Притча про камені
В одному невеликому селищі, далеко від міської суєти, жив молодий чоловік. Батьки його переїхали в інше село, а йому залишили великий та красивий будинок. Одного разу між чоловіком та його сусідами виник конфлікт. Ситуація дійшла до того, що чоловік став подумувати про те, щоб продати будинок та залишити село. Їхати він не хотів, але і залишатися далі не міг.
Недалеко від села, самотньо жив старець. Молода людина вирішила сходити до нього за порадою. Прийшовши рано вранці до старця, чоловік побачив, що двері його будинку вже були відчинені для відвідувачів. Старець запросив чоловіка увійти.
Чоловік став скаржитися на своє життя, на обставини, що привели його сюди. Став говорити, як йому не пощастило з сусідами.
– Ми оцінюємо людей через себе, через свої пристрасті та «домисли», – почав старець, – ти не зможеш подивитися на людей іншими очима до тих пір, поки сам не станеш іншим.
– Але ж не я почав цей розбрат, – виправдовувався чоловік.
– Сам факт того, що ти бачиш тільки недоліки інших та не бачиш своїх, свідчить про те, що у твоїй душі накопичилися образи та невдоволення, від яких тобі негайно потрібно позбутися, щоб по-іншому оцінити ситуацію та себе.
– Старче, я не відчуваю, що у моїй душі щось накопичилося, я такий же, як завжди, це вони поводяться неправильно по відношенню до мене, – відповів молодий чоловік.
– Всі люди так думають. Так відбувається тому, що ми не бачимо свою душу та не помічаємо як у ній відбуваються зміни. Я бачу, що тобі складно зрозуміти це, давай я тобі покажу.
Старець та молода людина вийшли на вулицю. Старець дав чоловікові мішок та наказав класти у нього всі камені, які їм зустрінуться по дорозі. Вони пройшли все село, та коли дійшли до гори, то у мішку у чоловіка було вже добряче каменів. Старець запитав чоловіка: «Не важка ноша?», чоловік відповів, що у міру руху звикся з нею та майже її не помічає. Старець бадьоро вибрався на гору та став дивитися вниз на чоловіка, який насилу піднімався вгору. Дійшовши до середини гори, чоловік зупинився перепочити. Побачивши це, старець спустився до нього.
– Згадай себе перед горою. Як ти йшов? – запитав старець.
– Легко.
– Так чому ж ти не піднявся на гору так легко, як ішов до цього по рівній дорозі?
– Це через каміння, якби не каміння, я легко піднявся б на гору – відповів чоловік.
– Тобто усьому вина камені? – запитав старець.
– Так і є.
– Якби не ця гора, – став говорити старець, – то ти і не дізнався б, що у тебе за плечима не просто мішок із камінням, а непосильна ноша, що не дає тобі рухатися вперед. Твої сусіди, як ця гора, показали тобі, що у твоїй душі є камені, до яких ти хоч і звик та не звертаєш на них увагу, але все ж, вони не дають тобі рухатися вперед.
Чоловік задумався над словами старця.
– Старче, я зрозумів, проблема не у сусідах, а у мені. Схоже, у моїй душі накопичилося багато «каменів». Адже і правда, у моїй душі зібралося стільки образи та злості на них, що я не хотів не тільки думати про перемир'я, але і жити поруч із ними.
Після зустрічі зі старцем, чоловік помирився з сусідами. Він почав більш уважно ставитися не тільки до себе, але і до інших. І завжди став носити з собою кілька невеликих каменів, як нагадування про те, що краще мати камені у кишені, ніж у душі.
