Якщо дозволено бити «московських» попів, то чому не можна «українських»?

Коли закінчуються «неправильні» попи, українці беруть за горло «правильних». Фото: СПЖ

В історії Церкви, а також в історії нашого народу і держави, можна знайти безліч прикладів, коли ті, хто колись схвалював насильство, обов'язково самі виявлялися його жертвами.

У середині грудня всю Україну обурило відео з села Дуліби (передмістя Стрия Львівської області), де співробітник ТЦК вручив повістку священникові УГКЦ Михайлу Чмиру. Причому всіх обурив навіть не сам факт вручення повістки священникові, а те, як саме це відбувалося. Військовий хапав його за горло, штовхав, матюкався і в цілому поводився вкрай грубо. Виник масштабний скандал. Уніати поскаржилися голові Львівської ОВА М. Козицькому, і влада спробувала скандал зам'яти.

І в цій ситуації всіх обурив не сам факт свавілля щодо священника, а те, що цей священник належав не до «московської церкви», а супер-пупер «патріотичної» конфесії. Але чи потрібно дивуватися, що заохочуючи ненависть і ворожнечу до «поганих» священників, уніати отримали в результаті таку ж ворожнечу і стосовно «хороших»? Нагадаємо добре відомі всім слова Христа: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52). Ми вважаємо, що та агресія проти УПЦ, яку заохочують, а часто й ініціюють представники УГКЦ та ПЦУ, рано чи пізно обернеться проти них. Не вірите? Тоді звернімося до історії.

Історичні відлуння: СРСР та «Жива церква»

Сьогодні, ґрунтуючись на архівних документах та свідченнях очевидців, не викликає сумнівів той факт, що у 20-ті роки минулого століття радянська влада відіграла головну роль у створенні церковного розколу, що називається «Живою церквою». Начальник 6-го відділення ОГПУ (по боротьбі з релігійними об'єднаннями) Євген Тучков 1922 року писав про деякі свої завдання: «В основу нашої роботи у боротьбі з духовенством було поставлено завдання – боротьба з реакційним тихонівським духовенством і, звісно, ​​насамперед із вищими ієрархами, як от: митрополитами, архієпископами, єпископами тощо. Для цього було створено так звану групу  «ЖИВА ЦЕРКВА», що складається переважно з білих попів, що дало нам можливість посварити попів із єпископами, приблизно як солдатів із генералами, бо між білим і чорним духовенством існувала ворожнеча ще задовго до цього часу, оскільки останнє мало велику перевагу в церкві та захищало себе канонами від конкуренції білих попів на найвищі ієрархічні пости».

Одним із найвизначніших авторитетів та фактичним лідером «живоцерковників» став «митрополит-благовісник» (він сам так себе називав) Олександр Введенський. На початку 20-х років минулого століття його ім'я було на перших шпальтах радянських газет, а диспути за його участю збирали натовпи народу. Він різко критикував «тихонівців» (представників канонічної Церкви), мав виступати на процесі проти митрополита Веніаміна, в результаті якого було розстріляно кількох священників, і почувався дуже впевнено.

Ще б пак – беззаперечна підтримка влади, усунення ГПУ-КДБ «конкурентів» в особі канонічної Церкви, «передача» тисяч православних храмів у власність «Живої церкви» тощо. Достатньо сказати, що у 1922-1923 роках більше половини православного єпископату та парафій перебували у підпорядкуванні обновленських структур. Понад те, у гоніннях проти духовенства Руської Церкви дуже активну участь брали як державні службовці, так і прості обивателі. Комсомольці та колгоспники принижували, ображали, ганьбили та вбивали канонічних священників. «Живоцерковники» активно підтримували все це, і були впевнені, що їх ніщо таке не торкнеться. Але...

На початку 1930-х років, у контексті загальної стратегії жорсткого знищення релігійного життя в СРСР, більшовики фактично перестали відрізняти прихильників «Живої церкви» від вірян канонічної Церкви – арешти та репресії торкнулися всіх. У період Великого терору 1937-1938 років, коли відбувалися масові репресії та закриття всіх храмів взагалі, було розстріляно 86 обновленських архієреїв, а саме оновлення виявилося на межі повного краху, повністю зникнувши до 1946 року.

Як бачимо, спочатку влада підтримувала розкольників, які нападали на канонічну Церкву. Проте, внаслідок абсолютно несподіваного для розкольників повороту подій, підтримка влади змінилася на розстріли. Чому ж?

Уроки історії

Тому що існує якась неминуча істина: підтримка насильства, навіть якщо воно спочатку схвалюється або заохочується можновладцями, – це шлях у прірву.

Український народ має моральні принципи, які виховувалися в ньому протягом століть. Серед цих принципів – повага до старших, до традицій, трепетне ставлення до святинь та Церкви. У нашому фольклорі складно згадати щось, схоже на казку «Про попа та його працівника балду». У нас немає анекдотів чи пісень, де містилися б образливі слова чи вирази на адресу православного духовенства. Точніше, не було донедавна.

Так, за СРСР намагалися на повну силу, але результату майже не було. І ось ситуація почала змінюватися зовсім недавно, при владі Порошенка. Саме цей Президент України дозволяв собі різкі та образливі висловлювання на адресу священників та єпископів УПЦ, а його «5 канал» у висловах не соромився взагалі.

Але і це, як виявилося, не можна було називати «дном». «Дна» ми торкнулися при Зеленському. Спочатку звинувачення у «співпраці з країною-агресором», а потім і прямі заклики до розправи над православним духовенством (згадайте скандальні ефіри «95-го кварталу») призвели до того, що ідея фізичного насильства щодо православного священника вже не сприймається у суспільстві як «табу».

Помітну роль у цьому розгулі ненависті відіграють представники УГКЦ та ПЦУ. Наприклад, нещодавно уніатський священник, який захопив храм УПЦ під Києвом, закликав своїх парафіян «очистити» Україну від «московських попів», а клірик ПЦУ назвав спилювання замків на храмах УПЦ – «святою справою». Можна згадати десятки (якщо не сотні) й інших висловлювань із боку адептів Думенка чи Шевчука, які провокують агресію на адресу УПЦ. Але страшніше, що всі ці висловлювання призводять до того, що стираються рамки дозволеного, знищуються моральні норми та правила, які хоч якось оберігали українців від образи Церкви та її служителів. А стерши ці межі щодо однієї Церкви, важко чекати, що вони не впадуть щодо іншої. Десакралізація Церкви завжди призводить до сатанізації суспільства, до того, що для окремих його представників нічого забороненого, табуйованого не залишається. І якщо можна бити одного священника, то чому не можна бити іншого?

Дилема ПЦУ та УГКЦ

Повертаючись до інциденту за участю представника греко-католицької церкви та співробітника ТЦК, необхідно завжди пам'ятати, що наслідки схвалення насильства проти Православної Церкви будуть найгіршими для його ініціаторів. Хоча в короткостроковій перспективі спилювання замків може здатися «святою справою», історія показує, що така позиція зрештою приведе ПЦУ та УГКЦ до тієї реальності, яку вони готують для «москалів». Якщо замість Євангелія та необхідності покаяння весь час говорити про насильство по відношенню до «московської церкви», то виховані на таких «проповідях» люди підуть «бити морди» всім, хто називає їх «рабами Божими», як це сталося в Дулібах.

Коли закінчуються «московські» попи, вони звертають свій погляд на «патріотичних». Просто за звичкою.

Читайте також