Учасники міжцерковного діалогу не уповноважені заявити

У Софії Київській відбулася «зустріч діалогу». Фото: СПЖ

16 лютого 2023 року в Софії Київській відбулася друга «зустріч діалогу ПЦУ та УПЦ». Як і попередня, 5 липня 2022 року, вона пройшла під егідою Держетнополітики.

20 лютого ДЕСС опублікувала «Звернення учасників міжцерковного діалогу в Софії Київській до єпископату, духовенства та вірян Української Православної Церкви і Православної Церкви України». Наскільки його тези є прийнятними для православних?

Те, що це Звернення розміщено на офіційному сайті ДЕСС, дуже показово. Очевидно, дана державна служба надає цьому досить великого значення, хоча насправді склад учасників не дозволяє сприймати цей захід серйозно. Судячи з фотографій, з боку ПЦУ це переважно колишні клірики УПЦ, які залишили Церкву з різних причин. З боку УПЦ були присутні священники, які настільки негативно висловлюються про свою Церкву, що доречно поставити запитання – чому вони ще тут, а не там?

Втім, відповідь досить проста: у такому разі діалог навіть формально не буде вважатися міжцерковним. Цих кліриків УПЦ ніхто не уповноважував на участь у даному діалозі, ця участь – їхня особиста справа, і до Церкви не має жодного відношення. Їхні дії суперечать офіційній позиції УПЦ, яка сформульована вищим органом управління – Собором УПЦ. Полягає вона в тому, що УПЦ не проти, а за діалог; не проти, а за вилікування розколу; не проти, а за об'єднання всіх українських конфесій, які називають себе православними.

Цитата з рішення Собору УПЦ від 27.05.2022 р.: «Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення "Православної Церкви України", лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу».

Однак для того, щоб такий діалог був предметним та плідним, УПЦ вказує на необхідні умови. Цитата: «Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:

• припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви;
• усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у "Статуті Православної Церкви України", є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви;
• вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».

Усі три умови цілком справедливі.

Не можна вести діалог з тими, хто захоплює храми і займається насильством, не можна вести діалог про єдність з тими, хто згідно зі своїм Томосом несамостійний у прийнятті рішень і, нарешті, не можна вести діалог з тими, хто був «висвячений» людиною, яка відлучена від Церкви.

Але ініціативні групи все ж таки діалог ведуть і навіть приймають Звернення. Звернемося до тексту оного і подивимося, наскільки воно відповідає саме церковним критеріям, розуміючи, що політичним і суспільним воно цілком відповідає. Щоб не перевантажувати статтю, повністю текст Звернення наводити не будемо, а обмежимося основними тезами та найяскравішими цитатами.

I. «Збройна агресія Росії проти суверенної Української держави стала кульмінацією багатовікового імперського тиску на духовну та культурну ідентичність нашого народу. <…> Росія завжди заперечувала право на існування Помісної Української Церкви». Також йдеться про те, що РПЦ здійснює вторгнення на канонічну територію «українських Церков», схвалює та благословляє агресивну війну.

Участь РПЦ у війні на боці агресора у формі схвалення, благословення та прямого заклику до громадян РФ йти на війну – безперечна. На сторінках СПЖ вже опубліковано достатньо статей із засудженням подібної позиції та твердженням, що вона прямо суперечить Євангелію. Водночас необхідно пам'ятати, чому Україна за гетьмана Богдана Хмельницького потрапила спочатку під протекторат Росії, а потім увійшла до її складу. Про це ясно говорить такий історичний документ, як Конституція Пилипа Орлика. Цитата: «Не є таємницею, що славної пам'яті гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорізьким повстав і розпочав праведну війну проти Речі Посполитої Польської за права та вольності військові, але насамперед за віру святу православну, яка різними тягарями влади польської силувана була до унії з костелом римським. А після викорінення іновір'я з Вітчизни нашої з Військом Запорізьким і народом малоросійським добровільно піддався і перейшов під захист Московської держави з єдиною метою – тільки заради єдиновір'я православного».

Іншими словами, Пилип Орлик стверджує, що якби польська влада не гнала православну Церкву, не примушувала б її до унії з католицтвом, то Україна не увійшла б до складу Росії, і відповідно не було б ніякого «багатовікового імперського тиску на духовну і культурну ідентичність нашого народу». Наразі щосили розкручується тема об'єднання з українськими греко-католиками, а канонічна УПЦ стоїть на межі своєї заборони. Чи не повторюються історичні помилки?

ІІ. З попередньої тези про агресію РФ проти України та участь у цьому РПЦ учасники діалогу роблять висновок: треба об'єднувати «всіх православних українців у єдиній соборній і помісній (автокефальній) Українській Православній Церкві».

Військове вторгнення не може бути приводом для духовного об'єднання, як і будь-яка інша подія політичного чи суспільного характеру. Релігійне об'єднання відбувається на основі єдності віри, моральності та апостольської спадкоємності хіротоній. Це саме те, що висуває як умову для діалогу УПЦ і що відкидає ПЦУ, говорячи, що це неприйнятні ультиматуми.

ІІІ. У цьому пункті учасники діалогу заявили, що «серед значної частини кліриків і мирян двох українських православних юрисдикцій спостерігається глибоке відчуження, недовіра та формування "образу ворога", що призводить до взаємної дегуманізації» та наголосили на необхідності «перезавантаження наших відносин».

Далі за текстом йде «гра в одні ворота»: УПЦ дорікають її заявами про незаконність захоплень храмів і переведення громад в ПЦУ, невизнанням благодатності «ієрархії» ПЦУ, «проявами колабораціонізму окремих представників кліру УПЦ», руйнівним впливом на суспільство УПЦ як структури, «підпорядкованої державі-агресору».

Так, ми не згодні із захопленнями храмів; так, ми не вважаємо благодатними «єпископів», «висвячених» людиною, відлученою від Церкви; так, ми не накладаємо канонічних заборон за політичні чи кримінальні злочини, які до того ж здебільшого не доведені в судовому порядку. Але в цьому і виявляється наша відданість як канонічним правилам Церкви, так і законодавству України, яке гарантує нам право на свободу совісті та право на церковне майно.

Що ж до підпорядкування державі-агресору – це брехня, УПЦ ніяк не залежить від РПЦ, а свою підтримку Україні та її народу в цій війні довела багатьма діями, починаючи від офіційних заяв і закінчуючи благословенням на захист України воїнів, вірних чад УПЦ, багато хто з яких уже заплатив життям на нашу країну та нашу свободу.

При цьому учасники діалогу ні словом не згадали ні про захоплення храмів, ні про насильство над віруючими та священнослужителями УПЦ, ні про незаконні рішення органів місцевої влади тощо. У цьому контексті досить цинічним є слова: «Ми бачимо перспективу взаємин Православних Церков із державою та суспільством на засадах верховенства права, взаємної поваги та партнерства». Про яке верховенство права щодо УПЦ може йтися?! Не кажучи вже про повагу. УПЦ штовхають і ображають усі, кому не ліньки! Згадайте хоча б блюзнірський випуск «95 кварталу»! Але про це учасники діалогу вважають за краще промовчати.

Ще один цинічний заклик: «Закликаємо до широкого обговорення законодавчих ініціатив, що стосуються складних і часто болючих питань релігійного життя». Хтось слухає позицію УПЦ щодо антицерковних законопроектів?! Хтось звертає увагу на задокументовані випадки порушення її прав?

IV. Учасники констатують, що в українському суспільстві існують різні погляди на «ці питання» і, не зморгнувши оком, пропонують «перші (!) кроки для нашого зближення».

Кроки такі:

• співробітництво УПЦ та ПЦУ у соціальних та просвітницьких проектах;
• спільне «служіння представників обох Церков під час проведення культурно-релігійних заходів місцевого та загальнодержавного значення»;
• спільна молитва на молебнях, панахидах і особливо похованнях загиблих воїнів;
• визнання «благодаті в церковних таїнствах і священнодійствах»;
• усунення «бар'єрів, які заважають євхаристійному спілкуванню обох Церков».

При цьому учасники діалогу не можуть не розуміти, що головним «заважаючим бар'єром» є саме відсутність благодаті священства у представників ПЦУ.

Напевно, найкраще про це сказав предстоятель Албанської Церкви архієпископ Анастасій у листі до Константинопольського патріарха Варфоломія: «Весь час, поки пан Філарет був скинутий і анафематствований, він звершував неканонічні чинопослідування, які не були дійсними Таїнствами.

Тому і звершені ним хіротонії є недійсними, порожніми, позбавленими Божественної Благодаті та дії Святого Духа. Серед інших – і хіротонії послідовно у диякона, священника і, нарешті, єпископа його секретаря Сергія Думенка, нині митрополита Епифанія.

Архієпископ Анастасій, предстоятель Албанської Церкви

У Вашому листі від 24 грудня сказано: "Ми відновили їх у єпископські та ієрейські ступені, що належали їм". Однак ми запитуємо себе: до якої міри звершені паном Філаретом хіротонії, коли він був скинутий і анафематствований, отримали заднім числом без канонічної хіротонії дійсність у Святому Дусі та справжню печатку апостольського спадкоємства? Всеправославно визнається як основний екклезіологічний принцип, що хіротонії єретиків і схизматиків, а особливо – скинутих і відлучених, як "таїнства", скоєні поза Церквою, недійсні. Цей основний принцип нерозривно пов'язаний з Православним вченням про Святого Духа і є невід'ємною підставою апостольського спадкоємства православних єпископів. Ми переконані, що цим принципом нехтувати неприпустимо».

Але незважаючи на цю точку зору, яка заснована на православному вченні про Церкву і Святий Дух, і яка розділяється більшістю Помісних Православних Церков, учасники діалогу пропонують просто заплющити очі і визнати благодатними «єпископів» ПЦУ.

Питання про будь-які спільні молитви з представниками ПЦУ вирішується однозначно на основі Правила 10 Святих Апостолів: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б це було в домі: такий нехай буде відлучений».

Усунути «заважаючий бар'єр» цілком у владі ПЦУ. Якщо вони хоч від Фанара, хоч від будь-якої іншої Помісної Церкви отримають канонічні хіротонії, тоді буде, про що говорити. А до того часу канони забороняють з ними молитися під страхом відлучення.

V. Учасники діалогу закликають «без будь-яких попередніх умов розпочати прямий діалог для розробки моделей, які б дали можливість у перспективі об'єднати УПЦ та ПЦУ в єдину Помісну Церкву».

І в цьому пункті знову треба констатувати, що ті учасники, які нібито від УПЦ, цілком і повністю стають на позицію ПЦУ. Адже заклик розпочати діалог без попередніх умов означає визнати благодать єпископства там, де її немає. А об'єднання «УПЦ і ПЦУ в єдину Помісну Церкву» – це не що інше, як приєднання УПЦ до ПЦУ, адже ПЦУ називає себе цією «єдиною помісною», решта може лише приєднуватися до неї.

VI. Учасники висловлюють «щире сподівання, що до нашого голосу долучаться тисячі вірян обох Церков, які вболівають за долю православ'я в Україні й прагнуть єднання та перемоги в боротьбі за нашу незалежність».

Тут йде зміщення понять, розраховане на людей, які не читають Євангеліє. Для того, щоб об'єднатися у прагненні «перемоги у боротьбі за нашу незалежність», Церква не потрібна взагалі. Для цього існують інші формати об'єднань та інші інститути, насамперед – держава. Церква потрібна для єдиної мети – з'єднання з Христом і вічного життя з ним. У повному Катехизисі говориться: «Церква є Богом встановлене суспільство людей, з'єднаних православною вірою, законом Божим, священноначаллям і Таїнствами».

Ті ж самі три аспекти, про які говорить УПЦ з питання діалогу з ПЦУ:

• віра;
• моральність;
• апостольське спадкоємство.

Про відсутність апостольського спадкоємства вже сказано вище. Прихильність до моральних норм адепти ПЦУ вже наочно довели у формі захоплень храмів, насильства, образи віруючих УПЦ та брехні на її адресу. Щодо віри, яка сформульована насамперед у Символі віри, то заяви представників ПЦУ про перспективи об'єднання з католиками, які, як відомо, змінили текст Символу віри – це вже анонсування відходу від чистоти православної віри.

Висновки

Всі ці пункти Звернення учасників діалогу були б правильними та прийнятними, якби йшлося не про Церкву, а про громадську організацію. Тоді справді в ім'я перемоги і свободи можна було б об'єднатися і заплющити очі на наявні розбіжності. У Церкві все по-іншому. Церква не від цього світу, і застосовувати до неї світські підходи не можна. Для УПЦ критично важливим є те, що представляється якоюсь дрібницею для можновладців, широких кіл суспільства, представників ПЦУ і, на жаль, тих учасників діалогу, які виступали нібито від УПЦ. А саме: відсутність канонічних хіротоній у ієрархів ПЦУ. На другому місці йде насильство та захоплення храмів УПЦ прихильниками ПЦУ.

Цікавий момент. Прихильники УПЦ не вчинили по відношенню до ПЦУ жодних протизаконних дій. Все якраз навпаки. Але саме прихильників УПЦ звинувачують у нетерпимості та ворожості. Хоча ми хочемо лише, щоб у ПЦУ перестали порушувати Божі заповіді, перестали чинити по відношенню до нас насильство і беззаконня, і отримали б нарешті канонічне висвячення у священний сан.

Читайте також