Насильницьке перейменування УПЦ: суди земні та Небесні

Члени апеляційного суду не думають, що на них чекає Суд Небесний. Фото: СПЖ

2 листопада 2023 р. Шостий апеляційний адміністративний суд постановив залишити без задоволення апеляційні скарги Митрополії УПЦ, а також сотень монастирів та єпархіальних управлінь і залишив у силі рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2023, де йшлося про законність дій Мінкульту щодо примусового перейменування єпархіальних структур, монастирів і громад УПЦ в Руську Православну Церкву в Україні.

Саме це перейменування було затіяно у 2018 р., коли через п'ять днів після так званого «Об'єднавчого собору» 15.12.2018 р., на якому було створено ПЦУ, Верховна Рада ухвалила закон «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації…"». Конкретно УПЦ у цьому законі не називалася, але суть його зводилася до того, що УПЦ має перейменуватися на «РПЦ в Україні» з усіма наслідками, що з цього випливають. З вражаючою оперативністю Міністерство культури України провело релігієзнавчу експертизу, в якій визнала УПЦ такою, що підпадає під дію норм цього закону. Результати експертизи було затверджено Наказом Мінкульту від 25.01.2019 №37 та опубліковано на офіційному сайті.

На початку 2019 р. група нардепів звернулася до Конституційного суду з приводу того, чи відповідає цей закон Конституції, після чого закон виявився за фактом заблокованим майже на чотири роки. Водночас Київська Митрополія УПЦ, монастирі та єпархіальні управління звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просили скасувати Наказ Мінкульту від 25.01.2019 №37 про затвердження результатів експертизи та визнати дії Мінкульту протиправними.

Невідомо, яка доля чекала б на всі ці судові справи, якби у 2022 р. влада не вирішила розпочати масштабні гоніння на Церкву. Можливо, після вступу України до Євросоюзу наші суди стануть незалежними від виконавчої влади, але зараз за фактом це не так. 27 грудня 2022 р. Конституційний суд України визнав конституційною поправку до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», за допомогою якої вороги УПЦ хочуть її перейменувати. А 15.05.2023 Київський окружний адміністративний суд, який виник на місці розформованого Окружного адміністративного суду м. Києва, повністю відмовив у задоволенні позову Київської Митрополії УПЦ та інших заявників, у якому вони просили скасувати експертизу Мінкульту від 2019 р., яка визнала УПЦ частиною РПЦ.

На це рішення було подано апеляцію, яку і відхилив 2 листопада 2023 р. Шостий апеляційний адміністративний суд.

Підстави для відхилення апеляції

У рішенні Шостого апеляційного адміністративного суду наводяться такі підстави, які, по суті, повторюють те, що озвучив Київський окружний адміністративний суд у своєму рішенні від 15.05.2023 р.

По-перше, суд визнав, що Мінкульт мав повне право проводити у 2019 р. релігієзнавчу експертизу та затверджувати її результати.

По-друге, суд визнав, що Наказ Мінкульту від 25.01.2019 №37 про затвердження результатів експертизи «не має жодних зобов'язальних приписів як для позивачів, так і для інших осіб, крім певного структурного підрозділу Мінкультури, і не створює для них будь-яких правових наслідків».

По-третє, суд визнав висновки цієї експертизи правильними, оскільки вони повністю відповідали Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації…"» від 20.12.2018 р.

Як відомо, цей закон визначає такі критерії для визнання релігійної організації такою, що підпорядковується центру в державі-агресорі:

1. Згадка про це у статуті української релігійної організації.
2. Згадка про це у статуті зарубіжної релігійної організації.
3. Входження представників української релігійної організації до складу зарубіжної релігійної організації.

Причому достатньою є наявність лише одного критерію з трьох. І цим критерієм, який у будь-якому разі «спрацює», є те, що РПЦ вважає УПЦ своєю частиною, що відображено у Статуті РПЦ. Таким чином, релігієзнавча експертиза Мінкульту і не могла дійти іншого висновку, ніж визнати УПЦ частиною РПЦ.

По-четверте, суд вирішив, що рішення про перейменування УПЦ на «РПЦ в Україні» анітрохи не обмежує права віруючих на свободу совісті, оскільки у розділі «Перехідні положення» Закону України «Про внесення зміни до статті 12…» зазначається: «Не допускається надання переваг чи накладення обмежень у діяльності релігійної організації…» (тобто УПЦ), «крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації в частині, з'єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації».

Це дуже нагадує текст рішення Константинопольського патріархату від 11.10.2018 р. про визнання розкольників та надання їм автокефалії, в якому останнім пунктом було таке: «Закликати всі залучені сторони уникати присвоєння церков, монастирів та іншого майна, а також будь-яких інших актів насильства та відплати, щоб мир і любов Христові перемогли». Тобто у рішенні, яке і стало спусковим гачком для захоплень, переслідування та насильства, закликати до того, щоб уникнути всього цього. Це як випустити вовка в отару овець і закликати його при цьому мирно щипати траву.

Звичайно ж, у разі перейменування УПЦ на «РПЦ в Україні» права віруючих будуть не просто порушуватися, а порушуватися повсюдно і тотально. Але цього вважають за краще не помічати ні Верховна Рада, яка ухвалила цей закон, ні Конституційний суд, який визнав його відповідним Конституції, ні інші судові органи, які ґрунтують свої рішення на підставі цього закону. І ми тут навіть не говоримо вже про органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

По-п'яте, суд фактично заявив, що УПЦ не надала їм нову редакцію Статуту УПЦ, яка була прийнята на Соборі УПЦ у Феофанії 27.05.2022 р., де вже немає жодних згадок про РПЦ. Це вкрай дивно, оскільки Статут УПЦ, експертиза якого проводилася у 2019 р., вже не діє, і логічно, що суду мали надати нову редакцію Статуту. Якщо цього справді не було зроблено, то це питання до юристів та адвокатів УПЦ. Втім, у наших судах існують способи зробити так, щоб позивач не зміг подати документи або вони не були б ухвалені судом.

По-шосте, суд оцінив слова голови Юридичного відділу УПЦ протоієрея Олександра Бахова, який під час пресконференції 29.12.2022 у Києво-Печерській Лаврі наголосив, що зі Статуту про управління УПЦ, який був прийнятий на Соборі 27.05.2022, «були виключені усі норми, які хоч якось натякали чи говорили про зв'язок із Москвою», як фактичне підтвердження того, що попередній Статут УПЦ все ж таки визнавав входження УПЦ до РПЦ.

Ну, і як вишенька на торті, суд сказав, що релігієзнавча експертиза Мінкульту вже нового Статуту УПЦ, проведена у 2023 р., все одно визнала, що «УПЦ продовжує перебувати щодо РПЦ у відносинах підпорядкування». Іншими словами, як не намагайтеся, а ми все одно будемо вас вважати частиною РПЦ, бо нам так треба. Хоча суд і зробив застереження, що аналіз нової експертизи Мінкульту не входить до завдань даного судового розгляду.

Ключовий момент в історії з перейменуванням

Перш ніж говорити про цей момент, потрібно зробити невеликий екскурс у теорію держави і права. Довгий час у Європі домінувала теорія позитивного права, за якою правом вважалося усе те, що написано у текстах законів, ухвалених державою. Як казав відомий німецький правознавець Рудольф Ієрінг, «право є сукупність примусових норм, що діють у державі». З цього погляду будь-який закон є правовим, незалежно від того, справедливий він чи ні. Відповідно і закон про перейменування УПЦ на «РПЦ в Україні» та інші закони і рішення органів влади, спрямовані проти УПЦ, є правовими, просто тому, що вони прийняті держорганами.

Можливо, теорія позитивного права використовувалася б у Європі й надалі, але в ході процесів над діячами нацистської Німеччини виявилося, що за всіх жахливих злочинів нацистів вони діяли строго в рамках законів, що діяли на той час у Німеччині. І на підставі цього вони цілком переконано заявляли про свою невинність. Вони знищували мільйони людей, але не порушували при цьому жодного німецького закону, а навпаки, виконували його.

Саме після Другої світової війни людство усвідомило, що теорія позитивного права не може бути визнана правильною та використовуватись далі. На зміну їй прийшла теорія природного права, згідно з якою кожна людина має невід'ємні права, які належать їй просто за фактом народження. Держава не може позбавити людину цих прав або їх обмежити за своєю сваволею, а будь-яке подібне рішення, нехай навіть і зодягнене у форму закону, не є правовим і підлягає скасуванню.

У ситуації гонінь на УПЦ абсолютно всі учасники цих гонінь, як з того, так і з іншого боку, чудово розуміють, що це є зневажання права віруючих УПЦ на свободу совісті, яке є невід'ємним правом людини. Одні вороги УПЦ виправдовують це війною, інші намагаються уявити справу так, що оскільки віруючим не забороняється «вірувати в душі», то право не порушено, але всі розуміють, що це не так.

Релігія – це не лише «вірування в душі», це й сповідання своєї віри публічно та звершення релігійних обрядів і багато іншого, для чого потрібні храми, церковне майно, існування таких організаційних форм, як громади, єпархіальні управління, монастирі тощо. Плюс антицерковні закони провокують негативне ставлення до віруючих з боку окремої частини суспільства, сприяють протиправним діям щодо них. Все це явно порушує право на свободу совісті.

Але є в цьому всьому той важливий момент, який може стати ключовим не лише у релігійній сфері України, а й геополітичній. Це положення Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації…"», де по суті сказано, що доля українських релігійних організацій (а саме – УПЦ) вирішується на підставі нормативного акту держави-агресора, а саме Статуту РПЦ. Вже було сказано вище, що цей закон наказує встановити підпорядкованість УПЦ Московському патріархату на підставі Статуту РПЦ, який є нормативним актом Росії.

Тобто фактично Україна визнає дію законів Росії, держави-агресора, на нашій території.

Шостий апеляційний адміністративний суд відхилив скаргу Київської Митрополії УПЦ та інших позивачів і цим підтвердив дієвість законів Росії в Україні, а ще раніше подібне рішення ухвалив Конституційний суд. Якщо ця справа дійде до Верховного суду, і він також ухвалить аналогічне рішення, то

в українському праві буде створено прецедент, за яким рішення українських органів влади ухвалюються на підставі нормативних актів Росії. І цей прецедент за бажання можна буде поширити і на інші правовідносини, зокрема на визнання анексії українських територій.

І справді, якщо тут ми визнаємо українську релігійну організацію частиною РПЦ на підставі Статуту РПЦ, то там повинні визнати чотири українські області та Крим частиною Росії на підставі Статуту (Конституції) Росії. Ця міна сповільненої дії була закладена до Закону, підписаного тодішнім президентом України П. Порошенком та прийнятого з ініціативи його політичної команди. І хто знає, чи не було в цьому наміру?

А тепер повернемося до теоретичних викладок і повторимо постулат теорії позитивного права: право є те, що написано у законі.

Суди Небесні

Чи хочемо ми цього чи ні, а всім нам належить постати перед Небесним Суддею, Господом нашим Ісусом Христом. Цікаво, за якою теорією буде проходити цей суд? Чи зможуть судді наших окружних, конституційних та інших судів сказати, що, мовляв, я судив так, як написано у законі, і не міг інакше? Чи зможуть наші державні чиновники сказати, що вони не винні, бо виконували накази згори?

Моральний вибір у людини є завжди, між добром і злом вибрати може кожен, і саме за цим критерієм нас будуть судити за труною.

 «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на Престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і відокремить одних від інших, як пастир відокремлює овець від козлів; і поставить овець праворуч, а козлів ліворуч. Тоді Цар скаже тим, що з правого боку Його: "Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу: бо хотів Я, і ви дали Мені їсти; жадав, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли. Мене, був нагий, і ви одягли Мене, був хворий, і ви відвідали Мене, у в'язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мф. 25:31-36).

Святі отці у тлумаченні на це місце Євангелія пишуть, що тут йдеться про милість. І святий апостол Яків пише: «Бо суд без милості тому, хто не вчинив милості…» (Як. 2:13). Що ж буває з тим, хто милості не чинить?

«Тоді скаже й тим, що ліворуч: "Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволові та ангелам його: бо хотів Я, і ви не дали Мені їсти; жадав, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і не прийняли Мене, був нагий, і не одягли Мене, хворий і в темниці, і не відвідали Мене!» (Мф. 25:41-43).

Якщо у вогонь вічний відсилаються ті, хто не допомагає людям у їхніх потребах, то що буде з тими, хто сам робить із людей нужденних? Хто приймає такі закони, виносить судові рішення, якими людей позбавляють найважливішого: можливості сповідувати свою віру?

Може хтось скаже, що це лише загальні слова, які не можна застосувати до реального життя, виконати в судових розглядах. Будь ласка, ось практичні настанови зі Старого Завіту земним суддям про те, як слід судити на землі.

«І дав я наказ суддям вашим у той час, говорячи: Вислухуйте братів ваших і судіть справедливо, як брата з братом, так і прибульця його; не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте: не бійтеся обличчя людського, бо суд – справа Божа…» (Втор. 1:16,17).

Якби наші судді хоча б це старозавітне повчання виконували, ми не побачили б тих рішень, про які йдеться.

Читайте також