Патріарх Варфоломій і три ознаки його гордині

Чому патріарху Варфоломію стало "начхати" на єдність Церкви? Фото: СПЖ

Виступаючи перед поважними представниками грецької діаспори в США, патріарх Варфоломій заявив, що йому «начхати» на те, що його ім'я було виключено з диптихів Руської Православної Церкви.

Словосполучення, яке вжив при цьому патріарх Великої Константинопольської Церкви, досить брудне. За свідченнями російськомовних греків, які однаково добре володіють обома мовами, слова патріарха Варфоломія «σκασίλα μου» близькі до хамства, і їх переклад українською як «мені начхати» ще досить м'який. Дуже показова і театральна пауза голови Фанару в цей момент і сміх грецької аудиторії.

Враження, що глава Фанару зупинився буквально в одному кроці від нецензурної лайки, поки зупинився. Цілком можливо, що далі буде більше. Чому ми так вважаємо? Тому що з жалем доводиться констатувати, що колись один з найавторитетніших патріархів світу, архієрей Церкви Христової поступово перетворюється на людину, яка все більше віддаляється від Євангелія і вчення Христа. Про це може свідчити не тільки його «байдужа» відповідь на запитання про єдність Церкви, але й багато інших прикладів, про які ми поговоримо нижче. Чому ж так відбувається і що стало причиною такої відвертої духовної деградації?

«Завзятість волі» й визнання помилок

Хтось із отців Церкви сказав, що «єресь – це не омана розуму, а завзятість волі». Дійсно, багато єретиків були людьми чудово освіченими і не могли не розуміти, що їхнє вчення йде врозріз із ученням Христа й Церкви, однак все одно трималися своїх єресей. Чому? Через упертість волі, тобто, через гординю.

Іншими словами, визнання своєї помилки вимагає відмови від гордині, а це для єретиків, як показує нам історія Церкви, завжди було проблемним рішенням. Адже вони вважали, що кращі за інших, розумніші, освіченіші і тому ніхто не сміє їх вчити чи поправляти. У підсумку, й Арій, і Несторій, і Македоній знеславили свої імена й увійшли в історію Церкви як єресіархи. Схоже, та ж проблема спостерігається й у патріарха Варфоломія.

Надавши Томос ПЦУ, він здійснив свідомий канонічний злочин. Свій вчинок глава Фанару пояснив «злиднями» і «користю» для Церкви. Тобто, за його словами, «автокефалія» ПЦУ повинна була подолати розкол в Україні, об'єднати «три гілки українського Православ'я» і приєднати до Церкви Христової мільйони українців (про особисті інтереси Константинопольського патріархату ми промовчимо). Але нічого з цього не сталося. І цього не бачити неможливо.

Немає навіть елементарного – реального об'єднання українських розкольників між собою.

У ПЦУ немає навіть елементарного – реального об'єднання українських розкольників між собою.

Як відомо, один із головних принципів існування Церкви як інституції – принцип «одне місто – один єпископ», сформульований ще на Першому Вселенському Соборі. До утворення ПЦУ в кожному великому українському місті був «єпископ» від УПЦ КП і «єпископ» від УАПЦ. За логікою канонічного права, з утворенням нової «об'єднаної церкви» єпархії колишніх структур на одній території повинні були об'єднатися в одну. Так само і хтось із «правлячих архієреїв» повинен був поступитися і підкорятися іншому. Але нічого подібного не сталося. В кожному обласному центрі, як і раніше, існують по дві єпархії і два «єпископи». А в Вінниці, де після відходу в розкол митрополита Симеона (Шостацького), що був правлячим архієреєм Вінницької єпархії УПЦ, в структурі ПЦУ цілих три єпархії: Вінницько-Барська, Вінницько-Брацлавська та Вінницько-Тульчинська. Незважаючи на різницю в назвах, всі три структури мають свої кафедральні храми у Вінниці, там же живуть і «правлячі архієреї».

Іншими словами, механічна «автокефалія» ПЦУ не виконала ту місію, заради якої її виписали на Фанарі. Більш того, вона розколола Православний світ, так як одні Церкви й архієреї визнають її законність, інші – ні. Бачить це патріарх Варфоломій? Так. Розуміє він, що відбувається? Звичайно. Тоді чому не анулює рішення про Томос ПЦУ, як, наприклад, скасував автономію Архієпископії Західних парафій? Дивимося вище – «не омана розуму, а завзятість волі». Тобто саме гординя не дає главі Фанару прийняти єдино правильне рішення в даній ситуації. Що дає нам право стверджувати подібне? Порівняння вчинків патріарха Варфоломія з тим, що говорять про гордість святі отці.

Перша ознака гордості: звеличування

Гординя – це смертний гріх і пристрасть, яка, як і всяка пристрасть, має прогресуючий характер і обов'язково впливає на всі сторони духовного життя людини. Святитель Іоанн Златоуст писав, що «гордість – це початок гріха», тому що «з неї починається всякий гріх і в ній знаходить свою опору».

Авва Іоанн Касіян Римлянин говорить про гордість так: «Ця пристрасть, хоча за часом боротьби з пороками і порядком обчислення ставиться останньою, але за важливістю і часом походження вона перша: цей звір найлютіший, лютіший за всіх попередніх, спокушає особливо досконалих і майже вже поставлених нагорі чесноти, і жорстоким докором губить їх. Гордість – настільки велике зло, що заслуговує мати супротивником ні Ангела, ні інші супротивні сили, але Самого Бога...». Йому вторить преподобний Антоній Великий: «Всі гріхи гидкі перед Богом, але гидкіше за все – гордість серця».

Але як впізнати гордія, які ознаки вказують на те, що людина схильна до цієї пристрасті? Послухаймо святителя Василія Великого: «Початком гордині буває зазвичай презирство. Той, хто зневажає і вважає за ніщо інших – одних вважає бідними, інших людьми низького походження, третіх невігласами, внаслідок такого презирства доходить до того, що шанує себе одного мудрим, розсудливим, багатим, благородним і сильним».

Початком гордині буває зазвичай презирство. Той, хто зневажає, внаслідок такого презирства доходить до того, що шанує себе одного мудрим, розсудливим, багатим, благородним і сильним.

Святитель Василій Великий

А тепер порівняймо слова великого святителя з деякими висловлюваннями патріарха Варфоломія. Наприклад, коментуючи незгоду Руської Церкви з визнанням ПЦУ, голова Фанару сказав, що це – «наклепницька кампанія проти історичної відповідальності Константинопольського патріархату, який приніс їм християнство і зробив їх цивілізованими людьми».

У цих словах саме і є те звеличування, на яке вказував святитель Василій. Підтверджується воно не тільки патріархом Варфоломієм, але і його найближчими сподвижниками. Наприклад, один із найстаріших єпископів Константинопольського патріархату митрополит Деркійський Апостол (Даннилідіс) сказав буквально наступне:

«З огидою читаю у ЗМІ антицерковні й антигрецькі висловлювання представників російської присутності в Україні і в стані праведного гніву відповідаю: закрийте рот і приберіть руки від Наступника тих, хто зробив вас християнами! Ви всім зобов'язані тому, що так зневажливо називаєте Стамбулом! Для нас це єдине Місто, яке стоїть тут століттями і дарує тільки благо всім вам, хто святкує 1033-ту річницю прийняття Християнства, але при цьому ніде не згадує, хто вас хрестив і дав вам те, чим ви хвалитесь. Ми дали вам світло – ви повертаєте його нам оповитим темрявою! Ми дали вам благодать – ви відповідаєте невдячністю! Ми принесли вам культуру – ви нас ображаєте!».

Можна навести й інші висловлювання як патріарха Варфоломія, так і інших представників Фанару, які постійно апелюють до своєї ролі в історії Руської та інших Церков. Фанаріоти вважають, що сам факт отримання віри Христової з рук греків – вже достатня підстава для того, щоб займати особливе становище в Церкві. Але в Церкві головне не етнічне походження, головне бути не спадкоємцями того чи іншого народу або тієї чи іншої цивілізації, а головне – наслідувати святих, бути за походженням Христовими. Зрештою, хіба іудеї не говорили Христу, що «ми діти Авраама»? І що їм відповідав Христос, пам'ятаєте?

Хіба іудеї не говорили Христу, що «ми діти Авраама»? І що їм відповідав Христос, пам'ятаєте?

Друга ознака гордості: бажання почестей

Святитель Василій Великий вказує на ще одну ознаку гордія: «Як пізнається гордий? Впізнається за тим, що домагається переваги».

Тобто, крім хизування, другою ознакою гордині є бажання почестей і переваги. Читаємо слова патріарха Варфоломія: «Ми зобов'язані керувати Автокефальними Помісними Церквами як старший брат однієї сім'ї». Або: «Ті, хто ставлять під сумнів права й обов'язки Вселенського патріархату, по суті, ставлять під сумнів саме їх існування та ідентичність, саму структуру Православ'я».

В іншому місці, глава Фанару говорить про місце, яке, на його думку, він повинен займати в Церкві: «Хочу запитати: хіба не в кожній єпархії є перший? Хіба не в кожній церкві є Перший? Тоді чому його (Першого, – Ред.) немає в Помісних Церквах? Оскільки від самої маленької структури, яка є парафією, до Помісної Церкви як єдиного цілого у них є Перший, то як же можливо, що у Помісних Церков немає свого Першого?».

А ось слова митрополита Адріанупольського Амфілохія: «Існує думка, що Церкву очолює Христос. Але насправді Церкву очолює Вселенський патріарх».

Як пізнається гордий? Пізнається за тим, що домагається переваги.

Святитель Василій Великий

Але в Церкві Першим, тобто Її Головою, завжди був, є і буде Господь Ісус Христос. І незгода Фанару з цією прописною істиною тільки вказує на хворобу, яка вразила цю, колись Велику, Церкву.

Третя ознака гордості: образливість

До звеличування і бажання почестей святитель Іоанн Златоуст додає третю ознаку гордості – образливість: «Горда людина налаштована мстити за образи. Гордий не може байдуже переносити образи ні від вищих, ні від нижчих; а хто не переносить спокійно образи, той не в змозі переносити нещастя».

І знову ж таки, в інтерв'ю грецькому виданню «Політіс» патріарх Варфоломій заявив буквально наступне: «Ми безперечно засмутилися ініціативою проведення "братньої зустрічі" в Аммані». Здавалося б, чому православний патріарх засмучується через зустрічі Предстоятелів Помісних Церков? Тому що вони не згодні з його рішенням визнати ПЦУ, тому що не він їх зібрав, тому що деякі з них відмовилися взяти участь у Критському соборі, який був організований Фанаром.

Взагалі патріарх Варфоломій не один раз натякав, що до вирішення визнати ПЦУ його підштовхнула відмова Руської Церкви від участі у Критському соборі. Ось тільки один із подібних висловів: «Зараз вони просять Собору (для того, щоб розглянути рішення про визнання ПЦУ, – Ред.)! Вони повинні були визнати Всеправославний Собор Криту, і вони теж повинні були приїхати туди. Але вони цього не зробили».

Як тут не згадати міркування про гордість преподобного Іоанна Кассіана Римлянина: «Гордість відрізняється наступними ознаками: спершу буває в розмові її крикливість, в мовчанні – прикрість, у радості гучний заливний сміх, у сумному випадку – нерозумна скорбота, у відповіді – норовистість, у мові – легковажність, слова виражаються без всякої участі серця, нерозважливо. Вона не має терпіння, чужа любові, зухвало завдає образи, а їх терпіти не може. Вона не схильна до покори, якщо щось не збігається з її бажанням і волею. До прийняття умовляння вона непохитна; до зречення від своєї волі – слабка, для підпорядкування іншим – дуже наполеглива, завжди намагається наполягти на своїй думці, а поступитися іншому ніяк не хоче; і таким чином, ставши неспроможною приймати рятівну пораду, у всьому довіряє більше своїй думці, чим судженню старців або духовних отців».

Гординя як духовна хвороба

Православні вже починають звикати, що кожні місяць-два з'являється якась шокуюча заява від патріарха Варфоломія. Мабуть, не слід цитувати всі ті слова, коли патріарх Варфоломій зухвало ображав, був непохитний до прийняття напучення, намагався наполягати на власній думці, і більше довіряв самому собі, ніж судженню старців чи духовних отців. Всі ці заяви широко обговорювалися в православному середовищі.

Очевидно, що той духовний стан, у якому перебуває предстоятель Константинопольської церкви, дуже схожий на описане преподобним Іоанном Касіяном Римлянином. Та й чи могло бути інакше? Адже спочатку приймаючи рішення про надання Томосу нерозкаяним українським розкольникам, а потім і перебуваючи з ними в спілкуванні, патріарх просто не міг уникнути зараження тією духовною хворобою, якою страждають ці люди – гординею. Саме ця пристрасть не дає людині сказати одне просте слово «пробач», не дозволяє їй визнати свої помилки, заважає стати на шлях виправлення.

І якщо це справедливо, коли ми говоримо про звичайного християнина, то відносно патріарха Варфоломія проблема духовної залежності від гордині тільки багаторазово посилюється. Преподобний Іоанн Касіян писав, що «високі стіни святості гординя порівнює з землею вад і не залишає підкореній душі ніякої свободи. І чим більш багату захопить у полон, тим більш тяжкому ярму рабства піддає і, з жорстокістю пограбувавши все майно чеснот, зовсім оголює».

Осмілимося стверджувати: патріарх Варфоломій – це людина, яка перебуває в полоні пристрастю, і за словом святителя Василія Великого, він «не може зцілитися від цієї пристрасті, якщо не залишить всіх думок про свою перевагу». Тим більше, що він чернець, а ченцеві й християнину завжди корисно боротися проти хизування і гордості.

Тому що, як говорив святитель Іоанн Златоуст, «немає зла, рівного гордості», оскільки «вона перетворює людину в демона – нахабного, богохульного клятвопорушника». Додамо: і в того, кому «начхати» на єдність Церкви Христової.

Читайте також