Якщо завтра війна з Туреччиною: канонічні зв'язки ПЦУ

Аналіз Статуту ПЦУ показує повну її підпорядкованість Фанару. Фото: СПЖ

Сьогодні існує тільки одна держава-агресор, це Росія. Але часи змінюються, і агресор може змінитися (або додатися). Що, якщо слова президента Туреччини про можливу «війну Хреста та півмісяця» стануть реальністю? Що, якщо Україна, яка підтримала Ізраїль у конфлікті з ХАМАС, і Туреччина, яка підтримала палестинців, опиняться по різні боки барикад? Що, якщо Туреччина, політика якої дедалі більше нагадує політику Османської імперії, згадає про те, що Крим колись належав їй?

Звісно, всі ми хочемо, щоб нові війни ніколи б не починалися, а вже розпочаті – закінчилися, але тим не менш. Дуже багатьом і напад Росії на Україну здавався неможливим до 24 лютого 2022 р. Загалом, будемо сподіватися, що все сказане так і залишиться просто «фантазіями на тему», проте все ж таки уявімо, якими могли б бути результати релігієзнавчої експертизи Статуту ПЦУ на предмет канонічного зв'язку з Туреччиною та Константинопольським патріархатом, що базується в цій країні.

У ПЦУ є три статутні документи, відповідно до яких вона здійснює свою діяльність. Це Томос, виданий патріархом Варфоломієм 6 січня 2019 р., Статут ПЦУ, ухвалений так званим «Помісним об'єднавчим собором» на основі ще не виданого Томосу 15 грудня 2018 р., та Статут (положення) про управління ПЦУ, ухвалений Архієрейським собором 27 липня 2023 р. Останній документ ухвалено з метою «детальнішого врегулювання статутних питань життя ПЦУ», це найоб'ємніший документ, аж 76 сторінок, який повторює й деталізує Статут ПЦУ. Ми його розглядати не будемо, оскільки цікаве нам питання про канонічний зв'язок ПЦУ з Константинопольським патріархатом розкривається здебільшого в Томосі та Статуті ПЦУ від 15.12.2018 р.

Єдність (підпорядкування) з Константинопольським патріархатом

Найперший пункт Статуту ПЦУ звучить так: «Православна Церква України є частиною Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви та невід'ємно єдиною з Матір'ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами».

Як бачимо, тут присутня та сама конструкція, що й у Грамоті Патріарха Алексія II, яка була видана тодішньому митрополиту Київському Філарету у 1990 р. та яка засвідчувала утворення Української Православної Церкви в статусі автономії. У тій Грамоті це звучало так: «Українська Православна Церква, з'єднана через нашу Руську Православну Церкву з Єдиною Святою Соборною і Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православної Кафолічної Повноти нехай не змінює в себе нічого, що стосується догматів віри і святих канонів».

Конструкція ця дуже дивна та невідома канонічному праву. Докладніше про це у статті «Страсті за Грамотою Патріарха Алексія II». Не будемо повторювати наведені там міркування з цього приводу, але

після прочитання Грамоти УПЦ і Статуту ПЦУ не може не виникнути запитання – чому у випадку з УПЦ ця конструкція «з'єднання через» свідчить про автономію, а у випадку з ПЦУ – про автокефалію?

Очевидно, що автокефальна, у повному розумінні цього слова, Церква не може бути з'єднана з усім Православ'ям через якусь іншу Церкву. Тобто вже перший пункт Статуту ПЦУ видає нам, що ПЦУ, попри титул «автокефальна», підпорядкована Константинопольському патріархату.

Верховенство Томосу

Другий пункт «загальних положень» Статуту ПЦУ називає її «автокефальною» і формулюється так: «Православна Церква України є автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом, від мученицького священного канонічного тіла Константинопольської Матері-Церкви, тобто Святійшого Апостольського Вселенського Престолу, та керується, як і подобає, Святим Письмом, Священним Переданням, божественними та священними канонами та освяченою практикою Церкви, керується відповідно до Патріаршого та Синодального Томосу, яким було надано їй автокефальний статус 6 січня 2023 р. , а також в деталях – зі Статутом, що відповідає їм».

У цьому пункті Статуту відчувається авторство Константинопольських архієреїв, під керівництвом яких і проходив так званий «Об'єднавчий Собор» 15.12.2018 р. Тобто Фанар з болем (кенотично) відірвав від себе Українську церкву, яку придбав лише місяць тому, 11 листопада 2018 р., коли вирішив анулювати передання Київської Митрополії в юрисдикцію Московського патріархату у 1686 р. І треба розуміти, що Фанар «мучився», надаючи ПЦУ «автокефалію», бо саме так написано в Статуті. Далі йде перерахування гучних титулів Фанара, серед яких – «Вселенський». Це самоназва Константинопольського патріархату, покликана вселити обивателям, що влада цього патріархату поширюється нібито на весь всесвіт. Проте це не так. Константинопольський патріарх у сакральному сенсі є точно таким самим, як і будь-який єпископ, а у сенсі адміністративному – таким самим, як і предстоятель будь-якої іншої Помісної Церкви.

Також слід зазначити, що Статут віддає перевагу Томосу, коли говорить про можливі розбіжності щодо статусу та управління ПЦУ. Якщо порівнювати це з Грамотою Патріарха Алексія II та Статутом УПЦ, то в Статуті останньої не сказано, що Грамота має верховенство. Та цього й не може бути, оскільки в Грамоті нічого не говориться про управління УПЦ, сказано просто, що вона є самостійна та незалежна. Натомість Томос досить детально регламентує спосіб і методи управління ПЦУ, і на цьому ґрунті справді можуть виникнути розбіжності. Наприклад,

Фанар запросто може за бажання заявити, що всі рішення як Помісного, так і Архієрейського соборів ПЦУ є недійсними, на тій підставі, що ці органи управління просто не передбачені Томосом.

Там сказано лише про Митрополита Київського і Синод при ньому.

У третьому пункті «загальних положень» Статуту йдеться про те, що питання, які ним не передбачені, розглядаються «змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом». Власне, це відсилання до формулювання Томосу, де сказано, що «для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого і Вселенського Патріаршого Престолу».

А проте

ви можете собі уявити, щоб у повністю незалежній Церкві питання, не передбачені її Статутом, розглядалися б комісією, призначеною іншою Церквою?

До положень Томосу відсилає нас і пункт 4 «загальних положень», де сказано, що членами ПЦУ можуть бути лише православні, які проживають в Україні. А за її межами «православні християни українського походження в православній діаспорі віднині мають окормлення єпархіальними архієреями Вселенського Патріархату».

Нагадаємо формулювання Томосу: «Святіша Церква України... не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави».

Дещо принизливо, як для «автокефальної незалежної Церкви», немає такого відчуття?

Наступне підтвердження залежності ПЦУ від Константинопольського патріархату міститься в розділі, який описує повноваження Архієрейського собору ПЦУ. У першому пункті сказано, що Архієрейський собор: «...має піклуватися про єдність зі Вселенським патріархатом та іншими Православними Автокефальними Церквами».

Важливі питання

У Томосі сказано, що ПЦУ зобов'язана з усіх важливих питань звертатися на Фанар, тобто вона не може вирішувати їх самостійно. При цьому треба розуміти, що яке конкретно питання віднести до категорії «важливих» вирішуватиме не ПЦУ, а Константинопольський патріархат.

І якщо Фанар захоче, то може скасувати будь-яке рішення ПЦУ, назвавши питання «важливим». І це буде зроблено в повній відповідності зі Статутом ПЦУ, який віддав верховенство Томосу.

Також в іншому пункті Статуту ПЦУ сказано, що будь-які зміни в ньому можливі «виключно в дусі Томосу».

А в третьому пункті повноважень Архієрейського собору розкривається цей обов'язок ПЦУ звертатися за вирішенням важливих питань на Фанар. Формулюється це так: «З найважливіших питань, які потребують спільних обговорень та дій, задля кращої підтримки Православної Церкви, Священний Архієрейський Собор в Україні звертається до Вселенського Патріарха, який охоче надає сприяння та оголошує потрібне рішення Священному Архієрейському Собору Церкви України». Тобто буквально сказано про те, що ПЦУ не консультується з Фанаром і не питає його думки, яку може потім враховувати чи не враховувати. Сказано, що Константинопольський патріарх оголошує своє, вже ухвалене, рішення ПЦУ.

Ставропігії

Четвертий пункт повноважень Архієрейського собору стосується ставропігій Вселенського патріарха в Україні: «Вирішення питань стосовно складання та затвердження внутрішніх правил Патріарших ставропігій належить виключно Вселенському Патріарху, і тільки йому».

Існує доволі поширена практика, коли одна Церква на території іншої має парафії та навіть монастирі і, відповідно, керує ними на власний розсуд. Але такі структури називаються «подвір'я», і вони не можуть відкриватися й існувати без згоди тієї Помісної Церкви, на території якої вони розташовані. А тут ми маємо справу зі ставропігіями, тобто структурами, які предстоятель вилучає зі сфери управління місцевого архієрея та підпорядковує безпосередньо собі. Їхнє існування є підтвердженням того, що Константинопольський патріарх насправді є очільником ПЦУ та має право керувати своїми ставропігіями на території України.

Сьогодні ставропігія Фанара поки тільки одна – це Андріївська церква в Києві, однак, за повідомленнями ЗМІ, згідно з домовленостями, досягнутими у 2018 р. між патріархом Варфоломієм і тодішнім президентом України П. Порошенком, Фанару мають передати приблизно 20 найбільш історично значущих монастирів і храмів України.

Миро та канонізація святих

Відповідний пункт повноважень Архієрейського собору ПЦУ звучить так: «Піклується про отримання святого Мира від Матері Константинопольської Церкви. Крім того, він канонізує святих для Православної Церкви України та готує пропозиції щодо уведення нових святих до загальноцерковного місяцеслова і виносить їх на судження та ухвалу Великої Христової Церкви у відповідності до діючої багатовікової традиції Східної Православної Церкви».

«Велика Христова Церква» – це ще одна самоназва Константинопольського патріархату, покликана зауважити на його вселенськості та єдиності, а якщо читати буквально, то підміну собою всієї Христової Церкви.

Отримання мира з іншої Церкви не вважається обов'язковою ознакою підпорядкованості, але самостійне мироваріння свідчить про справжню незалежність, виходячи з суто практичних міркувань. Як відомо, через помазання мира на новохрещених сходить Святий Дух. Раніше це відбувалося через покладання рук апостолів, а потім єпископів, але дуже скоро було замінено нині існуючою практикою. А тепер давайте уявимо, що «Матір-Церква» миро не дає. Що відбувається далі? Через деякий час запаси вже отриманого мира вичерпуються, а замінити нема чим, отже припиняється звершення таїнства Хрещення. Ось такий от інтердикт із практики середньовіччя.

Схожа ситуація і з канонізацією. Кожна Помісна Церква затверджує шанування святих самостійно. Немає такого порядку, що шанування святих, канонізованих Фанаром, стає обов'язковим для всіх. Зобов'язання ПЦУ слідувати за Фанаром у цьому відношенні також побічно вказує на залежність від нього.

Право апеляції

Відповідний розділ Статуту ПЦУ так і називається: «Апеляція (Ἔκκλητον)»: «Священнослужитель будь-якого сану, остаточно засуджений своїми церковними властями до будь-якого покарання, може використовувати право апеляції до Вселенського Патріарха, відповідно до того, як це передбачено священними канонами (9 і 17 Четвертого Вселенського Собору) та багатовіковою практикою Церкви».

Положення Статуту ПЦУ про апеляцію вже не опосередковано, а прямо свідчить про її підпорядкованість Константинопольському патріархату.

Якщо ми прочитаємо зазначені в цьому пункті правила Четвертого Вселенського Собору, то побачимо, що вони справді вказують на Константинопольського патріарха як на останню апеляційну інстанцію. Однак усі тлумачі цих правил, особливо древні, вказують, що це поширюється тільки на Помісну Константинопольську Церкву і на жодні інші.

Ось, наприклад, тлумачення Зонари (XII століття): «Але не над усіма без винятку митрополитами константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може притягнути до свого суду митрополитів Сирії, або Палестини і Фінікії, або Єгипту проти їхньої волі; але митрополити Сирії підлягають суду антіохійського патріарха, а палестинські – суду патріарха єрусалимського, а єгипетські повинні судитися в патріарха олександрійського, від яких вони приймають і хіротонію і яким саме й підпорядковані».

А взагалі ці правила Четвертого Вселенського Собору спрямовані на те, щоб клірики не судилися між собою у світських судах, а не на утвердження влади Константинопольського патріарха. Для цього вони й вказують на наявну в Помісній Церкві систему судочинства.

17-те Правило також встановлює 30-річний період, після якого зміни меж єпархій стають непорушними, що унеможливлює їхнє оскарження. Якщо застосовувати до цього Правила юридичний метод аналогії, то воно забороняє Константинопольському патріархату вимагати повернення Київської Митрополії після 300-літнього перебування у складі Московського патріархату, а отже вказує й на незаконність створення ПЦУ та й взагалі всієї цієї витівки.

Підсумки

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати, що на підпорядкованість ПЦУ Константинопольському патріархату вказують такі моменти:

• ПЦУ пов'язана з Православ'ям через Константинопольський патріархат;
• Томос Константинопольського патріархату має верховенство над Статутом ПЦУ;
• Питання, не передбачені Статутом ПЦУ, вирішує Комісія, призначена Фанаром;
• ПЦУ має право окормляти українців лише всередині країни. За її межами їх «забирає» собі Фанар;
• ПЦУ зобов'язана звертатися на Фанар за розв'язанням важливих питань, причому ці рішення Фанар приймає самостійно та оголошує ПЦУ вже готові;
• Фанар має на території України свої ставропігії;
• ПЦУ отримує святе миро від Константинопольського патріархату;
• Константинопольський патріарх є останньою судовою інстанцією для ПЦУ, а отже може скасувати будь-яке її рішення стосовно будь-яких кліриків.

Таким чином висновок релігієзнавчої експертизи Статуту ПЦУ може бути таким: ПЦУ має не просто «канонічні зв'язки» з Константинопольським патріархатом, а прямо підпорядкована йому. І це тільки на основі тексту Статуту ПЦУ. Якщо ж розглядати ще й Томос від 06.01.2019 р., то там про це йдеться ще чіткіше. Також не можна ПЦУ називати в повному розумінні автокефальною, враховуючи всі вищеназвані обмеження її діяльності.

Звісно, у випадку війни з Туреччиною ми не можемо всерйоз говорити, що ця очевидна підпорядкованість ПЦУ Фанару може якось впливати на нацбезпеку України. Але точно так само ми не можемо всерйоз говорити, що підривають цю безпеку формулювання Грамоти УПЦ Патріарха Алексія. І державі потрібно або повністю заборонити навіть найменші згадки про зв'язки українських конфесій з будь-якими зарубіжними центрами, або згадати про Конституцію та припинити репресії проти власних громадян.

Читайте також