Повернення без покаяння: можна досягти єдності з єретиками і відступниками?

Неможливо здійснити примирення з неправославними і відпалими від Церкви без їхнього покаяння. Фото: СПЖ

За всю історію християнства Православна Церква не раз була стривожена різними єресями та розколами, які з'явилися вже за часів апостолів. В період Вселенських Соборів Церква явила нам багато трудівників на ниві Христовій, які своєю твердою вірою і святістю життя свідчили про істину. Всі вони розглядали Церкву як осередок святості і вічного життя, де християни, по апостолу Павлу, складають Тіло Христове (1 Кор 12, 12-14, 27). Кожен член цього Тіла дією Святого Духа перебуває в живому зв'язку з Христом – Головою цього Тіла (Кол. 1:18).

Потрібно відзначити, що спілкування з Богом, перебування в єдності з Ним не мислилося без правої віри і благочестивого життя. Ще святий Іриней Ліонський підкреслював, що «закон молитви є закон віри». Іншими словами, досвід правильної молитви не може бути без правої віри і навпаки.

Святі отці стверджували, що істинне богослов'я завжди безпосередньо пов'язане з моральним життям і правильною молитвою. Так, за словами святого Ніла Синайського, «якщо ти богослов, то будеш молитися істинно; і якщо істинно молишся, то ти богослов». Тобто, молитва, відкриває спілкування з Богом, і є істинним богослов'ям, так як богослов'я – це не інтелектуальна діяльність, не пошук «нових шляхів», а в першу чергу правильна молитовна практика Богоспілкування, що випливає з християнської аскези і догматичної чистоти. Першими видатними богословами Церкви були смиренні рибарі, митники та працівники наметів...

Богослов'я – це не інтелектуальна діяльність, а молитовна практика Богоспілкування. Першими видатними богословами Церкви були смиренні рибарі, митники та працівники наметів.

На жаль, подібне розуміння богослов'я в сучасному світі знаходить все менше прихильників. Богослов'я сьогодні сприймається у відриві від особистої аскези, святоотцівського досвіду життя і представляється як наукова дисципліна. Більш того, останнім часом ми все частіше зустрічаємо феномен «світського богослов'я», а з ним зустрічаємо «богословів», що не вірують в Бога.

Таке спотворене богослов'я і призводить до спотвореного розуміння фундаментальних основ християнства, що в першу чергу проявляється в еклезіології (вчення про Церкву), коли розглядають Церкву не як Тіло Христове, а як якесь суспільство віруючих у Христа, чи конфедерацію «пост-християнських» громад. Грунтуючись на помилкових віронавчальних та канонічних передумовах, творці «нової еклезіології», якщо вони з православного середовища, створюють внутрішні проблеми для Христової Церкви і її єдності. А з іншого боку, якщо ці помилкові богословські погляди виходять від тих, хто перебуває за межами Церкви, то вони створюють перешкоди для повернення в Церкву заблукалих. І це добре ілюструє сучасний екуменічний рух.

Про екуменізм

Екуменізм з'явився не сьогодні. Перші прояви екуменічного руху можна віднести мало не до перших століть християнства, коли імператори та ієрархи Церкви шукали шляхи єднання з відпалими від Церкви, спираючись не стільки на вчення і Передання Церкви, скільки на політичні міркування або особисті переваги. Правда, в давнину не існувало систематичного екуменічного навчання. Але, на жаль, головним пунктом численних уній і договорів з єретиками, як правило, потрібен був від православних християн якийсь неправильний віронавчальний компроміс.

Неодноразово спроби об'єднання за рамками святоотцівського розуміння єдності з відступниками від Церкви призводили до відмови від певних віронавчальних істин Православ'я або замовчування про них в ім'я громадянської злагоди і церковного миру.

Наприклад, в 648 році імператор Констант II під час суперечок про дві волі у Христі видав документ, названий «Типосом», тобто, «зразком» християнської віри. В цьому документі, складеному за порадою константинопольського патріарха Павла II, заборонялося говорити як про одну, так і про дві волі у Христі. Природно, що православні християни бачили в типосі заступництво єресі монофелітства (монофеліти вчили про одну волю у Христі), оскільки, з одного боку ця єресь не засуджувалася, а з іншого — заборонялося вчити про дві волі в Ісусі Христі. Всіх, незгодних з документом, піддали жорстоким гонінням і переслідуванням. Саме за відмову визнати «Типос» від імператора Константа II постраждали святий папа Мартін, преподобний Максим Сповідник і багато православних.

Для святих нашої Церкви стояння в Істині важило бальше навіть за своє життя, бо вони розуміли, що компроміс з брехнею, що полягає в єресі, призведе до втрати благодаті й духовної смерті. І якщо раніше такий компроміс нав'язувався ззовні, найчастіше державною владою, то сьогодні ми спостерігаємо такі екуменічні процеси всередині Святої Церкви або в інших конфесіях, ініціаторами яких виступають ієрархи і богослови, які будують свою місіонерську діяльність на богословських аргументів, чужих Переказах Церкви і вченнях святих отців.

Очевидно, це і створило певні умови для сучасної кризи Православ'я, яка випливає, насамперед, з нерозуміння природи Церкви Христової і привнесення в Церкву мирських інструментів вирішення проблеми єдності. В цьому разі віддається перевага зовнішній єдності, яка забезпечується людськими зусиллями, тоді як внутрішня єдність – є результат Божественної дії та перебування в благодаті, щоб повідомити життєву силу цієї єдності.

Чи може Церква застосовувати ікономію до тих, хто і не збирався каятися?

Найцікавіше, що прихильники такої «нової еклезіології» намагаються пояснювати логіку своїх міркувань і вчинків поняттям про ікономію, тобто поблажливість. В цьому сенсі в ім'я ікономії виправдовується порушення канонів Церкви, що виражають Її вчення для того, щоб здійснити якусь химерну єдність.

Однак, прихильники такого погляду чомусь не хочуть бачити, що Церква застосовує ікономію тільки по відношенню до грішника, що кається, але не по відношенню до нерозкаяного відступника.

Церква застосовує ікономію тільки по відношенню до грішника, що кається, але не по відношенню до нерозкаяного відступника.

Так, у 74-му правилі святителя Василія Великого читаємо: «Якщо хто б то не був із занепалих у вищеописаних гріхах, сповідавшись, зробиться ревним виправлення, то прийнявши від людинолюбства Божого владу дозволяти і зв'язувати, не буде гідний осуду, коли, бачачи вкрай старанне сповідання грішного, зробиться милостивішим і скоротить єпитимію. Оскільки розповіді Священного Писання показують нам, що з великим подвигом сповідальники швидше отримують Боже милосердя.

5-е правило Григорія Нісського: «Таким чином, якщо буде справжнє навернення, то хай не дотримується число років, але зі скороченням часу хай ведеться упокорений до повернення в Церкву і до Причастя Святих Таємниць».

Як бачимо, Церква означає, що принцип застосування ікономії може бути використаний тільки по відношенню до християнина, який щиро кається у своїх гріхах, своїм життям показує виправлення і гідний того, щоб отримати прощення Церкви. Поблажливість, або принцип ікономії, можливий по відношенню і до розкольників, і до єретиків, що приймаються в Церкву через різні чини (існує три чини прийому відпалих від Церкви через Таїнства Хрещення, Миропомазання та Покаяння). Однак, кожен чин прийому в Церкву передбачає відмову від помилок і покаяння. У деяких випадках, приймаючи єретиків або розкольників без повторного хрещення і миропомазання, Свята Церква здійснює ікономію, але тільки завдяки покаянню, яке стає провідником благодаті Святої Церкви для відпалих і заблукалих.

Тому, застосування принципу ікономії для виправдання порушення церковних правил не витримує ані найменшої критики. Ікономія – виключно внутрішньоцерковний принцип, можна навіть сказати інструмент застосування церковних правил. Замінювати правила ікономією – це значить підміняти сутність речей, а в даному випадку можна сказати й більше – це означає вносити смуту і поділ в Церкву.

Ікономія – виключно внутрішньоцерковний принцип, інструмент застосування церковних правил. Замінювати правила ікономією – це значить підміняти сутність речей, а в даному випадку можна сказати й більше – це означає вносити смуту і поділ у Церкву.

У прагненні досягти єдності з представниками інших християнських конфесій сучасні екуменісти часто спекулюють ще таким поняттям як християнська любов. Любов'ю намагаються прикритися, щоб просунути модерністські теорії, які руйнують внутрішню єдність Православ'я.

Однак, любов до ближнього не передбачає любові до гріха і помилок ближнього. Господь викривав гріх і не терпів його. Більш того, євангельське розуміння любові до ближнього саме передбачає вживання всіх доступних засобів для його виправлення – це і пересторога, і докір, і заклик до покаяння. Апостол Павло у 2-му посланні до Тимофія пише: «Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, докоряй, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням» (2 Тим. 4, 2). Святитель Василь Великий, пояснюючи це місце з послання апостола Павла, каже: «Усяке викриття відчутно уражає, викриває, сильно мучить його, представляючи ганьбу гріха, а через це дуже благотворно для того, хто не відчуває своїх падінь, тому що приводить його до тями і щирого каяття».

У той же час Священне Писання говорить, що істиною можна нехтувати навіть заради любові: «Єретика, після першого й другого напоумлення, відвертайся» (Тит. 3:10). В іншому місці, апостол і євангеліст Іоанн Богослов пише: «Всякий, хто переступає через вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога; хто пробуває в ученні Христовому, має і Отця, і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його. Бо хто вітає його, бере участь у злих ділах його» (2 Ін. 1:10). Таким чином, правильне вчення про Христа є необхідною умовою релігійного спілкування з іншою людиною.

У свою чергу, святитель Феофан Затворник пише, що «викриття йде і до того, хто ухиляється від інакомислення (догматичного, – м. Ф.), і до того, хто порушує заповіді. Викриття має своєю метою розкрити одному неправильні думки, а іншому — неправість поведінки; того й іншого довести до усвідомлення провини і збудити в них бажання виправлення. Воно вимагає міцного серця, щоб не соромитися себе».

З цих слів ми бачимо, що справжня мета християнського розуміння любові до ближнього полягає у виправленні гріха – чи то етичного, чи віронавчального. При цьому Церква має право вживати і покарання. Але знову ж таки підкреслимо, що робить це з любові, з виключною метою – виправити грішника.

Іншими словами, любов – це не інфантилізм, не байдужість, а навпаки – жива участь у житті людини, бажання їй усіляких гараздів, а найбільше – виправлення для досягнення єдності з Богом і спасіння душі. Без називання речей своїми іменами справі не допоможеш.

У цьому сенсі відсутність заклику до покаяння по відношенню до єретиків і розкольників, а також відсутність вказівки на їхні помилки в бажанні досягти єдності з ними тільки грунтуючись на помилкових принципах гуманізму, нічого спільного з християнським розумінням любові не має. Любов не означає вседозволеності і зневаги до життя у вірі та в Дусі Святому. Любов до Бога і ближнього ґрунтується на Істині і без цього її не буває.

Гуманізм, спираючись на виключно людське розуміння цінностей, демонструє повну зневагу Божественним Одкровенням. Треба думати, що привнесення в Церкву гуманістичних ідей серйозно вплинуло на виникнення сучасної Всеправославної кризи, яка пропонує хибний шлях до єдності і являє відсутність справжньої любові і злагоди у внутрішньому житті Церкви. Тому що, заміщаючи Божественну мудрість людськими знаннями, що утверджують людську гординю і самовпевненість, не можна досягти єдності. Єдність можна здійснити тільки через прийняття Божественних встановлень і сприяння згори.

Неможливо здійснити примирення з неправославними і відпалими від Церкви без їхнього покаяння і при цьому зберегти неушкодженим вчення Церкви.

Неможливо здійснити примирення з неправославними і відпалими від Церкви без їхнього покаяння і при цьому зберегти неушкодженим вчення Церкви.

У спробах об'єднатися з відступниками, застосовуючи людські інструменти, може виникнути ілюзія того, що за внутрішню єдність можна в цьому випадку не переживати, так як вона є непорушною. Але це — величезна помилка, що і показують нам історія і події останнього часу, пов'язані з Критським собором, даруванням Константинопольським патріархатом автокефалії ПЦУ, а також неканонічним визнанням цієї автокефалії окремими предстоятелями Помісних Церков.

Єдність, в першу чергу, – це єдність у Христі і з усією Церквою, а не з якоюсь обраною її частиною. Вона заснована не на помилкових богословських, гуманістичних, національних поглядах і особистих перевагах, а тільки на Христі. І зусилля в процесі об'єднання повинні бути спрямовані не на досягнення переважання когось над кимось, не на отримання влади в Церкві, а на досягнення єдності у Христі, яке передбачає перебування в Істині і Любові. Всі інші шляхи – руйнівні.

У цьому сенсі опора на Євангеліє, канонічні правила і святоотцівський досвід духовного життя повинні стати основою нашої єдності, а без цього її досягти не можна. В іншому випадку відбудеться самообман, коли християнин буде представлятися, що він за власною або колективною думкою здійснює щось більш важливе, ніж те, що він повинен робити за вказівкою Церкви. Це хибний шлях, який пропонує ворог роду людського – це шлях, який веде від Бога. Таким чином, церковна єдність може здійснюватися у Христі, через Христа в Його Божественній Істині, і шлях до нього лежить через святоотцівську віру і покаянний подвиг, що народжують злагоду і любов.

Джерело

Читайте також