«Господи, визволи із в'язниці душу мою...»

У цих словах з Біблії криється проста та необхідна для спасіння істина: душа людини, що оступилася у житті, перебуває ніби у темниці гріхів, та її звільнення можливе лише на шляху духовного сходження. Назва Пенітенціарної служби України, якій довірено утримування, а також перевиховання злочинців, походить від латинського слова «poenitentia» – каяття. І дуже часто, як свідчить багаторічний досвід, у тому числі і зарубіжний, один священик може зробити для ув'язненого значно більше, ніж десяток вихователів та психологів, які працюють у в'язниці. Тому так важлива співпраця пенітенціаріїв з Церквою. Соціум також не повинен стояти осторонь, поглядаючи на проблеми, які незмінно супроводжують людину, яка потрапила у місця позбавлення волі.

 

Журналіст СПЖ зустрівся з протоієреєм Віктором Яценком, головою Синодального відділу УПЦ у справах пастирської опіки пенітенціарної системи, та психологом Яною Барановою, президентом громадської організації «Союз «Золотий вік України». Спільними зусиллями та за підтримки адміністрації Державної пенітенціарної служби вже вдалося чимало зробити у сфері морального та духовного відродження людей, які перебувають в ув'язненні. Цією публікацією Спілка православних журналістів починає цикл матеріалів, присвячених пастирській опіці відбуваючих покарання священнослужителями Української Православної Церкви.

ЖУРНАЛІСТ: о. Вікторе, коли у незалежній Україні була закладена основа співпраці УПЦ та Державної пенітенціарної служби?

о. Віктор: Майже 17 років тому. У листопаді 1999 року було підписано угоду про співпрацю між Державним департаментом України з питань виконання покарань та УПЦ. З боку Церкви його підписав Митрополит Київський та всієї України Володимир, Предстоятель УПЦ. У цьому документі було висловлено обопільне бажання сторін забезпечити конституційне право громадян, тимчасово ізольованих від суспільства, на свободу світогляду та віросповідання. Саме тоді священнослужителі УПЦ отримали можливість відвідувати місця позбавлення волі та проводити там богослужіння, а також індивідуальні духовно-просвітницькі бесіди із засудженими на добровільних засадах з урахуванням специфіки режиму. Тоді ж на території цих установ почали будувати храми або обладнали приміщення для здійснення молитов та релігійних обрядів.

Вже у 2015 році був прийнятий Закон, що регулює діяльність тюремних священнослужителів (капеланів). Він створив правову основу для духовно-пастирської діяльності тюремного духовенства. Сьогодні тюремні священики, діяльність яких координує Синодальний відділ, часто відвідують слідчі ізолятори, жіночі та чоловічі колонії, виховні установи для підлітків. Під час відвідування місць, де перебувають засуджені та підслідні, служаться молебні з акафістами, виголошуються проповіді, роздаються ікони та духовна література. У цій роботі велику допомогу нам надають волонтери.

ЖУРНАЛІСТ: Яно Вікторівно, а як ваша громадська організація до цього прийшла?

 

БАРАНОВА: Наша громадська організація «Союз «Золотий вік України» працює у цій сфері з 2009 року. Вивчаючи це питання, почали у Донецьку з молодих людей, які перебували на обліку у міліції. Вони ходили туди відмічатися, і наші волонтери там з ними спілкувалися. Потім вивчили ситуацію з дорослими. Придумали спеціальну анкету, що була у кожній кримінально-виконавчій інспекції, і ті, хто вийшли на свободу, її за своїм бажанням заповнювали. На той момент, у Донецькій області було 20 пенітенціарних установ, найбільша в Україні кількість, в яких було 22 тисячі ув'язнених, у середньому, у віці 22-37 років. Тоді відсоток рецидивної злочинності зашкалював – 85% тих, хто вийшли на свободу, поверталися за грати. Анкета дозволила скласти своєрідний портрет ув'язненого. Ми опитали майже 6 тисяч осіб. Там було 10 питань: хто, скільки та за що відсидів та чому був знову засуджений. Пам'ятаю, був навіть один рекордсмен – всього 40 хвилин провів між відсидками. До речі, на питання, хто винен (оточення, сім'я, суспільство), майже 60% відповіли – я сам. Тобто, більшість була готова взяти відповідальність на себе. А на питання, чи готові ви прийняти допомогу – близько 70% відповіли ствердно. Таким чином, ми дізналися про цю проблему та з тих пір від неї не відверталися.

о. ВІКТОР: Якщо говорити про допомогу, як сказала Яна Вікторівна, то велика кількість засуджених потребує саме духовної підтримці. Коли вони жили на волі, то часто не замислювалися про своє життя: про те, що потрібно ходити у храм, жити по-християнськи, за заповідями Божими, приносити Господу плоди свого покаяння. Потрапивши у неволю, люди отримують можливість переоцінити своє життя, скорегувати свої плани на майбутнє.

ЖУРНАЛІСТ: А які напрямки має пастирське служіння у тюрмах?

о. ВІКТОР: Їх кілька. Це сприяння у будівництві храмів та молитовних кімнат, комплектування необхідною літературою, предметами церковного вжитку, залучення засуджених до церковного життя, проведення з ними духовно-просвітницької роботи тощо.

Сьогодні в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах налічується понад 140 храмів, церков та каплиць, відкрито близько 170 молитовних кімнат. Їх постійно відвідують близько 30 тисяч засуджених. Тут я б сказав, що змінити серце злочинця, перетворити його жорстокість та озлобленість у доброту та милосердя до людей не зможе ніхто, якщо людина сама не потягнеться до світлого. Шлях до Бога потаємний. Напевно, у цьому і є незбагненний промисел Божий для людського розуму.

ЖУРНАЛІСТ: Священики адже приходять не тільки до засуджених, а й до тих, хто тільки перебуває під слідством, маю на увазі СІЗО. Тут є різниця у підходах до людської душі?

о.ВІКТОР: У першу чергу, доброта та людяність, адже середовище, оточення людини, багато у чому формує його ставлення до себе, до інших людей. Мені доводиться здійснювати духовно-пастирське піклування ув'язнених та тих, що знаходяться під вартою у Київському слідчому ізоляторі. Тут завжди потрібно пам'ятати, що цей контингент – не засуджені, а всього лише підозрювані. Їхню ступінь провини визначатиме суд. І якщо така людина повертається у світ приниженою та озлобленою, то вона тоді справді може стати злочинцем. Знову ж таки, навіть якщо вина ув’язненого у СІЗО доведена, це ні в якій мірі не виключає його зі сфери пастирської опіки, а навпаки, намагаєшся посіяти в його душу зерна віри, доброти, людяності, що допоможуть йому винести тяготи тюремного покарання.

ЖУРНАЛІСТ: Яно Вікторівно, підключіться до розповіді о. Віктора, адже члени вашої організації, по суті, є волонтерами Синодального відділу та активно беруть участь у процесі духовного відродження засуджених. Які проекти реалізуєте спільно та з яким контингентом?

БАРАНОВА: Зараз у нас 3 спільних проекти йдуть. Вони почалися не сьогодні та завтра не закінчаться. Проекти охоплюють, так би мовити, певні «кар'єрні сходинки» засудженого. Починаючи з підлітків, які вперше потрапили за грати та закінчуючи тими, хто засуджений довічно. З підлітками – цей проект називається «Примирення». Він спрямований на підготовку до звільнення, тобто, робота з ними у групах, і головна мета – профілактика рецидиву. А з довічниками ми почали працювати тільки з минулого року. До цього у системі це було «табу». Зараз до нас вже є довіра у пенітенціарній службі, і ми цей проект реалізуємо. Він отримав назву «Арт-примирення».

Це був Всеукраїнський конкурс творчих робіт у 3 номінаціях: проза, поезія та художній жанр – ікони, картини та малюнки, а також зроблені своїми руками вироби. Конкурс був присвячений 1000-річчю кончини святого рівноапостольного князя Володимира.

Завершилося все вже у січні цього року у Києво-Могилянській академії. Там нам надали зал, і ми 4 дні демонстрували роботи, створені у в'язниці.

 

Керівництво пенітенціарної служби було обома руками «за». Нам дозволили брати у довічників інтерв'ю, вони читали свої твори, дозволили навіть проводити з ними майстер-класи.

ЖУРНАЛІСТ: А що Ви, як психолог, побачили у цих творах?

БАРАНОВА: Багато болю, дуже багато. Але, тим не менш, конкурс продемонстрував, що у душах ув'язнених зароджується визнання своїх помилок та усвідомлення того, що без Господа немає життя. Я на нашу зустріч захопила одну з надісланих нам творчих робіт. Це вірші засудженої Лариси Чуйко:

Нет в жизни у меня событий, которые Господь со мной не пережил,
И никогда я Богом не была забыта, всегда Он рядом был.
За то, что есть и то, что будет, я Господа за все благодарю.
Что на рассвете солнца луч меня разбудит, и с Богом встречу я зарю.

Бог надыхает вдохновеньем, даёт в награду мне любовь,
Даёт мне силу и терпенье, и жизнь в меня вдыхает вновь
Благодарю, что с неба голос Его слышу, и этот мир я вижу наяву.
Господь вошёл в мою израненную душу, и с Богом в сердце я живу.

Погодьтеся – це одкровення. Просто ми даємо цим людям хоч трохи уваги, трохи надії, трохи любові. І тоді людина починає відкриватися.

ЖУРНАЛІСТ: І часто так буває, отче Вікторе?

о. ВІКТОР: Подібні заходи, конкурси, спілкування дуже цьому сприяють. Адже люди, засуджені довічно – дуже складний контингент. Та й сама специфіка тюремної громади полягає у тому, про що колись сказав один проповідник: «в'язниця – це монастир диявола». Навіть зовнішня обстановка не виражає радості – колючий дріт, важкі залізні двері. Але ж все це знаходиться і у серцях, і у душах людей. Досвід роботи дозволяє мені спілкуватися з ними не тільки вербально – стає зрозумілим погляд людини, його жести. Буває так: начебто і тягнеться він до світла, але щось людина сама у собі закрила. Молишся, проводиш з нею бесіди, а перед тобою немов стіна стоїть. А буває, що людина відразу довіряється священику, відкриває йому свою душу.

 

Ми не маємо доступу до особових справ ув'язнених, тому, не знаєш хто перед тобою – вбивця, грабіжник, гвалтівник чи ще хтось. І знову ж таки – бесіда священика з ув'язненим – це не допит. І все-таки він може побоятися розповісти всю правду, побоюючись передачі цієї інформації адміністрації установи. Або просто може говорити неправду. Але, як каже Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Краще помилитися, виходячи з довіри до людини, ніж образити його душу підозрілістю».

ЖУРНАЛІСТ: А ось цей конкурс торішній серед ув'язнених, про який говорила Яна Вікторівна, він успішно пройшов, а як планується у цьому році?

БАРАНОВА: Як я вже сказала, у минулому році він був присвячений 1000-річчю кончини святого рівноапостольного князя Володимира, а тему цього року на православну тематику обіцяв підказати отець Віктор.

о. ВІКТОР: Я пропоную у цьому році присвятити конкурс «Арт-примирення» святителю Іоанну Милостивому. Це Патріарх Александрійський, діяльність якого відноситься до VI століття.

 

Доброчесність була супутницею всього його життя, за що святитель Іоанн був прозваний у народі Милостивим. Він говорив: «Той, хто сподівається на милосердя Боже, повинен бути, перш за все, сам милостивим до всіх». Ревний святитель гідно ніс архіпастирське служіння, піклуючись про духовне виховання пастви.

ЖУРНАЛІСТ: Паства у нашому випадку – це ув'язнені. Але, мені здається, що далеко не всі знають про його роль в історії Православ'я.

о. ВІКТОР: Напередодні оголошення цього конкурсу інформацію про житіє святителя Іоанна Милостивого ми розішлемо у ті установи пенітенціарної служби, де він буде проводитися. Таким чином, ув'язнені – учасники цього творчого конкурсу – зможуть більше дізнатися про цю особистість та представити його образ у своїх роботах.

ЖУРНАЛІСТ: Батюшка, а крім конкурсу, які ще заходи проводила УПЦ для духовного очищення засуджених?

о. ВІКТОР: Наприклад, у 2011 році після перебування в Україні мощей святої великомучениці Анастасії Узорішительниці, яка є покровителькою засуджених, виникла ідея Хресного ходу по місцях позбавлення волі. Тоді, під час проведення І Міжнародної конференції православного тюремного духовенства, святиня вперше була принесена на поклоніння спочатку у Бучанську виправну колонію № 85 у Київській області, де знаходиться храм святої великомучениці Анастасії, а потім – і в інші виправні установи.

 

Потім, у 2012 році, з жовтня по листопад, пройшов Хресний хід з часткою Чесного Животворящого Хреста Господнього та частками мощей святих Рівноапостольних Костянтина та Єлени, які знайшли та поставили Животворящий Хрест Господній, що став символом християнської віри. Тоді святиням вклонилися у 80 установах виконання покарань Дніпропетровської, Донецької, Луганської, Полтавської, Сумської, Харківської та Чернігівської областей. Наслідки Хресного ходу виявилися вражаючими.

 

Присутність святинь у тюремних каплицях викликає духовне просвітлення та молитовний настрій у колоністів та персоналу. Для багатьох це служить поштовхом для вирішення старих моральних проблем: хтось вчиться класти на себе хресне знамення, хтось наважується сповідатися, а для когось – це перший свідомий підхід до молитовного досвіду. Іноді, відроджуючись до нового життя, засуджені стають іконописцями, музикантами, журналістами. Наприклад, Євген Приходько, журналіст, звукорежисер, композитор та художник. До того, як потрапив у місця позбавлення волі, не мав цих професій. Це він своїми руками розписав храм святого Миколая у м. Коломия Івано-Франківської області. Розписав він і храм у Коломийській виправній колонії №41, де відбував покарання 12 років. А ікони засудженого Леоніда Барташевича експонувалися у Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. На ІІ Міжнародному конкурсі робіт образотворчого мистецтва засуджених «Зі світла та темряви» Леонід зайняв одне з призових місць. І таких прикладів стає все більше. А це означає, що спільні зусилля Церкви, пенітенціаріїв та громадських організацій – не марні та приносять свої плоди.