П'ято-Шостий Вселенський Собор: похмура картина церковного життя

П'ято-Шостий, або Трульський Вселенський Собор. Книжкова мініатюра. Фрагмент. Фото: testy.online

Як відомо, VI Вселенський Собор зібрався для того, щоб вирішити питання монофелітства. Це вчення виникло з ініціативи імператора Іраклія, якому потрібна була релігійна консолідація імперії та який за допомогою монофелітства сподівався примирити православних та монофізитів.

Нагадаємо, монофізитство визнає у Христі лише одну Божественну природу, а монофелітство – дві природи, але одну Божественну волю. Компроміси у віровчальних питаннях ніколи не приводили до згоди, не стала винятком й ініціатива Іраклія.

Політична передісторія

Перед своєю смертю Іраклій заповів владу своїм синам: Костянтину III, старшому синові від першого шлюбу, та Іраклію II від другого. Однак мати Іраклія II, Мартина, спробувала стати якщо не єдиновладною правителькою, то хоча б співправителькою свого сина та пасинка. Спроба була невдалою, але й зведеним братам правити довелося недовго.

Через три з половиною місяці, 25 травня 641, Костянтин III раптово помер. Історики сходяться на думці, що Мартина була невинна у цій смерті, але підозри впали саме на неї. Ба більше, Мартину почали підозрювати в тому, що вона збирається вбити й двох синів Костянтина III. Питання престолонаслідування було вирішено Сенатом: імператором був проголошений старший син Костянтина III Констант II, а Іраклій II та його мати Мартина були відправлені на заслання. Причому перед відправленням Мартині вирізали язик а Іраклію II відрубали нос, запровадивши таким чином моду на відрізання носів скинутим імператорам.

Констант II правив 27 років, з 641 по 668 р., і був убитий у Сиракузах під час невдалого Італійського походу. Через низку військових поразок, братовбивства, важких податків і прихильності до монофелітства Констант II був вкрай непопулярним правителем. У результаті його оточення склало змову, внаслідок якої його було вбито якимось сакеларієм Андрієм.

Візантійський історик Феофан Сповідник повідомляє подробиці: коли під час купання Констант II намилив голову, Андрій ударив його по голові цебром, від чого імператор упав у воду і захлинувся.

Ще до від'їзду Константа II до Італії його троє синів Костянтин, Тиверій та Іраклій були короновані з титулами августів і вважалися співправителями батька. Але в момент смерті Константа II у Константинополі перебував лише Костянтин IV Погонат, якого й проголосили імператором. Брати, звісно, збунтувалися і, спираючись на збройні загони легіонерів, стали вимагати взяти їх у співправителі, але Костянтин IV головних призвідників з легіонерів стратив, братів, щоправда, помилував, зберіг їм титули августів, але усунув від реальної влади. У 680 р. він скликав VI Вселенський Собор, який пройшов у доброзичливій і поважливій атмосфері та став прикладом з'ясування істини без впливу на цей процес політичних та інших факторів.

Імператор Костянтин IV зі своїми братами-співправителями Іраклієм та Тиверієм (ліворуч), дарує привілеї равенської церкви. Мозаїка базиліки Сант-Аполлінар-ін-Классе. Фото: wikipedia.org

Відразу після Собору Костянтин IV перейнявся питанням престолонаслідування. Він позбавив своїх братів Тиверія та Іраклія титулу августів і відрізав їм носи. Своїм наступником і співправителем він оголосив свого старшого сина Юстиніана ІІ. За деякими даними, причиною цього було те, що брати відновили свої претензії на владу. У 685 р. у віці 33 року Костянтин IV помер від дизентерії.

Юстиніан II Рінотміт (безносий) запанував 16 років від народження і своєю жорстокістю вразив не лише сучасників, а й нащадків. Ось яку характеристику дав йому церковний історик А. Карташев: «Він був, взагалі, "шаленою" людиною. Шалений в урядових заходах і шалено енергійний. Він переселяв мешканців однієї місцевості в іншу, починав непотрібні війни, непотрібні споруди, руйнуючи старі, не шкодуючи навіть церков. Наприклад, наказав зруйнувати церкву Богоматері навпроти палацу, щоб збудувати там фонтан. І ще вимагав, щоби патріарх звершив молитву на руйнування храму. І патріарх Каллінік, як не противився, мусив прочитати якусь молитву, яку він, проте, закінчив славослів'ям: "Слава Богу, Який терпить завжди нині і повсякчас..."».

У 689 та 690 pp. Юстиніан воював на Дунаї з болгарами та слов'янами. Війна була для нього загалом успішною, багато слов'ян опинилися в полоні. Їх він переселив до Малої Азії і набрав із них військо чисельністю 30 тисяч чоловік. У 692 р. під час війни з арабами, затіяною і згодом програною Юстиніаном, частина слов'янських загонів зрадила йому. Розлючений імператор наказав знищити взагалі всіх слов'ян, зокрема й тих, що залишилися йому вірними.

У Юстиніана були два фаворити – Феодот і Стефан, які у зловживанні владою ледве не перевершили самого імператора. Все це неподобство довело народ до повстання, яке очолив полководець Леонтій. У 695 р. Юстиніана заарештували, відсікли йому ніс і заслали до Херсонесу Таврійського. Втім, ми трохи забігли вперед, бо ще до свого скидання з трону Юстиніан організував П'ято-Шостий Вселенський Собор.

Трульський Собор та його канони

Причини скликання Трульського Собору доволі двоякі. З одного боку, в церковному житті спостерігалися такі великі нелади, що з цим треба було щось робити, причому на дуже серйозному рівні. А з іншого – сама ідея кодифікації церковних дисциплінарних правил, які по-різному формулювалися в різних частинах імперії, та приведення всього цього зводу до одноманітності, причому саме за Константинопольським зразком, дуже припала до душі деспотичному характеру Юстиніана.

Це мало не лише усунути недоліки церковного життя або хоча б спробувати це зробити, а й утвердити авторитет самого імператора.

Собор був скликаний 1 вересня 691 і проводив свої засідання в тій самій залі, що й засідання VI Вселенського Собору. То був зал з «трулами», тобто зі склепіннями, через що він і отримав найменування Трульського. Собор позиціонувався не як самостійний захід, а як продовження VI Вселенського Собору, незважаючи на інший склад учасників та інші завдання, які перед ним ставилися. Завдання це було сформульовано імператором і полягало у доповненні постанов V-го і VI Вселенських Соборів правилами церковної дисципліни. Від цього Трульський Собор ще називають П'ято-Шостим (Quinsextus).

На Собор прибули здебільшого архієреї Константинопольського патріархату, представники патріархатів східних та деякі апокрисарії римського папи, які не мали статусу легатів і не були уповноважені голосувати від імені Римської Церкви. Усього зібралося 227 єпископів.

Собор засідав рівно рік, до 31 серпня 692 р., і прийняв 102 правила.

1-е Правило – це надто широке та по-візантійськи закрутисте підтвердження догматичних визначень усіх шести попередніх Вселенських Соборів.

2-е Правило є дуже важливим для канонічного права Церкви, бо воно не лише підтверджує правила (канони) перших 4-х Вселенських Соборів, а й наділяє Вселенським авторитетом правила деяких Помісних Соборів, а також деяких святих отців. Ось перелік цих правил:

·       85 правил святих Апостолів;

·       правила Помісного Анкірського Собору (314 р.);

·       Неокесарійського (між 314 і 325 рр.);

·       Гангрського (близько 340 р.);

·       Антіохійського (341 р.);

·       Лаодикійського (343 р.);

·       Сердикського (343 р.);

·       Карфагенського (419 р.);

·       Константинопольського (394 р.);

·       правила святого Діонісія Олександрійського;

·       Петра Олександрійського;

·       Григорія Неокесарійського;

·       Афанасія Олександрійського;

·       Василія Великого;

·       Григорія Ніського;

·       Григорія Богослова;

·       Амфілохія Іконійського;

·       Тимофія Олександрійського;

·       Феофіла Олександрійського;

·       Кирила Олександрійського;

·       Геннадія Константинопольського.

У сумі це 625 правил, які Трульський Собор назвав загальнообов'язковими та незмінними. Багато правил Трульського Собору повторюють вищезазначені правила Соборів і святих отців і посилаються на них. Це означає, що неподобства та нелади церковного життя, які ці правила були покликані виправити, не виправилися і продовжували мати місце, причому були досить поширеними для того, щоб на них звернув увагу Вселенський Собор і заборонив своїми постановами.

Так, траплялося, що єпископи продовжували жити зі своїми дружинами, особи священного сану одружувалися після посвячення, брали другий шлюб, одружувалися на вдовах, блудницях і актрисах. У священний сан поставлялися особи, які не досягли канонічного віку. Митрополити та єпископи займалися лихварством.

24-те Правило забороняє священнослужителям і ченцям відвідувати «кінські перегони чи бути присутніми на непристойних іграх».

33-е Правило викриває практику поставлення на церковні посади осіб із сімейств кліриків, тобто покликане запобігти формуванню духовної породи на кшталт іудейських левітів.

У чернецтві також були суттєві нелади: бродяжництво та кликушество; ченці та черниці після постригу брали шлюб, причому окреме правило говорить про співжиття черниць із священнослужителями та мирянами.

45-те Правило забороняє звичай, що мав місце в деяких жіночих монастирях, згідно з яким до постригу жінка приходила в пишному весільному вбранні, у «різнобарвному одязі, ще ж і з прикрасами, поцяткованими із золотом і коштовним камінням». Вбрання потім знімали і одягали жінку в чернечий одяг. Отці Собору визначили цей перформанс як неналежний.

47-те Правило під страхом відлучення забороняє чоловікам ночувати в жіночих монастирях, а жінкам – у чоловічих.

Життя мирян також мало безліч пороків і неподобств, що відбилося в канонах Трульского Собору. Так, було поширене відвідування театрів та видовищ, азартних ігор. Миряни брали шлюби у найближчих ступенях споріднення, займалися ворожіннями та спіритизмом. Святкування Різдва супроводжувалося забобонними обрядами. Були поширені язичницькі клятви. Мали місце аборти.

100-те Правило забороняє зображати «на дошках, або на чомусь іншому» те, що ми зараз назвали б порнографією: «зображення, які зачаровують очі, розбещують розум та запалюють до нечистих задоволень» і загрожує за це відлученням від Церкви.

«Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай будуть спрямовані прямо перед тобою» (Притч. 4,  25), — заповідає премудрість, бо тілесні почуття зручно вносять свої враження в душу. Тому зображення, на дошках, або на чомусь іншому зроблені, які зачаровують очі, розбещують розум та запалюють до нечистих задоволень, віднині не дозволяємо яким би то не було чином зображати. Якщо ж хтось насмілиться творити подібне, нехай буде відлучений.

У богослужінні також бувало не все благопристойно. Священники не повчали народ або проповідували не православні вчення, продавали Святе Причастя за гроші. Багатим Причастя давали в індивідуальний посуд, з якого вони вже самі причащалися. Були випадки причастя померлих. У Чашу зі Святими Тайнами клали виноград та роздавали народу.

75-те Правило забороняє в храмах під час співу безчинний галас та неприродні крики. Тлумач Правил священносповідник Никодим (Мілаш) пише, що це правило застосовне до вигадливих нотних партитур різних світських композиторів, які підходять більше для театрального виконання, ніж для богослужіння.

Заключне 102-е Правило формулює принцип ікономії при накладенні церковної епітимії і каже, що її потрібно накладати з міркуванням, враховуючи покаяння того, хто згрішив, та його духовні сили, і докладати «все опікування про те, щоб вівцю заблукалу повернути назад, і вкушену змієм зцілити».

Трульський Собор та Римська Церква

Ціла низка правил Собору так чи інакше були спрямовані проти традицій Римської Церкви. Наприклад, вже згадуване 2-ге Правило затверджує канонічний авторитет 85 Правил Апостольських, тоді як у Римській Церкві визнавали лише 50 з них, та й то не як загальнообов'язкові, а як рекомендаційні. Після IV Вселенського Собору в Халкідоні Римська Церква не прийняла його 28-е Правило, яке надавало Константинопольському єпископу такі самі переваги, як і Римському, і робило його другим за честю. А Трульський Собор своїм 36-м Правилом підтвердив 28-е Правило Халкідонського Собору.

Також 82-е Правило Трульського Собору забороняло зображати Ісуса Христа в образі агнця, 13-те Правило засуджувало целібат духовенства, 55-те – заведений у юдеїв піст у суботу. Усе це було прийнято і в Римі. Тож не дивно, що римський папа Сергій не прийняв Трульський Собор і не підписав його рішення.

Юстиніан спробував було застосувати силу, але зазнав невдачі. Папа сказав, що краще помре, ніж підпише рішення Собору, які він назвав помилками. Незважаючи на те, що папа Адріан через 90 років писав Константинопольському патріарху Тарасію про визнання правил усіх шести Вселенських Соборів, зокрема й Трулльського, загалом католики не визнають їх досі.

Подальша доля Юстиніана II та відновлення монофелітства

Як було зазначено, в 695 р. Юстиніана скинули, відрубали ніс і відправили в заслання. Перебуваючи в Херсонесі, він настільки дістав місцеве панство своїм деспотичним характером, що херсонесці виявляли до нього явну антипатію. Юстиніан образився на них і пообіцяв помститися.

З Херсонеса він утік до Хазарії, де переконав місцевого кагана у своєму поверненні на престол. Той повірив і видав за Юстиніана свою дочку (за іншими джерелами, сестру), але потім за наущанням з Константинополя намагався його вбити. Юстиніан навербував собі невеликий загін і подався до Болгарії просити тамтешнього князя Тербеля допомогти йому повернути владу у Константинополі.

Золота монета часів імператора Юстиніана II. Фото: coins.su

Історики повідомляють показову подробицю: під час подорожі до гирла Дунаю зчинилася страшна буря, яка не залишала надій на порятунок. Найманці настільки злякалися, що звернулися до Юстиніана зі словами: «Государю, ми гинемо. Дай обітницю Богові, що, якщо повернеш царство, не будеш мститися ворогам». На що Юстиніан відповів: «Нехай Бог потопить мене тут, якщо я пощаджу хоч одного з них». Він дотримався слова.

За час заслання та інших пригод Юстиніана у Константинополі змінилося два правителі. У 695 р. імператором став Леонтій, який організував бунт проти Юстиніана. Але в 698 р. війська збунтувалися вже проти нього самого і проголосили імператором одного Тиверія. Тиверій III захопив Константинополь, заарештував Леонтія, відрізав йому ніс та закрив у монастирі. Але в 705 р. до Константинополя повернувся разом із болгарами Юстиніан II Рінотміт, взяв місто та влаштував винищення не лише своїх ворогів, а й усіх, хто потрапляв під гарячу руку.

Колишні імператори Леонтій та Тиверій були обезголовлені. Брат Тиверія полководець Іраклій та всі його командири були схоплені та повішені на міській стіні. Юстиніан влаштовував бенкети, на яких засуджував запрошених на смерть просто з власного свавілля. Часто засуджених страчували нестерпними способами.

Патріарх Каллінік був осліплений, звинувачений у єресі та відправлений в заслання. У 710 р. Юстиніан зібрав 100-тисячне військо і відправив його до Херсонесу з наказом зруйнувати місто та знищити всіх мешканців.

Військо не наважилося вбивати всіх, знищивши лише знатних городян, а багатьох просто взявши в полон. Юстиніан зажадав привезти їх до Константинополя, але шляхом сталася буря, потопивши всі судна. Загинуло близько 73 тисяч людей. Юстиніан був задоволений, але жалкував, що не зміг віддати їх на лютішу смерть. Через рік імператор вдруге послав військо до Херсонесу з тим самим наказом, але цього разу військо збунтувалося і проголосило імператором засланого сановника Вардана. Вардан, який також прийняв ім'я Філіпік, захопив Константинополь і вбив Юстиніана разом з його шестирічним сином.

Парадокс – імператор Юстиніан, який прославився своєю звіриною жорстокістю, був твердим прихильником Православ'я та послідовним противником монофелітства. Багато в чому через це наступний імператор Філіпік-Вардан хитнувся в інший бік і став насаджувати монофелітство. У 712 р. він скликав у Константинополі собор, який анафематствував VI Вселенський Собор і затвердив монофелітство.

Щоправда, наступного 713 р. Філіпік-Вардан був скинутий через те, що імперією фактично не управляв, віддаючи перевагу бенкетам та блуду з черницями. Під час одного з таких бенкетів його, напівп'яного, заарештували та осліпили. Імператором став секретар Філіпіка Артемій, який прийняв ім'я Анастасія ІІ. Він повернув Православ'я, але менш ніж через два роки був скинутий і він. Імператором став Феодосій III, знову на ті ж неповні два роки.

У 717 р. його скинув Лев III Ісавр, засновник ісаврійської династії, який вирішив наступити на ті самі граблі, що й його численні попередники, і спробувати за рахунок Православ'я вирішити свої політичні проблеми. Виникло іконоборство, засуджене VII Вселенським Собором, про що поговоримо у наступній публікації.

Читайте також