Духовна їжа: з книгою по життю

Російсько-американський поет, драматург, літературний критик та нобелівський лауреат з літератури 1987 року Йосип Бродський казав, що не-читання книг – це набагато більший злочин, аніж їхнє спалення. Попри очевидну історичну алюзію, найперше слова класика стосувалися необхідності ознайомлення з літературою, яка, в свою чергу, впливає на формування світогляду людини, розвиває її мислення та виробляє естетичний смак.

Зважаючи на це, нам, православним християнам, також слід замислитись над своїм інтелектуальним розвитком, моральним самовдосконаленням, а особливо – над поглибленням себе як особистостей та як християн. Для цього слід залучати в своє життя книги духовного змісту, без яких в умовах постмодерного світу осмислене та цільне християнське життя просто неможливе, як неможливе узвичаєння в ньому правильних цінностей, не-викривлених орієнтирів та усвідомленого православ’я. Позаяк духовна література націлена на якісні зміни в душі людини, на само- та богопізнання, й відповідно – на скорочення дистанції між нею та Богом.

Найперше духовна література пов’язана з поняттям «духовності» – властивості людської душі, що проявляється через вищість «внутрішнього», морального, над «зовнішнім», матеріальним, а також через тяжіння людини до Бога. Таким чином духовність невіддільна від прагнення до внутрішнього самовдосконалення, а в площині Божественного – бажання відповідати образу і подобі, які в кожного з нас вклав Господь. Духовна література сприяє цьому цілим рядом книг, різних за жанрами та тематикою, але незмінних за іншим критерієм – відповідністю євангельському духу.

Саме тому вона в корені інакша, аніж світська, але ця інакшість проявляється не в жанрі, стилі і навіть не в дотичності до проблем людської душі, – вона одухотворює людину, просвітлює її розум і налаштовує на правильну духову тональність. Така література не лише допомагає розуміти євангельські істини, пізнавати Бога, вчитися молитві, духовно зростати, але й орієнтуватися в житті у перспективі заповідей Христових. Зважаючи на те, що кожна книга так чи інакше є носієм певного духу, який безпосередньо пов'язаний з постаттю самого автора, то духовні книги транслюють «одухотвореність» тих, хто їх писав.

Ієромонах Нектарій (Морозов) поділяє духовні книги на три групи: пізнавально-навчальні (різноманітні посібники, книги з богослов'я та історії Церкви, тлумачення на Святе Письмо); ті, які розширюють кругозір віруючої людини (житія святих та спогади про тих, хто залишив свій слід в історії Православ’я); і книги, що виховують її душу (житія святих отців і подвижників Церкви, їхні аскетичні настанови). Остання група, на думку ієромонаха, найважливіша для християнина. Особливо це стосується листів подвижників, які здійснювали своє служіння в ХХ столітті, а також тих, які продовжують робити це сьогодні.

Приміром, листи архімандрита Іоанна (Крестьянкіна), одного з найшановніших православних духівників ХХ-початку ХХІ століть, які дають людині правильне уявлення про духовне і церковне життя та налаштовують її на проходження шляху спасіння. Подібні тексти викликають особливу довіру, враховуючи те, що це досвід фактично наших сучасників, які вели духовну боротьбу в реаліях відомого нам світу.

Базовою духовною літературою справедливо називають Священне Писання: Старий Заповіт, Євангеліє, діяння і послання святих апостолів. Євангеліє вважається обов’язковою духовною книгою, яку має прочитати кожен християнин. І не лише тому, що в ньому у чотирьох богонатхненних варіантах розповідається про життя, діяння та «заповіт» Господа нашого Іісуса Христа. Це текст, який має особливий «містичний» вплив на розум та душу християнина: навіть якщо людина не розуміє більшості слів, символічних образів, історичних алюзій та не сприймає притчового викладу в цілому, благодаттю Євангеліє оживлює її, просвітлює зсередини, налаштовує на відповідну духовну частоту.

Так, ця книга має особливу духовну силу. Святитель Іоанн Златоуст казав, що тільки один вигляд Євангелія стримує людину від гріха, а коли вона вдумливо його читає, то душа ніби вступає в таємне святилище, очищується і робиться кращою, бо з нею через Писання бесідує Сам Бог. Священні Книги, на думку святого, – це послання Господа людям з вічності, тому, якщо ми прагнемо пізнати Бога, воно осяє наші уми та відкриє істину нашим душам.

Іоанн Златоуст вважав читання Святого Письма великим «задоволенням», бо Воно «приємніше від сонячного проміння, солодше за рай, особливо коли при його читанні приходить розуміння… Читання Святого Письма скріплює ум, очищує сумління, подавлює нечисті похоті, засіює чесноти, підносить розум, ставить вище від диявольських стріл, переселяє на саме небо, вивільняє душу від пут тіла та окрилює її» («Творіння», Т. 12). Безсумнівно, що Євангеліє є книгою, яку християнин має читати «циклічно» впродовж усього свого життя, відкриваючи у ньому щоразу нові смисли, особливо відчутні, якщо при цьому знайомитись з доступними для свого сприйняття тлумаченнями Святого Письма.

Зокрема, часто Євангеліє чи окремі витяги з нього аналізуються в творіннях святих отців, які у спрощеній, не раз наглядній формі, пояснюють Священне Писання та вчення Христа (як от тлумачення на Євангеліє від Матвія святого апостола Іоанна Богослова, тлумачення Нового Заповіту візантійським письменником та богословом Феофілактом Болгарським, «Бесіди на Євангеліє від Марка» священномученика Василія Кінешемського). Що також важливо, читати Святе Письмо треба, живучи в Церкві, бо тільки вона, в зв’язку з присутністю у ній Святого Духу, може попередити викривлене розуміння Божественного одкровення.

Неоціненне значення мають духовні книги, які спрямовують людину в «профанному» середовищі церкви. Звісно, зорієнтувати в церковному житті можна практичним шляхом, однак для цього потрібні роки воцерковлення, спостереження за тим, що відбувається в храмі, та втричі більше помилок, які зробиш, допоки не прийдеш до висновку, правильність якого вже давно «задекларована» в одній із духовних книг. Читання ж «Закону Божого» дозволить скеруватися в житті церкви значно швидше: дізнатися про те, що таке храм, як у ньому правильно себе поводити, як сповідатися, причащатися тощо.

Скажімо, особливою популярністю серед православних християн користується «Закон Божий» (1966) протоієрея Серафіма Слободського, який свого часу представляв Руську православну церкву закордоном (США). Книга відома своїм доступним викладом біблійної історії та основ вчення Православної церкви. Для тих, хто цікавиться церковною історією як такою, можливі праці уродженця України, російського духовного письменника, публіциста та історика кінця ХІХ-ХХ ст. Миколи Тальберга («Історія Руської церкви», 1957, «Історія християнської церкви», 1991), а також християнського богослова ХХ століття, священнослужителя Православної церкви в Америці Олександра Шмемана («Історичний шлях православ’я», 1954). Що стосується основ самої віри, то для ознайомлення пропонується «Розгорнутий християнський катехізис» митрополита Філарета – найбільш впливового російського православного богослова XIX століття.

Втім, найкращими порадниками у виборі духовної літератури є наші священнослужителі, які мають відповідну «компетенцію», практику духовного служіння та знають нас особисто. Затим що у кожної людини свій віковий, інтелектуальний, світоглядний та духовний рівень, свій «горизонт очікувань» і свої вподобання, які потрібно враховувати. Тому у кожного з нас буде свій «ліст» духовного чтива, своя послідовність і своє зростання. Разом із тим можна знайти загальні рекомендації для тих, хто прагне духовного розвитку. Наприклад, сучасний авторитетний грецький богослов, публіцист та проповідник, учень преподобного старця Паїсія Святогорця ієромонах Григорій (Вадим Лурьє) наполегливо радить мирянам читати святоотцівську літературу та переконує, що ми повинні мати більше бажання і прагнення читати такі книги, – якщо не розуміємо складних, завжди можемо розпочати з простіших.

Серед останніх ієромонах Григорій, який сам є популярним духовним письменником, називає твори святителя Іоанна Златоуста, Никодима Святогорця та Паїсія Святогорця, які не втрачають своєї актуальності. Серед авторів інших «душеспасительних» книг часто можна зустріти імена Єфрема Сирина, Тихона Задонського, Серафима Роуза, Іоанна Шанхайського та інших. Багатьом православним християнам відомі «Лествиця або Скрижалі духовні» святого Іоанна Лествичника, «Поучення і послання» преподобного авви Дорофея, «Добротолюбіє» російського богослова та публіциста-проповідника Феофана Самітника (Затворника), «Христос як шлях нашого життя» та «Бачити Бога як Він є» архімандрита Софронія (Сахарова), «Бесіди» митрополита Лімасольського Афанасія тощо.

Окрему поличку в духовній літературі займають життєписи святих. Це більше, аніж просто біографії/автобіографії яскравих постатей, шанованих у тій чи іншій сфері знань чи духовній традиції. Це реальні історії успішного сходження до Бога тих, хто вийшов переможцем у боротьбі з гріхом і власними слабостями. Це приклади тих, хто достойно проживав свою земну Голгофу, протистояв спокусам диявола і славив Бога. Це історії випробування смирення, закалювання віри, та зримий факт того, як за підтримки Христа можливо впоратись абсолютно з усім. Читаючи житія святих та осягаючи їхні подвиги в ім'я порятунку душі, віри та Бога, християнин переосмислює своє життя, задумується над пріоритетами, які розставляє у ньому, та над місцем, яке займає у ньому Бог. Житіях святих ілюструють нам те, як здобуваються чесноти, які заповідає культивувати в собі Євангеліє, показують, якою ціною здобувається вхід у Царство Небесне.

Навіть молитва має зовсім інше «звучання», якщо ти знаєш, який шлях пройшов той, ким вона була складена, чи т/Той, до к/Кого ти зараз звертаєшся. Молитовний текст починає «оживати», якщо ти проживаєш кожне слово разом із тим, хто її писав. Окрім того, читання житій святих подвижників дозволяє краще зрозуміти історію своєї віри, усвідомити, якою ціною далися її утвердження та «популяризація». Це також чудова нагода оцінити те, наскільки Господь поблажливо та милостиво ставиться до нас, позаяк ми «убезпечені» від того, що доводилося переживати святим подвижникам. А ще, кажуть, коли людина читає житіє святого, в цей час він за неї молиться…

Обов’язково слід зважати на те, що прийнятною для православного християнина є тільки та духовна література, яка «схвалена» Церквою. Святитель Ігнатій (Брянчанінов) підкреслював, що про «духовне» слід читати лише в тих книгах, «про які сама Церква засвідчила, що вони – органи Святого Духа». В «Аскетичних дослідах» святителя знаходимо слова про те, що той, хто читає «святих письменників», неодмінно долучається до Святого Духа, який перебуває в них; натомість, листаючи єретиків, людина контактує з лукавим духом «прєлєсті». При чому йдеться зовсім не про важливість духовних книг в житті людини – Ігнатій Брянчанінов конкретизує наслідки впливу на неї літератури з певним смисловим та енергетичним посилом. Є книги, які буквально здатні зцілювати (приклад Євангелія), а є ті, які можуть зруйнувати як психіку, так і душу людини (приміром, езотерична література).

Втім, невже усі віруючі люди читають духовну літературу? Звісно, що ні, і далеко не всі ті, хто її таки читає, наближаються до Бога, адже Господу потрібні наші серця і діяльне сповідування віри, а не знання про Церкву чи її представників. Однак, через вже згаданий одухотворюючий фактор впливу духовній літературі важко знайти «замінник», тому вирішення цього питання для православного християнина є однозначним. Виразною ілюстрацією того, чому потрібно читати духовні книги, є коротка притча про ченця та його учня, який запитав старця про причини такої необхідності. Чернець провів паралель між їжею, яку ми споживаємо щоденно для забезпечення нашої життєдіяльності, та священними книгами, які ми читаємо, щоб не померти духом.

Про духовне голодування без щоденного духовного читання говорив також реальний «персонаж» – Феофан Затворник, який, між іншим, стояв до Бога значно ближче, аніж ми, – цілковито поглинуті мирською суєтою, земними клопотами і заглиблені в інтереси, віддалені від Христа. Думаю, висновок, який за цим слідує, очевидний.

Особливо має насторожувати буквальне небажання знайомитись з духовною літературою. Серед настанов святого Єфрема Сирійського (Сірина) зустрічається коментар з приводу неохоти читати Богонатхненні книги людиною: «Коли помітиш, що нудно тобі читати Божественні Писання і слухати духовні настанови, знай, що душа твоя важко захворіла. Адже це – початок злого думання; хто на нього хворіє – пожне плід смерті». Чи справджуються прогнози святого – можна тільки припускати, однак, якщо християнин не відчуває жодної потреби читати хоча б Євангеліє, це є прямим свідченням того, що з його духовним життям не все в порядку. Хоча й це відносно, адже є ті, кому просто подобається читати, багато читати: свого часу світську, а тепер духовну літературу. Тож хиблять і ті, й інші. Перші духовно «обкрадають» себе, а другі не розуміють, що духовне чтиво має надихати людину на роботу над собою, чого не буде, якщо не розмірковувати над прочитаним і не втілювати його світлі ідеали у своє життя.

По життю потрібно йти з книгою, а з духовною не слід розлучатися взагалі. Адже саме в ній містяться основи християнського віровчення, яке має закласти міцний фундамент життя кожного з нас. Знання, які черпаються з таких книг, виняткові, адже відкривають щоразу нові духовні грані, здавалося б, звичної нам реальності. Окрім того, духовна література – це ще одна можливість краще пізнати Бога, долучитися до Його діянь, отримати знання про справжнє християнське життя та переконатися у тому, що шлях, яким ти йдеш, правильний. Читаючи духовну літературу, ми по новому прочитуємо не лише світ, Бога, але й самих себе. Духовне читання «підживлює» нас, християнин, розкриває перед нами досвід діяльного подвижницького життя, дає керівництво до «дії» та мотивує на духовні «подвиги», одним з яких для когось, можливо, таки стане духовна книга.