Скажи, хто твій друг, або Чому нам не по дорозі з патріархом Варфоломієм

Глава Фанару

Ми знаємо, що ми від Бога, і що ввесь світ лежить у злі​​​​​ (1 Ів. 5:19)

Продовжуючи обговорювати образливі висловлювання Константинопольського патріарха щодо статусу архиєреїв УПЦ та нашого Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Онуфрія, яких патріарх Варфоломій «тимчасово терпить» в Україні, вважаю важливим звернути увагу на деякі обставини.

Сьогодні вже ніхто і не думає приховувати, що надання «Томосу» – це чисто політичний проект, який не має рішуче ніякого відношення до блага Церкви і спасіння душ людських. Його просували і підтримують люди, які проголошують чисто політичні цілі. У цьому проекті безумовно присутні історичний та канонічний аспекти, покликані надати всім процесам відносну легітимність, але часто за суперечками про канони й історії упускається етична сторона проблеми.

Етика дій Константинопольської патріархії викликає величезне здивування, а висловлювання патріарха Варфоломія являють послідовну позицію, що передбачає, м'яко кажучи, дотримання моральних норм.

Висловлювання патріарха Варфоломія являють послідовну позицію, що не передбачає, м'яко кажучи, дотримання моральних норм.

Тому легко пояснити, чому людина розглядає членів канонічної Церкви як тих, кого потрібно «терпіти», в той же час претендуючи на першість в усьому православному світі. Адже зовсім неважливо, що в етичному сенсі першість передбачає пастирську турботу, любов і жертовність, а не терпиме поблажливе ставлення як до чогось неприємного, але неминучого.

Саме така своєрідна, суб'єктивна етична модель поведінки дозволяє змінювати свої переконання і позиції. Якщо патріарх Варфоломій, якийсь час назад визнаючи Предстоятеля Української Православної Церкви, тепер поводиться з ним і з його паствою як з «порожнім місцем», то чи можна його Всесвятість вважати добрим пастирем? І таку поведінку не можна обґрунтувати якими б то не було історичними або канонічними посиланнями. Не може бути жодних канонічних обґрунтувань для того, щоб допомагати мирським політикам гнати Церкву. Якщо людина, що претендує на глобальне пастирство, поводить себе таким чином – її претензії виглядають надзвичайно неправдоподібними.

Не може бути жодних канонічних обґрунтувань для того, щоб допомагати мирським політикам гнати Церкву. Якщо людина, що претендує на глобальне пастирство, веде себе таким чином – її претензії виглядають надзвичайно неправдоподібними.

Зовсім недавно ми стали свідками гарячої підтримки Константинопольським патріархатом американських політиків, ідейні уподобання яких фундаментально суперечать православному віровченню. Не секрет, що Джо Байден і Камала Харріс (претендент на посаду віце-президента країни), яких так захоплено привітав патріарх Варфоломій, заслужено вважаються «найпроабортнішими кандидатурами в історії». Можна і не уточнювати, що Байден і Харріс гаряче підтримують ЛГБТ-ідеологію, противників якої Байден називав «троглодитами». Чи вважає Байден «троглодитом» свого давнього друга патріарха Варфоломія – неясно.

Хтось може зауважити, що це звичайна дипломатична формальність – жити ж треба, а в Стамбулі патріархія вкрай вразлива і потребує захисту США, які до речі не змогли (або не захотіли) перешкодити перетворенню храму Святої Софії на мечеть. Але навіть якщо і виправдовувати таку «лояльну» дипломатію слабкого і беззахисного Константинополя, то звідки ж взялася ця амбітна риторика «всеправославного предстоятельства»?

Думаю, мова йде не про вимушену співпрацю, побудовану на страху і підкупі. Тут ми бачимо співпрацю щиру і добровільну, засновану на збігу поглядів і виправдану власноруч створеною етичною системою.

На наших очах відбуваються процеси, покликані створити нову форму мислення, нову православну ідентичність. І якщо в цьому ми погодимося з патріархом Варфоломієм – це означає, що погодимося і з його «друзями» – з усім тим ідеологічним рухом, який стоїть за ними. А ідеологія і цілі цього руху настільки різко суперечать православному віровченню, що згода з ними недоречна не тільки для пастиря, але і для будь-якого православного християнина. Вірю, що як у нашій, так і у грецьких Церквах люди бачать це «перероблювання» Православ'я.

На наших очах відбуваються процеси, покликані створити нову форму мислення, нову православну ідентичність. І якщо в цьому ми погодимося з патріархом Варфоломієм – це означає, що погодимося і з його «друзями» – з усім тим ідеологічним рухом, який стоїть за ними.

Тому, як це не дивно може зараз прозвучати, для мене, як архієрея Української Православної Церкви, слова предстоятеля Константинопольського патріархату про його «терпіння» щодо мене як канонічного єпископа є ознакою явної неузгодженості наших світоглядних позицій. При цьому, враховуючи його останні заяви, складається враження, що в гонитві за цим своїм бажанням нав'язати нам свої розуміння і зробити принаймні лояльними, він все більше втрачає зв'язок із реальністю. На жаль, людина може носити титул «Його Божественної Всесвятості» і, подібно до інших людей, піддатися простим людським спокусам. Серед різноманітних помилок цього світу Церква покликана свідчити про істину, а не прилаштовуватися до хвоста тієї омани, яка зараз представляється найбільш перспективною.

У Євангелії Господь нам обіцяє, що навіть «врата пекла не здолають Церкву», але це не означає, що пекло не буде намагатися перемогти Церкву. Вірю, що Церква переживе і нинішнє випробування, як долала раніше всі єресі і розколи. Нехай нелегко, нехай не відразу, але це станеться.

Ми всі повинні старанно молитися та шукати Бога, Який не залишив і не залишить Свою Церкву, мудрості та мужності.

Читайте також