх закликаю, хоч раз вдень згадувати молитовно наших військовослужбовців.
