Занедбанки, або Постпаломництво у постхристиянському світі
У Євангелії від Луки (гл. 19, ст. 39-40) йдеться про те, що учні Ісуса почали голосно славити Бога за ті чудеса, які їм вдалося побачити. «А деякі фарисеї з народу сказали до Нього: Учителю, заборони Своїм учням. А Він їм промовив у відповідь: Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме».
* * *
Кам'яні ангели підтримують тонкі готичні колони, дивлячись на нових парафіян – маленькі зелені деревця дикої груші. Великий монастир у романському стилі – двері келій відчинені в коридор, з вікон яскраве сонце світить нікому. Статуя святого Петра, тепер єдиного парафіянина колись пишного храму, знята з постаменту і дивиться з фото просто нам у вічі.
Фото та відео з такими видами набирають тисячі лайків, ними сповнені Пінтерест та Інстаграм. Їх зробили допитливі постпаломники.
Як явище «urban exploration» – міське дослідження – з'явилось давно. За останнє десятиліття воно оформилось у цілу субкультуру зі своїми правилами, видами, реальними та віртуальними спільнотами. Серед них розрізняють кілька видів:
сталкери – ті, хто пробираються на заводи, лікарні, міста-примари, парки розваг;
дігери – досліджують підземні споруди, канали, бункери, лінії метро;
інфільтранти – вони проникають у такі місця, де «вхід суворо заборонено»;
і, власне, постпаломники – ці подорожують церквами, монастирями та замками.
Всі місця, що їх цікавлять, об'єднує одна обставина – всі вони «занедбанки», покинуті людьми, напівзруйновані, забуті.
Молодих завжди манить старовинне (не старе, зауважте, а старовинне): речі, споруди, руїни – там таємниця, небезпека, загадки минулого. Благо, або, на жаль, кому як, таких споруд на наших і європейських просторах тисячі.
Негласне правило постпаломників: «Не брати нічого, крім фотографій, не залишати нічого, крім слідів».
По що, окрім фотографій, вони туди ходять?
По-перше, по пригоду. Пробиратися з друзями до занедбанки, розглядати збережені предмети, залишки розпису або скульптури, шукати артефакти.
По-друге, по переживання. Вигадане переживається так само гостро, як реальне. Хто і коли тут мешкав? Що сталося з ними? Де вони тепер?
А після цих, простих, питань у глибині душі виникають інші. Може, руїни допомагають знайти на них відповіді.
Загадка часу
Піднявшись на вежу замку або стоячи під куполом церкви, що зсередини заросла ожиною, відчуваєш прозорість часу. З нинішнього можна зазирнути «в глибину століть» і одночасно відчути межу «їхнього» світу – будівничих і мешканців цього будинку, замку або храму, та нашого – бо зараз він належить нам.
У своїх блогах постпаломники описують це дивовижне переживання «розчинення часу». Ось цей храм стоїть кілька століть тому, у ньому проходять служби, ось хтось видряпає на камені «тут були…» А зараз ми проводимо пальцем по цих «автографах» і відчуваємо холод каменю. Потім храм закрили, або розбомбили, або згорів дах, і ніхто не став лагодити, загалом, його залишили через непотрібність. І ось зараз він такий. І ми можемо торкнутися цих бувалих каменів, подивитися на небо крізь діри у столітньому даху. Зараз так.
У Європі та Америці старовинні церкви та костели, закриті через непотрібність, переробляють у бібліотеки, ресторани та навіть нічні клуби. Політ духу, відбитий у камені, перетворюється на кам'яне приміщення для…
Хто ти?
Вже ціле покоління виросло на фентезі для руху в часі. Що молоді люди шукають у ті далекі часи? Мало хто знає своїх предків до сьомого коліна. У кращому разі прабабусь. Але згадайте, хіба в юності вам не здавалося, що ви були завжди і завжди будете? Наше свистяче над вухом час залишає людей без «без коренів» – нас вчать не заземлятися, не заглиблюватися, одному летіти до зірок легше і зручніше – «люби себе», «рости над собою»… а звідки і куди рости і за що любити, і хто, власне, «ти», модні коучи не пояснюють.
На запитання “хто ти” легше відповісти, якщо знати, звідки ти взявся. Як у сагах про лицарів і королів – «я такий, син того-то з роду такого-то». Людям потрібна ця міцна основа – рід, будинок. Навіть у родоводі Христа написано, з якого він дому та коліна. Вони – посвідчення Його реальності.
У занедбаних замках, будинках, церквах ми шукаємо невідомих нам предків, свого роду і реальність нашого життя.
Уже целое поколение выросло на фэнтези про перемещения во времени. Что молодые люди ищут в тех далеких временах? Мало кто из нас знает своих предков до седьмого колена. В лучшем случае прабабушек. Но вспомните, разве в юности вам не казалось, что вы были всегда и будете всегда? Наше свистящее над ухом время оставляет людей без «без корней» – нас учат не заземляться, не углубляться, одному лететь к звездам легче и удобнее – «люби себя», «расти над собой»… а откуда и куда расти и за что любить, и кто собственно «ты», модные коучи не объясняют.
На вопрос «кто ты» легче ответить, если знать, откуда ты взялся. Как в сагах о рыцарях и королях – «я такой-то, сын того-то из рода такого-то». Людям нужно это прочное основание – род, дом. Даже в родословии Христа написано, из какого он дома и колена. Они – удостоверение Его реальности.
В заброшенных замках, домах, церквях мы ищем неизвестных нам предков, свой род и… реальность нашей жизни.
Это все?
Человеку для жизни нужно что-то большее, чем тело. Так же, как для здания нужно что-то большее, чем камни. Если в доме не живут, он разрушается. Если в храме не служат, в конце концов его стены упадут. Здесь, как и в человеке, видимое скрепляется невидимым.
Молодые люди в разрушенном храме – как зеленые побеги ежевики, случайно забравшиеся в руины. Но, в отличие от побегов, они могут стать новыми камнями и восполнить разрушенное. Да, возможно, не именно наши предки строили этот замок, этот храм, но они точно жили в те времена, а иначе откуда бы мы взялись. Эта приобщенность к временам и людям дает нам основание для продолжения жизни, надежду, что и мы оставим что-то после себя, если не храмы, то хотя бы людей. Эта укорененность во времени дает человеку еще и достоинство – не столько собственное (его еще заработать надо), а достоинство рода – если Бог продлил его жизнь тобой, значит, были там достойные люди и ты можешь продолжить их в своих детях.
Руины напоминают о вечности. Поэтому молодые люди так упорно заряжают батареи фотоаппаратов, экипируются и отправляются в небезопасные руины – искать свое место в вечности. Ведь вечность – место жительства души.
* * *
Группка молодых людей в заброшенной церкви рассматривает уже едва заметные росписи так, как артефакты неземной цивилизации рассматривает на чужой планете отряд астронавтов.
Постпаломники, выросшие на фэнтези, уже не могут прочесть символы и знаки христианской культуры, и не потому, что они исповедуют другие верования, а потому, что никогда не видели их. Мы живем в постхристианскую эпоху. Где «пропаганда» христианства может быть наказуема. Особенно в европейских, когда-то просвещенных светом Евангелия, странах. Их храмы – туристические достопримечательности, их руины теперь воспринимаются как алтари Неведомому Богу. И может быть, молодые люди, гуляя среди этих руин с полустертыми изображениями святых, найдут исполнения пророчества Христа, когда Он сказал фарисеям – если мои ученики замолчат, заговорят камни. Пусть сейчас это заброшки, руины, но на них еще не стерлись печати духа тех, кто их строил, и тех, ради кого они были построены.
И какой-то парнишка, вернувшись из очередной вылазки, поинтересуется, кто были те люди, чьи лики смотрели на него со старой стены.
И тогда «заброшка» его души обновится.
Читайте також
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?
«Пікасо́»: спокуса, здатна похитнути віру
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 19.