Сказала б Варфоломію: Тобі скоро Богу в очі дивитися, що ж ти скажеш?

Уляна Таборовець. Фото: СПЖ

На з'їзді гнаних громад «Вірні», що проходив в Києво-Печерській лаврі 22 лютого, не було сумних осіб. Віруючі ділилися своїми проблемами, але не скаржилися. Незважаючи на те, що всіх зібрала спільна біда, атмосфера панувала піднесена – всі були дуже раді бачити один одного, поспілкуватися, щось дізнатися, чимось поділитися, і просто відчути, що вони не одні, що кожна громада – це частина великої церковної сім'ї.

Матушка Уляна Таборовець з с. Берестя Рівненської області навіть на загальному тлі виділялася енергією, щирістю, сердечністю і якоюсь «справжністю». Вона була зовсім не схожа на скорботну мученицю, якою православні часто малюють собі образ дружини священика, якого піддали атакам розкольників. Свій храм вона захищала, будучи на останніх місяцях вагітності, а в момент захоплення народжувала шосту дитину. І хоча спочатку ми планували взяти в Уляни тільки короткий коментар, розмова вийшла, і в підсумку склалося повноцінне інтерв'ю.

Як відбирався храм

– Уляна, скільки ми спілкувалися з громадами, які втратили храм – у всіх практично одна і та ж історія. Як було у вашому селі?

 - У нас теж все було за стандартним сценарієм. Підбурили народ, розпустили неправдиву інформацію про нашу Церкву, хоча ми до того моменту прослужили вже 15 років. Буду говорити чесно – саме наші парафіяни з нами і залишилися. Ті, хто був раніше, 150-200 осіб, так на служби і ходять. А хто забрав (храм - Ред.)? ті, хто зроду в церкві не були. Місяць ми захищали храм.

3 березня 2019 року ми всією громадою проголосували в храмі, що залишаємося в лоні Церкви-Матері (УПЦ - Ред.). А вони в той самий час в школі зібралися на збори села. Але там були не тільки православні. Були і п'ятидесятники, і баптисти. І були приїжджі з інших сіл. Ось, наприклад, ви родом з мого села, живете в Києві, але приїхали в село і проголосували як житель села. Тобто саме прихожан храму на зборах в школі не було, тому що всі парафіяни були в церкві.

Після цього ще місяць ми захищали храм, було 4 спроби захоплення. Перший раз це було, коли вони зайшли через бічні вхідні двері в пономарку. Людина зважилася на престолі проводити інвентаризацію. Вона сперлася про престол і описувала те, що було у вівтарі і храмі. Після у нас було молитовне стояння під храмом. Ми невпинно молилися. Священики приїжджали, служили акафісти, а ми молилися. У той час я була на 40-му тижні вагітності, це було дуже важко перенести. А одного разу, коли я була вже в пологовому будинку, вони влаштували нам «коридор ганьби». Хотіли, щоб наші люди і батюшка пройшли крізь них, а вони кричали нам "ганьба". Ну ось посудіть – кому ганьба? Особі, яка прийшла молитися за твоє здоров'я? Ну ось кому? Дуже важко було тоді. Ми співаємо Ісусову молитву і «Вірую», а вони – «Ще не вмерла Україна». І крики, і плювки, батюшку неодноразово били протягом цього місяця.

Ми співаємо Ісусову молитву і «Вірую», а вони – «Ще не вмерла Україна».

Захопили храм 2 квітня (2019 року - Ред.). Міліція стояла, наших людей до храму не допускала. Вони прийшли, зрізали двері болгаркою. Били старих, тягали за волосся дівчат. Згадувати зараз дуже важко. Люди були як божевільні, розумієте? Дивишся людині в очі, а очей наче й немає. Я думаю, що ті, хто там був, зараз шкодують. У нашому районі забрали 4 храми і зачинщики все з нашого села. Нашим людям навіть не можна було спокійно пройти по вулиці – їх ображали. Та й зараз, коли наші парафіяни йдуть в хату молитися, їх зупиняють і ображають матюками. Куди йдеш? До московського попа? І криють матом і т.д. Вони забрали храм, церковний будинок і навіть капличку на церковному кладовищі. Тепер, коли ми ховаємо наших людей, нам потрібно йти до їх «попа» (відкрити хвіртку), щоб потрапити на старе кладовище. Відспівуємо людей у дворі або біля могили.

Люди були як божевільні, розумієте? Дивишся людині в очі, а очей наче й немає.

- Де ви зараз молитесь?

Ми молимося в нашій з батюшкою хаті. У нас у дворі стоїть будиночок, який ми давно хотіли розібрати. З волі Божої так сталося, що ми його до того час не розібрали. І там ми зробили молитовний будинок, церковку на подвір'ї. У нас в середньому на службі 140 людей стоїть. Ми щотижня служимо нічні Літургії. Так навіть там по 50 чоловік приходить.

Про ворожнечу в селі

Минуло два роки, і тільки тепер починають спілкуватися сім'ї, тільки тепер! До останнього часу навіть сім'ї не спілкувалися. Але і зараз сказати, що все пройшло, не можна. У нас і зараз в селі йде війна. Тому що йде поділ на «ваших» і «наших». Це по-перше. А по-друге, ми тільки збираємося купити землю для будівництва храму, нам це зробити не дають. Залякують тих, хто цю землю нам продає. Мовляв, спробуйте тільки продайте, ти зрадник і т.д. Ми вже купили землю під храм, так вони почали судитися.

У нас і зараз в селі йде війна.

Прописали заднім числом людину на цю територію і відсуджують у нас 6 соток землі. І ми знову судимося. Вже 2 роки у нас безперервно йдуть суди. Раніше через храм, тепер – через землю. Ми просимо – хоча б поверніть нам нашу реєстрацію (громади - Ред.). У нас же немає нічого – ні реєстрації, ні храму. Тому сказати, що ми пережили... Ні, ми не пережили. Ми і зараз це переживаємо, кожен раз. З нашого села вийшло багато священиків. І коли дивишся, як хтось служить в кафедральному соборі, а ти змиряєшся і служиш в хаті – важко це вам передати. Це зрозуміє тільки той, хто це пережив. Ось ми сюди приїхали, і знову в пам'яті все оживає: «ганьба», крики «геть московського попа...».

Влада, не діліть людей!

- Про що б ви попросили владу?

Я хочу попросити владу – не діліть людей. Ми всі громадяни України. І я теж громадянка України. Мої діти – громадяни України. Ми розмовляємо, спілкуємося вдома українською мовою. Ми співаємо через день українські пісні. І чому я тоді «московська зрадниця»? Тільки тому, що я не зрадила віру? За Конституцією України ми все маємо право на віру. Щиро. Хто як хоче – так і вірить. У нас навіть сатаністи можуть молитися, мусульмани можуть молитися, правда? А православні християни, як вони називають нас, московського патріархату, не мають права навіть нормально поховати людину у себе в селі! Чому ?!

Я громадянка України, мої діти – громадяни України. Ми розмовляємо, спілкуємося вдома українською мовою. Ми співаємо через день українські пісні. І чому я тоді «московська зрадниця»?

У нас недавно в селі випадок був. Ховали бабусю, якій було 100 років. І коли йшов їх «поп» (ПЦУ – Ред.), то запитав – а чиї похорони? А йому відповідають – то московська померла. А вона хоч раз в Москві була за свої 100 років? Яка ж вона московська ?! Вона українка. Вона все життя віддала Україні. Хочу попросити владу – не діліть людей, дайте нам можливість молитися. Дивіться – ось скільки храмів забрали – адже ніхто назад їх силою не забирав, правда? Тому прохання до влади одне – дайте нам зареєструватися як Українська Православна Церква, дайте нам можливість побудувати. Тому що, наприклад, наш голова сільради сказав, мовляв, ти приповзеш до мене на колінах землю клянчити, а я тобі її не дам. Ми не зберегли храм, так. Але ми зберегли людей. Люди всі з нами – всі, хто був з нами і залишився.

Про патриарха Варфоломія

- Що б ви сказали патріарху Варфоломію?

Що йому скоро до Бога і дивитися Богу в очі. Що ж ти, дядьку, скажеш? Так, я говорю «дядько», тому що вже не вважаю його патріархом, тому що він переступив канони. Він став сам розкольником, раз визнав розкольників. Що він наробив? Люди (загарбники з ПЦУ - Ред.) себе виправдали, виправдали свої вчинки. Тим, що розділили село, розділили села. У нас в районі 4 села, 4 таких церкви. Що йому (Варфоломію - Ред.) сказати? Судити я не маю права, засудити можна тільки вчинки. Але це страшно. Це страшно – скільки він усього наробив, скільки сліз пролилося. І крові пролилося по інших храмах, наскільки я знаю.

Читайте також