Професор КДА Олексій Добош: ідея унії грунтується на насиллі

Ще не встигли висохнути чорнила на підписаній Папою Римським та Патріархом Московським декларації, якою Православна та Католицька Церкви закликалися до братнього співіснування, як малознана для суспільного загалу подія – 70-річчя Львівського собору 8-10 березня 1946 р. – оголила черговий аспект протиріч: українські греко-католики звинувачують православних у посібництві радянській владі в справі знищення УГКЦ аж до закликів, для прикладу, єпископа Венедикта (Алексійчука), щоб РПЦ засудила Львівський собор як метод уніатизму. Чому Московський Патріархат та Римська Церква можуть знайти спільну мову, а в Україні православні та греко-католики вже багато століть перебувають у стані латентного конфлікту, що за найменших подразників переростає у відкрите протистояння? – З таким питанням ми звернулись до  священика Олексія Добоша, професора, провідного спеціаліста Київської Духовної Академії у галузі досліджень православно-католицьких відношень в Україні.

О. Д.: Окрім богословських розбіжностей, які недоречно розглядати на сторінках газети, конфліктна напруженість між Українською Православною Церквою (УПЦ) та Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ), на мою думку, зумовлюється двома проблемами – це спосіб заснування і становлення Брестської унії та певний аспект суспільно-церковної діяльності сучасної УГКЦ.

Релігійна спільнота, яка сьогодні носить величну назву “Українська Греко-Католицька Церква” і з непомірними амбіціями претендує на загальноукраїнське месіанство, ввійшла в українську історію у 1596 році під незрівняно скромнішим і абсолютно безликим визначенням – унія (unia), що в перекладі з латинської означає “об’єднання”. Під таким, я б сказав, суто технічним визначенням ця спільнота перебувала аж до кінця XVIII ст., коли австрійські імператори придумали їй назву “греко-католицька”. Хто з ким об’єднувався, що в результаті вийшло, як це “об’єднання” у життя народу впроваджувалося – на цій еклезійно-історичній базі і формується основна проблематика стосунків.

Кор.: Тоді будемо розглядати по порядку: хто творив унію?

О. Д.: Довершену відповідь на це питання містить вже титульний лист фундаментального дослідження «Unija Brzeska». Його автор, католицький єпископ Едвард Ліковський, чільний польський дослідник історії Берестейської унії свою працю присвятив... пам’яті короля Сигізмунда ІІІ, великого канцлера коронного Яна Замойського, кардинала Бернарда Мацієвського, митрополита Іпатія Потія і єпископа Кирила Терлецького – головних творців Берестейської унії.

Кор.: Як творилась унія?

О. Д.: Якщо вірити у казочку про “віковічне” прагнення українського православного народу до римського престолу, то цілком логічно було б віднайти у своїй історії загальнонародні форуми, повнопредставницькі собори, які б це прагнення виражали і вводили у рамки канонічних процесів. Нічого цього і в помині не було. З однієї простої причини: унія творилась не соборним вираженням яких-небудь прагнень чи волі народу, а закулісними інтригами.

В умовах цілковитої таємності Бернард Мацієвський та єзуїти, з однієї сторони, цілеспрямовано схиляли православних ієрархів до унії ще з 1588 р., а з іншої – плели витончені великосвітські інтриги, в результаті яких єзуїтські ставленники Іпатій Потій та Михаїл Рогоза зайняли чільні місця в українській православній ієрархії. Стараннями цих двох діячів вже з 1590 р. сформувалось ядро ініціаторів майбутньої унії. Четверо ієрархів-віровідступників в умовах абсолютної секретності ще 24 червня 1590 р. (під прикриттям діючого православного собору у Бресті!) підписали перший акт про готовність прийняти унію. З того часу впродовж п’яти років йшли торги: єпископи-ренегати вимагали привілеїв та гарантій, Папа Римський спонукав, король обіцяв і всіляко пособляв, а єзуїти всім процесом вміло диригували.

Єпископ Кирило Терлецький та Іпатій Потій 25 листопада 1595 р. прибули у Рим. Там, 25 грудня (нов. стилю) 1595 р., у залі Констянтина в Ватикані вони підпорядкували Київську Митрополію Папі Римському (Климентові VIII), незважаючи на те, що не собор Київської митрополії, а тільки група змовників завершила акт цієї унії.

Подія, що в історії відома під назвою “Берестейська Унія”, полягала не в факті соборного рішення про об’єднання з Католицькою Церквою, а тільки у проголошенні того акту унії, який уже був завершений єпископами-ренегатами у Римі 25 грудня 1595 р.

Кор.: Що вийшло у результаті?

О. Д.: 9-го жовтня 1596 р. унія стала доконаним фактом.

Що вона собою увінчала (чи розпочала), чим стала насправді – найкращу відповідь на це питання дає визначення Папського інституту церковних наук: “Спільнота, утворена в результаті злиття частини Православної Церкви з Римо-Католицькою у рамках польсько-литовської держави, визначилась як окрема уніатська Церква. Концепція унії базувалася на:

• спрямованих на Росію місійних ідеях Риму;

• одній із версій східної політики Польщі;

• прокатолицьких симпатіях і домаганнях деяких православних ієрархів. Причому для православних єпископів, що прийняли унію, головним чинником цього кроку була надія на піднесення свого статусу до рівня католицьких єпископів… Утворена в значній мірі з причин позацерковних, Брестська унія виявилась справою безнадійною”(Cywiński B. Korzenie tożsamości. Rzym. Papieski Instytut Studiów Kościelnych. 1992, s. 50-51.).

З цим висновком, до речі, змушена погодитись і хвалено-безлика толерантність державної історіографії. Пан професор Яроцький констатує: “Ті, хто стояв біля витоків унії, запроваджуючи її різними методами. сподівались, що поступово остаточно сполячать і покатоличать галицьких русинів, як і все населення України та Білорусії”(Чотири століття Берестейської унії. Віче, 1996 р. Листопад. – С. 110)

Кор.: Як запроваджувалась унія?

О. Д.: Сьогодні, коли унія виступає в ролі чи не найбільшого “благодійника” української нації, процес її запровадження намагаються делікатно замовчати. На всі намагання Церкви висвітлити історичну та екклезіологічну правду нас звинувачують у вузькоконфесійному обскурантизмі. Тому усім сьогоднішнім прирученим горе-патріотам варто знати правду про унію з перших уст – від батька української історіографії професора Володимира Антоновича, який присвятив цій проблемі фундаментальну монографію “Що принесла унія Україні”. Для прикладу наведемо лиш один уривочок:

«33. Як польські дідичі запроваджували унію. Кожному православному, особливо духовній особі, щохвилини грозила небезпека нелюдських кривд і образ. Зустрічався польский шляхтич із священником на ринку в місті, він під першим-ліпшим поводом, або навіть і без нього, зачинав сварку й бив публічно...

Як побачив шляхтич, що священник розмовляє з селянами, кидався на нього, валив на землю, бив каблуками й палицею, виривав йому волосся...

Ось для прикладу кілька докладніших оповідань. У селі Врублівцях біля Кам’янця, польський дідич Кобельський... підпивши витягнув священника на вулицю, і, сидячи на коні, вхопив його за одежу і потягнув на село. Тут він вирвав йому бороду, пробував відрубати її шаблею, поранив і побив самого священника і його жінку...

В селі Скороднім на Поліссі, поляк дідич Прушинський довго переслідував парафіяльного священника свого села, – Йосипа Загоровського, заставляючи його відправляти в церкві по уніатському ритуалу. Коли той уперто противився, пан кілька разів катував його страшно перед церквою, а врешті прогнав із села, загарабивши все майно...

У селі Ласках, в околиці Овруча, жовніри панцирного відділу вбігли зі зброєю до дому священника й почали його катувати. Рятуючись від них, священник шукав пристановища в церкві, але жовніри пішли за ним і коло вівтаря розрубали йому голову...(ст. 45 – 49. Цитується за: Антонович В. Що принесла унія Україні. Вінніпег, 1991. У цитаті збережена орфографія оригіналу).

На основі вищенаведеного, еклезійно-історичну платформу, що зумовлюватиме собою формування відношень до породженої Брестським собором 1596 р. унії, можна сформувати наступним чином:

• по-перше, ніякого внутрішнього прагнення українського народу до єднання з Римом, ні факту, ні процесу такого єднання не було;

• по-друге, уніональні інтриги українських єпископів-ренегатів були всього-на-всього вираженням їх особистих користолюбивих домагань та втечею від жахливих реалій;

• по-третє, унію витворили зовнішні сили – Рим, єзуїти і польський король;

• по-четверте, оскільки унія створювалася не для того, щоб служити справі спасіння народу, а для того, щоб душу цього народу підпорядкувати тодішнім місійним ідеям Риму та політиці Речі Посполитої, у самій ідеї унії вже був закладений єдиний механізм її впровадження – насилля. Користолюбиво-фантасмагоричні унійні ідеї перетворились у пекельну машину духовного поневолення українського народу більш як на двісті років.

Кор.: Що Ви мали на увазі, окреслюючи другу проблему православно-греко-католицьких стосунків як певного аспекту суспільно-церковної діяльності сучасної УГКЦ.

О. Д.: Другий букет проблем створюють певні аспекти суспільно-церковної діяльності УГКЦ у сьогоденні, точніше один найголовніший із них – прозелітизм. Під цим терміном, у найпростішому визначенні, церковна історія розуміє насильницьке чи оманливе спонукання до переходу з однієї конфесії в іншу.

Унія почала своє становлення у суспільстві не з пропаганди рішень Брестського собору, а з королівського указу Сигізмунда ІІІ від 15 грудня 1596 р., яким державна влада Речі Посполитої включалась у процес ліквідації Українського Православ’я. З того не так вже й багато вийшло, тому через 100 років – після зради митрополита Йосифа Шумлянського – з 1702 р. процес насильницького переведення в унію православних Правобережної України включається вдруге. Після третього розділу Речі Посполитої, з 1795 р., указами Катерини ІІ насильно переведене в унію населення Правобережжя шляхом «сприяння державної влади» поверталось у Православ’я.

У 1945 р. радянська влада розпочала процес ліквідації УГКЦ, а з 1990 р. вихід греко-католиків із підпілля знову перетворився у насильницький розгром трьох православних єпархії на території Західної України. Сьогодні спостерігаються лиш поодинокі випадки, коли на фоні певних яскравих подій політичного життя група молодиків дозволяє собі приїхати у галицьке село і тероризувати місцевого православного священика викриками «забиратись за Урал».

Натомість, приблизно з 2000 р. включилась у дію інша складова греко-католицького прозелітизму. В обіг запущена історична байка, згідно якої греко-католицькі апологети генезу унії возводять до ... хрещення Русі при св. Володимирі: раз Русь прийняла християнство ще до офіційного розділення 1054 р. – це само собою визначає признання русинами главенства Папи Римського. А дальше вони ведуть лінію "відвічного" стремління українського народу до повного єднання з Римом через усі прокатолицькі перипетії української історії – Святополка Окаянного, Данила Галицького, митрополита Ісидора, Йосифа Болгариновича – і логічно завершують її лобизанням папської туфлі “вождями” українського Православія наприкінці XVI ст.

Далі на це псевдоісторичне марення нанизується ідеологія самоідентифікації унії як основного чинника українських народно-визвольних ідей, з «висоти» якого Українське Православ’я оголошується «прислужником окупантів» та «ворогом народу», а УГКЦ – провідником національної ідеї. В силу певних суспільно-історичних причин, усе це масштабно проголошується зі сцени Майдану, вводиться у шкільні та вузівські підручники, пропагується засобами масової інформації і, разом із екклезіологічним звихненням під назвою «церква Володимирового хрещення», складається у своєрідний філоуніатизм:

з одного боку, таким обманом створюються умови, що підштовхують категорію, так званих, “пасивно віруючих” до вибору саме греко-католицизму;

з іншого – представники провідних верств нашого суспільства перестають ідентифікувати себе зі Святою Руссю та Православною Вірою – це стає непопулярним і навіть стиднуватим. Натомість, ознакою сучасної інтелігентності стає усвідомлення себе релігійно індиферентним космополітом із визнанням зверхності «величі» і значимості греко-католицизму.

Кор. – Але все сказане на рахунок ідеологічного прозелітизму Вами може свідчити про успіх суспільного меседжу УГКЦ на фоні його провалу в УПЦ?

О.Д.: Воно було б таким свідченням, якби відповідало дійсності. Насправді, уніатська церква ні в програмних документах свого заснування, ні в перші два століття свої діяльності абсолютно ніякогісіньким виразником ідей української національної самосвідомості не була – і не могла бути, не для того її створювали. Галицькі греко-католики виборювали собі місце під сонцем в умовах напруженого протистояння польському католицизму; аж до кінця 19 ст. використовували православну богослужбову літературу та служили церковно-слов’янською мовою; а сам Папа Римській в офіційній документації до Першої світової війни називав їх русинами.

Відомий історик Олег Турій узагалі наважився зробити унікально-сміливий висновок: “Роль унійної церкви у формуванні власне української національної самосвідомості та розвитку українського національного руху аж ніяк не випливала з внутрішньої сутності самої церкви як духовної інституції... і тим більше, не була наслідком її власного осмисленого бажання таку роль відігравати... Конфесійний поділ, що виник у Київській митрополії внаслідок укладення Берестейської унії, хоч і спричинився до формування модерної української нації, проте саме заперечення, а не прийняття унії, було її формуючим чинником...”(Греко-Католицька церква та українська національна ідентичність у Галичині// Людина і світ. - Жовтень 2001. – С. 22). Громом серед ясного неба для всіх польських та австрійських чинників було проголошення Головною Руською Радою у 1848 р. національної єдності із наддніпрянськими українцями: «Ми, галицькі русини, належимо до великого руського народу».

Низові приходські структури УГКЦ під тиском національно-релігійного гніту польських властей почали шукати підтримки серед місцевих націоналістів із початку 1930-х років, через чотири-п’ять років, на базі утворення єдиної ультраправої платформи з метою нацiонально-релiгiйної боротьби за незалежнiсть, представники УГКЦ вже очолюють верхні ешелони ОУН, серед них – засновник i багатолiтнiй вождь ОУН Євгенiй Коновалець, його наступник, керуючий маєтками митрополита Шептицького Андрiй Мельник, син унiатського священика з села Угринів Степан Бандера, син декана Скалатського району (Тернопiльської областi) Ярослав Стецько, вожак молодiжної секцiї ОУН напередоднi вiйни священик мiста Галича Iван Гриньох i багато iнших. Виразником вузько-регіональних народно-визвольних ідей уніатська церква стала лише в другій половині ХХ ст. і то, завдяки зовнішним чинникам; радянські репресії терміни “національний”, “греко-католицький” та “антирадянський” зробили, по суті справи, синонімами, а сумбурність перебудови діяльність ГКЦ поставила на одну платформу з діяльністю місцевих національних сил.

Унія не була у своїй чотирьохсотлітній історії ні джерелом, ні виразником українських національно-визвольних ідей – вона самоідентифікувалась із ними у ХХ ст., і то, не в результаті осмисленого бажання, а завдяки зовнішним силам.

Самоідентифікація унії з національно-визвольними чинниками – це не вираз національної ідеї українського народу, а всього лиш маргінальна ідилія дуже неоднозначного покрою. УГКЦ не має ніякого права ні ставити ці ідилії поверх проповіді Євангелія, ні обманювати ними людей, ні робити їх мірилом ставлення, а точніше шельмування, Українського Православ’я – так виглядає проблемність греко-католицького прозелітизму в сучасних умовах, що ніяким чином не можна розцінювати в якості успіху суспільного меседжу.

Кор. Можливо не зовсім по темі, але найбільш дошкульне в суспільно-церковному плані, у чому сьогодні масштабно звинувачують УПЦ: чому Українська Православна Церква та її Предстоятель публічно й офіційно не осудили тих, хто розв’язав і веде конфлікт на Сході України?

О. Д.: Насамперед, щодо масштабності звинувачень. Ми є свідками непояснимого суспільного дивацтва, як вчорашні РЕЛІГІЄ-БОРЦІ чудесним чином в одну мить трансформувались у сьогоднішніх РЕЛІГІЄ-ЗНАВЦІВ. Сприймати галасливий самопіар вчорашніх керівників кафедр наукового атеїзму та їх учнів у якості експертної оцінки чийогось «релігійного непатріотизму» є, найменшою мірою, несерйозно і некоректно. Право голосу в області релігії має зовсім інша категорія – РЕЛІГІЄ-ВИКОНАВЦІ (Блаженні чисті серцем, тому що вони Бога сприймуть).

Тепер по суті питання. Я не наділений повноваженнями висловлювати офіційну позицію нашої Церкви, тому у відповідь на Ваше питання можу висловити лише свою точку зору, і спробую подати її у своєму профільно-науковому руслі.

Коли, у противагу «скомпрометованій у посібництві антинародним силам» УПЦ, ставлять якусь змістифіковано-непорочну чистоту католицизму, то ті, хто це робить, завідомо приховують, а ті, хто слухає, не знають реалій парадоксально-протилежного порядку. Для прикладу, держава Святий Престол (глава – Папа Римський) до сьогоднішнього дня діє на основі конкордату від 11 лютого 1929 р., укладеного з … фашистським урядом Мусоліні; ще пікантніше виглядає конкордат Святого Престолу з самим Гітлером від 20 липня 1933 р.

Та, без перебільшення, у катастрофічній ситуації опинився Папа Пій ХІІ в умовах Другої Світової війни: католики-німці не просто воювали, а програмно й заклято знищували католиків-поляків, а Папа не осудив цього геноциду. На нього вилили тисячократно більше бруду, ніж на Предстоятеля УПЦ сьогодні – а Папа все одно мовчав. І виявився правим у своєму мовчанні: якщо би він осудив дії фашистської верхівки, то втратив би основне: можливість духовної підтримки і духовного спілкування з десятками мільйонів німецьких католиків.

У співставленні з вищенаведеним, я можу пояснити мовчання нашого Предстоятеля у цьому аспекті аналогічно: він робить це, щоб не втратити найголовнішого – духовного єднання з віруючими Донбасу, Луганщини та Криму. У всьому тому, що не переступає бар’єру еклезіологічного деструктивізму, наша Церква однозначно підтримує і цілісність держави, і дії влади, і національне достоїнство українського народу.

Кор.: Вертаючись до початку нашої розмови: як, усе ж таки, Православна Церква оцінює Львівський собор 1946 р.?

О. Д.: Значення цього собору на основi його “Постанови” можна сформулювати так: Львiвський собор 1946 р. намагався ліквідувати те, що створив Брестський собор 1596 р. Тому для правильної оцiнки його дiй недостатньо лише витягувати “сльозоточиві” спогади про “православно-комунiстичне насильство”, необхiдно порiвняти iсторичнi реалiї обидвох соборiв, тобто: якi сили, яким чином i що саме створювали на Брестському соборi i, вiдповiдно, хто, що i як руйнував на Львiвському.

Перiод 1944 – 1950 рр. (у тому числi, Львiвський собор) корiнним чином вiдрiзнявся вiд часiв Брестського собору 1596 р. саме співвідношенням дiйових сил i цiлей. Якщо тодi Рим, і особисто Глава Католицької Церкви Папа Климент VIII створював унiю з метою повного окатоличення слов’ян, використовуючи для цього силу польської держави, то тепер комунiстичний режим знищував унію як релiгiйну органiзацiю, значною мірою, обгрунтовано пред’являючи їй обвинувачення в антирадянськiй дiяльностi і прикриваючись знищеною ним же раніше Православною Церквою.

Віповідаючи на заклик єпископа Венедикта (Алексійчука), я готовий сам ініціювати збір підписів за те, щоб Патріарх Московський осудив Львівський собор 1946 р., але тільки після того, як Папа Римський, у дусі рішень Гаванської Декларації, осудить не абстрактні методи уніатизму, а конкретне унійне породження Брестського собору 1596 р.