Непоминання Патріарха РПЦ: розкол чи допустиме відхилення

Через півтора місяці війни Російської Федерації на території України  вже майже два десятки єпархій Української Православної Церкви оголосили про припинення піднесення імені Предстоятеля Руської Православної Церкви Патріарха Кирила під час усіх богослужінь.

Своє рішення архієреї (або єпархіальні ради), по-перше, пояснили тим, що позиція Патріарха Кирила щодо війни в Україні відрізняється від тієї, яку займають майже всі ієрархи та віруючий народ нашої країни. А по-друге – необхідністю утримати спокушених вірян від переходу до ПЦУ, оскільки пояснювати те, що відбувається в нашій країні за допомогою церковних аргументів, дуже складно.

У патріархії вважали, що таке пояснення причин непоминання патріарха – не що інше як розкол. З цієї нагоди Патріарх Кирил написав резолюцію на рапорті митрополита Сумського Євлогія, в якій сказано, що «припинення поминання Предстоятеля Церкви не через віровчальні чи канонічні помилки, а через невідповідність тим чи іншим політичним поглядам і перевагам, – це розкол, за який кожен, хто його учиняє, відповість перед Богом і не тільки у майбутньому віці, а й у нинішньому».

Як протилежний приклад глава РПЦ навів «прот. Григорія Прозорова, який не припинив поминання імені митрополита Сергія, який здійснював до 1942 року, тобто до свого арешту та кончини, богослужіння в єдиному храмі МП у Берліні під час війни» (зазначимо в дужках, що приклад не зовсім вдалий, тому що протоієрей Григорій Прозоров поминав Предстоятеля Церкви, проти народу якої велася військова агресія, а не навпаки).

Слова про розкол, тим більше з вуст глави РПЦ – це звинувачення дуже серйозні, а отже, їх не можна оминути мовчанням. Тож розберімося, чи можна вважати розколом припинення архієреями та священниками поминання імені Предстоятеля Церкви.

Канони

Перший аргумент, до якого апелюють ті, хто не поминає, – це аргумент канонічного права. Річ у тому, що канони Церкви зовсім нічого не говорять про обов'язок священників згадувати під час богослужінь ім'я Патріарха.

На противагу їм прихильники поминання вказують 13, 14 і 15 правила Дворазового собору 861 року, в яких говориться, що священник повинен поминати єпископа (13 правило), єпископ – митрополита (14 правило), а митрополит – патріарха (15-те правило).

Але уважне читання цих правил, а також застосування їх до ситуації з УПЦ (яка є самостійною в управлінні, має права широкої автономії та свого Предстоятеля), не дозволяє зробити висновок про те, що українські архієреї, які припинили підносити ім'я Патріарха Кирила, відпали у розкол. Всі вони поминають Блаженнішого Митрополита Онуфрія, який, у свою чергу, поминає главу РПЦ (щоправда, у дещо «усіченому» варіанті: замість «господина и отца» лише як «господина»), а отже, правила Дворазового собору не порушуються.

За великим рахунком, відмовившись згадувати Патріарха, українські єпархії повернулися до практики більшості Помісних Церков, у яких священники згадують лише ім'я правлячого архієрея, а той – Предстоятеля. Чи варто ще раз нагадувати, що Предстоятелем УПЦ є Блаженніший Митрополит Онуфрій?

Традиція

Взагалі, традиція поминати Патріарха Московського у всіх храмах Руської Церкви була практично відсутня до середини XVII століття. Наприклад, у прекрасній статті священника Михайла Желтова читаємо: «У рукописних Служебниках XV і XVI ст., що походять як із Москви і Новгорода, так і з південноруських земель, поминання ієрарха зберігає свій традиційний вид, успадкований від Візантії: "архиепископа нашего имярек" і лише у Служебнику, виданому за патріарха Никона в 1655 році, наказано поминати як патріарха, так і місцевого єпископа. При цьому на возгласі "В первых помяни..."(згідно зі Служебником 1655 року) "священник повинен згадувати тільки патріарха Московського, тоді як поминання місцевого архієрея винесено в дияконський диптих після зазначеного возгласу"».

Звичайно, ніхто не посміє стверджувати, що до 1655 року священники Руської Церкви, які не згадують ім'я Патріарха, перебували в розколі.

Традиція поминати Патріарха Московського у всіх храмах Руської Церкви була практично відсутня до середини XVII століття.

У свою чергу, ієрей Руської Церкви Георгій Максимов, обстоюючи думку патріархії, стверджує, що священники РПЦ і УПЦ давали присягу у всьому слідувати традиції, що склалася. Це означає, що якщо в Служебниках наказано згадувати ім'я Патріарха, то відмова від цього припису є порушенням ставленницької присяги.

Проте, подібне звинувачення у порушеннях традиції РПЦ викликає низку зауважень. Наприклад, у Руській Церкві прийнято всі євхаристичні молитви вимовляти над однією чашею (і тільки потім, після «Отче наш», за потребою, Кров Спасителя може бути додана до додаткових чаш). Але митрополит Іларіон (Алфєєв), всупереч традиції, звершує літургію одночасно на кількох чашах (буває, до десятка), і ніхто з патріархії не звинувачує його в порушенні присяги ставленицької присяги і клятвозлочині. Крім того, під час пандемії коронавірусу в Руській Православній Церкві було прийнято рішення причащати декількома лжицями або омокаючи лжицю в спиртовий розчин. Тут навряд чи можна говорити про дотримання якоїсь традиції.  

Те саме можна сказати і про служіння в масках чи заклики Патріарха не відвідувати храми.

Страху заради іудейського?

Предстоятель РПЦ був абсолютно правий, коли у проповіді у Неділю Торжества Православ'я 13 березня 2022 року наголосив, що «залежність Церкви від зовнішньої сили, залежність від тих, хто має політичну владу, є найнебезпечнішою залежністю». А також говорячи, що «ми поважаємо світську владу, але залишаємо за собою право бути вільними від втручання влади у внутрішнє життя Церкви».

Проте дуже дивними, особливо на тлі війни в Україні та вищевказаних рішень (про лжиці, маски та невідвідування храмів), виглядають слова Патріарха про боягузтво українських архієреїв, які відмовилися згадувати його ім'я: «Сьогодні навіть вшанування імені Патріарха в храмі для деяких стає неможливим страху заради іудейського» і «коли хтось через страх відмовляється поминати Патріарха, то це, звичайно, є ознакою слабкості, це небезпечно для духовного життя тих, хто в малому відступає від істини», бо якщо «сьогодні не поминаємо Патріарха, бо страшно, то завтра хтось може вимагати більшого».

Погодьтеся, звинувачення на адресу українських архієреїв, які не злякалися коронавірусу, не припинили храмових богослужінь і не запровадили жодних нововведень щодо таїнств Церкви (навіть під тиском влади) щонайменше сумнівні. Особливо, якщо згадати, що 29 березня 2020 року Патріарх Кирил закликав вірян відмовитися від відвідування храмів через страх перед смертю (цитата: «З милості Божої, практично в жодній сім'ї ще ніхто не помер. Якщо ж це станеться, то миттєво всі представлять (смертність при ковіді, – Ред.), ще й запанікуємо»).

Іншими словами, «коронавірусні» рішення були прийняті Патріархом та Синодом РПЦ з міркувань «збереження здоров'я» під тиском влади та зовнішніх обставин. Важко не провести деяких паралелей.

Що каже історія?

В історії Церкви не мотивована єрессю відмова єпископів згадувати Патріарха – не новина.

Так, у 30-х роках минулого століття ціла низка єпископів РПЦ не погодилася з позицією митрополита Сергія (Страгородського), який пішов на компроміси з більшовиками. Ці архієреї відмовлялися поминати його ім'я за богослужінням, поминаючи тільки Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Петра (Полянського), який перебував під арештом. Разом із тим вони не пішли на розрив церковного спілкування з митрополитом Сергієм і Тимчасовим Патріаршим Синодом при ньому.

В історії Церкви не мотивована єрессю відмова єпископів згадувати Патріарха – не новина.

Група цих єпископів була названа «непоминаючими» і, за словами голови Синодальної комісії з канонізації святих РПЦ митрополита Ювеналія (Пояркова), щодо них «не можна виявити зловмисних, виключно особистих мотивів. Їхні дії зумовлені по-своєму дбанням про благо Церкви».

Пізніше багато хто з «непоминаючих» був зарахований до лику святих. Серед них: митрополит Кирило (Смирнов) та митрополит Агафангел (Преображенський), архієпископ Серафим (Самойлович), єпископ Віктор (Островідов), Дамаскін (Цедрик), Афанасій (Сахаров) та інші.

При цьому жодних претензій, накладених митрополитом Сергієм на «відщепенців» (термін митрополита Сергія), що відокремилися від нього, формально скасовані не були.

Можна також згадати, що ще 1990 року Патріарх Олексій на зустрічі із духовенством західних єпархій УПЦ у Почаївській лаврі благословив не згадувати ім'я Патріарха за богослужінням, якщо це спричиняє неприйняття. Це було виправдано ікономією заради блага святої Церкви. І ніхто після цього не викривав у розколі духовенство УПЦ, яке відмовилося від поминання імені Патріарха. Як ніхто не назвав розкольником і єпископа Лонгіна (Жара), який ще в березні 2016 року звинуватив Патріарха Кирила в єресі екуменізму та відмовився згадувати його ім'я за богослужіннями.

Крім того, за останні 30 років ми ставали свідками того, як Константинопольський патріарх припиняв поминання Архієпископа Афінського, Єрусалимський Патріарх відмовлявся поминати Антіохійського і навпаки. Зрештою, немає інформації, що Патріарх Кирило припинив поминання патріарха Варфоломія, патріарха Феодора, архієпископа Ієроніма та архієпископа Хризостома через відпадання їх в єресь. Хіба ж можна всі ці випадки кваліфікувати як розкол? Ні звичайно.

1990 року Патріарх Олексій на зустрічі з духовенством УПЦ у Почаївській лаврі благословив не згадувати ім'я Патріарха за богослужінням, якщо це викликає неприйняття.

Дисциплінарний захід та крик душі

Рішення припинити поминання імені Патріарха Кирила за богослужіннями було продиктовано не політичними міркуваннями та страхом перед владою, а болем за свою Церкву, народ, землю та Батьківщину. Українська Православна Церква завжди була зі своїм народом і ніколи не ділила вірян за політичними чи національними уподобаннями. Так само вона завжди виступала проти військових дій на Донбасі, закликала сторони конфлікту до мирного вирішення проблеми, і, водночас, наголошувала на необхідності дотримуватися територіальної цілісності України. Не зрадила Церква своїм принципам і після 24 лютого 2022 року.

Саме тому з особливим болем церковний народ України відреагував на відсутність з боку Патріарха засудження агресії РФ щодо нашої країни. Адже, якщо він є «отець» для українських вірян, то й реагувати має як батько, а не як державний чиновник. Зрозуміло, що якби він виступив проти війни, то цей виступ не зупинив би «іскандери» та «тюльпани». Але він зупинив би бажання багатьох вірян УПЦ відмежуватися не лише від Патріарха, а й від РПЦ загалом. А куди підуть віряни? Або в ПЦУ, або в якусь іншу структуру, яка не має канонічного статусу.

З особливим болем церковний народ України відреагував на відсутність з боку Патріарха засудження агресії РФ щодо нашої країни. Адже, якщо він є «отцем» для українських вірян, то й реагувати має як батько, а не як державний чиновник.

Крім того, позиція РПЦ та Патріарха Кирила щодо війни в Україні не лише повністю суперечить позиції УПЦ, а й дискредитує Церкву в нашій країні, викликає бурю негативу та агресії щодо її вірян. І часто ініціаторами цієї агресії є представники Української греко-католицької церкви. Наприклад, нардеп Оксана Савчук (греко-католичка) зареєструвала законопроект про заборону УПЦ. У Городку та Дрогобичі Львівської області влада заборонила УПЦ на вимогу місцевих уніатів. За останній місяць відомо про декілька випадків, коли уніати захоплювали храми УПЦ на Західній Україні.

І в цьому контексті у вірян УПЦ не можуть не викликати подив активні контакти представників РПЦ з Католицькою церквою, вірними чадами якої є греко-католики. Віряни Української Православної Церкви дивуються: що може бути спільного у РПЦ із Ватиканом, який протягом усієї історії нашої Церкви намагався підкорити наш народ римському престолу. І, певне, не залишив таких спроб і тепер.

Адже незважаючи на екуменічні контакти РПЦ із Римом, агресія уніатів по відношенню до громад УПЦ тільки зростає. Саме це є причиною багатьох питань і здивування наших вірян щодо подібних контактів.

***

Відмова від піднесення імені Предстоятеля Руської Церкви під час богослужінь продиктована болем за народ України, а також бажанням зберегти свою паству у канонічній Церкві. Не через страх перед владою (за 30 років ми якось уже звикли до постійного пресингу з їхнього боку), а через страх втратити душі вірян. І це не розкол, це заклик до зміни розуму тих, від кого хотілося б співчуття та розуміння.

Читайте також