Місце для душі
Господь любить нас будь-яких: хворих, немічних, знедолених. Любить нас такими, якими ми є насправді. Нічого не вимагає вище наших сил, не ображається – усе покриває любов'ю та співчуттям. Він завжди відкриває для нас двері, потрібно тільки постукати в них. Лише наше бажання спасатися та тверда віра у Господа Іісуса Христа свідчать про те, що ми готові вручити наше життя у руки Господа. Саме з цієї хвилини для багатьох і починається шлях до спасіння.
За метушнею повсякденного життя, за нескінченним задоволенням матеріальних потреб, людина забуває, що крім його тіла існує і душа, яка потребує спілкування з Богом. Повноцінне ж спілкування з Богом можливо в першу чергу у храмі.
Існує розхожий стереотип, що в храм ходять тільки в скрутну хвилину і тому люди стримують себе і відвідують храм по великих святах, а то й зовсім один раз на рік – на Великдень. Адже храм – це місце для душі, і відповідно туди потрібно ходити постійно, спілкуватися з Богом, молиться, брати участь у таїнствах. Храм – це найкоротший шлях до спасіння. Спочатку це може бути незрозуміло, але досить почати відвідувати богослужіння і, може бути, допомагати на криласі, як перед людиною відкривається істина про його призначення – необхідність возз'єднання з Богом. І в цей момент він починає розуміти, що храм воістину місце для душі. Адже душа завжди прагне до свого Творця.
Як сказав Архімандрит Кирило (Павлов): «Є Церква зовнішня, і є Церква внутрішня. Зовнішня Церква – це ті, чиї уми звернені до осягнення та засвоєнню церковних постанов та чинопослідування. Внутрішня церква – це ті, чиї серця прагнуть до осягнення Істини у Христі Іісусі, це Царство Божественної Любові та святості у Святому Дусі».
* * *
Ось уже кілька років як Ніна намагалася знайти заспокоєння всередині – у своїй душі. Ставши християнкою з волі випадку, а не на переконання, вона так і не могла до кінця прийняти, що православ'я є спасінням для неї. Одного разу, втомлена від питань, що накопичилися, Ніна побачила сон. Уві сні вона була оточена світлом та теплом. Поруч з нею стояла дівчинка.
– Мама, чому ти так рідко ходиш до Бога? Він же тебе чекає, – з докором та з легким нерозумінням, чому мама так рідко ходить у храм, Надійка вимовляє такі потрібні для Ніни слова.
Дівчинка взяла Нінину руку та повела її у храм, який знаходився через дорогу. Маленька Надя тихенько підійшла та маленькою долонькою обережно доторкнулася до стіни храму. Тепло. Потім дівчинка та мама разом увійшли у храм. У храмі тиша. На лівому свічнику догорала свічка – кимось запалена надія, а може і подяка Богу. Поступово у храм починали сходитися люди на богослужіння. Ніна ніколи не була на Літургії, все для неї було новим та незрозумілим.
– Мама, це твій будинок, тут Боженька так близько до тебе стоїть, як ніде. Ти мені віриш?
– Вірю.
– Ми з тобою ось тут станемо, в сторонці. Ти можеш молитися.
– А як молитися?
– Тобі зараз погано, я знаю. Почни молитися своїми слова, згодом ти будеш знати молитви, а поки молись, як вимагає твоя душа.
Священик почав здійснювати кадіння, об'єднуючи тих, хто молиться, в єдине ціле. Віруючі стали разом читати «Вірую», пізніше «Отче наш» і щось у душі Ніни зародилося, дало паростки впевненості, що вона ще не втрачена для горішнього світу. Прямо зараз вона може цей світ набути у душі. Їй також з іншими захотілося піти до Чаші, але Надійка різко осмикнула Ніну:
– Не можна, ти не готова. Спочатку підготовка, потім сповідь та тільки після благословення священика – прийняття Тіла та Крові Христа.
– А коли і я зможу? – ображено запитала Ніна.
Ласкаво погладивши мамину руку, Надя відповіла:
– Коли ти будеш готова. Все залежить від тебе.
Ніна відчула таку радість, яку не відчувала вже давно. Разом з ангельським співом Ніні здавалося, що і її душа, як і голоси півчих, все вище та вище піднімається до купола храму. Їй здавалося, що вона знайшла те, що так довго шукала.
Наприкінці Літургії Ніна з донькою підійшли до священика для благословення: схилили голову, склали руки долонями вгору, права на ліву, та сказали: «Благослови, отче святий». Весь цей час Надя допомагала та підказувала мамі, як вести себе у храмі.
На порозі храму дівчинка уважно подивилася в очі Ніні та сказала:
– Мама, Бог любить тебе. Не обманюй себе, просто довірся. Він завжди буде поруч з тобою. У Надіних словах було стільки любові та доброти, здавалося, що крім любові, більше у житті нічого немає.
Настав ранок. Ніна прокинулася та усвідомила, що це був сон. Вона заплакала. Не було ні дочки, ні храму через дорогу, але була тільки надія, що нарешті-то вона знає куди йти. Вона побачила можливість дізнатися істину, яку так довго шукала, а також що таке спасіння та Хто є Спасителем.
* * *
Істину можна шукати все життя, але так її і не пізнати, але якщо стати на вірний шлях, то у кінці життя істина стане нагородою за всю працю. Мета життя людини – у Богопізнанні. Як сказав професор богослов'я А.І. Осіпов: «Сенс життя в залученні до Бога. Бог є мета, і біда, коли ми мету перетворюємо в засіб». Якщо ми не почнемо молитися, не будемо відчувати душею потребу ходити у храм, не будемо любити Бога, себе та людей, то все, що нас оточує, стане тільки бутафорією, і ніякого формування та розвитку нашої душі не відбудеться.
