Зустріч в Аммані: чи вплине демарш Фанару на легітимність рішень Собору?

Всеправославна зустріч в Йорданії намічена на кінець лютого 2020 року. Фото: СПЖ

Зараз, коли почали активно з'являтися повідомлення від тієї, чи іншої Церкви про підтвердження своєї присутності на зустрічі Предстоятелів Помісних Церков в Йорданії, стало остаточно зрозуміло – ця подія відбудеться. Більш того, вже вказуються конкретні дати – 25 і (або) 26 лютого 2020 року.

Але в міру її наближення, все більш очевидним стає розкол в Православ'ї на грецьку і слов'янську частини. По суті, ми маємо справу з організованим фанаріотами демаршем, головною метою якого є боротьба за «права» і «привілеї» Константинопольського патріархату. Риторика фанаріотських ієрархів, присвячена цьому питанню, викликає здивування навіть у людей, далеких від Церкви. Доходить до того, що деякі архієреї заявляють, ніби «Богородиця на стороні патріарха Варфоломія в боротьбі з РПЦ».

Відмова Албанської Церкви – несподіванка?

Погрози, образи, політичний тиск та інші «методи» впливу привели до того, що на даний момент відомо – окрім Єрусалимського Патріарха Феофіла і Антіохійського Іоанна ніхто з греко-мовних глав Церков брати участь в нараді не буде. Останнім, хто відмовився від поїздки до Йорданії став Архієпископ Албанський Анастасій. На його думку, «ініціатива зцілення нової реальності безсумнівно належить Вселенському патріархату». Саме тому, каже Архієпископ Анастасій, «пропозиція про зустріч у Йорданії замість того, щоб сприяти зціленню, ускладнить ситуацію, що виходить за рамки запропонованого лікування. Ми не можемо брати участь в запропонованих зборах».

Однак ще зовсім недавно саме Архієпископ Анастасій підкреслював, що вирішити «українське питання» можна тільки спільними зусиллями, на Соборі Предстоятелів.

У листі до Патріарха Кирила владика Анастасій пообіцяв, що зробить все можливе, щоб запобігти розколу в світовому Православ'ї. За його словами, «подібний розвиток подій став би болючим ударом по довірі до Православ'я, чого всіма силами необхідно уникнути. Як би це не здавалося неможливим, вважаємо, що всі ми повинні "зробити все", щоб повернутися до Зборів Предстоятелів і планування нового Великого Собору. Ми віддаємо собі звіт у тому, що деякі вважатимуть ці пропозиції нереальними і в підсумку нездійсненними. І, тим не менше, я переконаний, що ніхто не може бути реалістом, якщо не вірить у диво, і що неможливе людям можливе для Бога (Лк. 18. 18-27)».

Крім того, предстоятелю Албанської Церкви належать слова про те, що «час не виправляє автоматично церковні схизми, воно їх не лікує, але навпаки – воно їх затверджує і поглиблює». Тому «потрібно терміново знайти шляхи подолання церковної різнополярності», що можна зробити тільки застосувавши «принцип соборності», як «єдиний, який може відкрити вихід з існуючої кризи». Більш того, за його словами, «наскільки відкладається застосування принципу соборності на все православному рівні, настільки багатосторонній поділ в православному світі буде ставати у багато разів небезпечнішим».

Однак, незважаючи на всі ці правильні слова, від участі у Всеправославній нараді Предстоятелів в Аммані Архієпископ Анастасій відмовився. Головним аргументом у цій відмові став той факт, що скликає його Патріарх Феофіл, а не глава Фанару. Причому, думку про те, що прерогатива скликати Собори належить виключно Константинопольському патріархату, глава Албанської Церкви висловлював і раніше. На чому ж грунтується це помилкова думка, повторювана не тільки ним, але і всіма симпатиками Фанару?

Помилкові передумови

Вчення про виключне право Фанару на скликання всеправославних соборів базується на неправильному розумінні третього канону II Вселенського Собору, який говорить: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по Римському єпископові, тому що град цей є новий Рим».

Таким чином, Собор визнав за Константинопольським єпископом привілей честі (πρεσβεία τής τιμής, prioris honoris partes), який ніхто і ніколи не заперечував. Разом з тим, даний привілей ні в якому разі не наділяє Константинопольського патріарха особливими правами щодо влади в Церкві, мова йде лише про місце в Диптиху, де Константинополь після відпадання Рима перемістився з другого місця на перше. Патріарх Константинопольський може стояти на соборах (але не керувати ними), ставити свій підпис раніше інших єпископів, бути першим на богослужіннях. І все.

В одній зі своїх робіт єпископ Гостомельський Тихон пише: «Надаючи Константинопольському епископа привілею честі, II Вселенський Собор вказує на єдину підставу цього привілею – «тому, що град цей є новий Рим». Така суто політична мотивація соборної постанови (що має характер поступки державної влади) виключає які б то не було церковні підстави (наприклад, посилання на апостольське походження даної кафедри, на особливі заслуги її єпископів і т. д.)».

Крім того, сучасні прихильники невідомого раніше в Церкві виняткового права Фанару на скликання Соборів, спираються і на деякі документи Критського Собору 2016 року. Так, в тексті «Послання» пропонується «заснувати Святий і Великий Собор як регулярно діючий Інститут». У першому абзаці цього ж «Послання» особлива увага звертається на той факт, що даний Собор був скликаний патріархом Варфоломієм. Значить, роблять висновок на Фанарі, тільки Константинопольський патріарх може ініціювати подібні зібрання. Логіка своєрідна – мовляв, якщо глава Константинопольської Церкви скликав Собор один раз – значить тільки він і має право скликати всі наступні. Однак, що робити в тому випадку, якщо будь-яка Помісна Церква буде мати претензії до голови Фанару? На це питання фанаріоти не відповідають.

Хто з патріархів ініціював Вселенські (Всеправославні) Собори?

З історії Церкви ми знаємо, що Вселенські Собори жодного разу не були скликані ким-небудь з патріархів. Ініціатива всеправославного рішення церковних проблем практично завжди виходила від імператорів. Разом з тим, з історії відомі декілька випадків, коли Собори, які претендують на статус Вселенських, скликалися предстоятелями Єрусалимської Церкви.

Зокрема, грецький богослов Микола Манніс призводить як мінімум три історичних приклади, якіяскраво свідчать про те, що Патріарх Єрусалима має повне право на скликання Соборів.

Так, неділя П'ятидесятниці 763 року Патріарх Єрусалимський Феодор Перший (745 - 771) скликав Собор, що засудив єресь іконоборців. У цьому Соборі взяли участь Патріарх Олександрійський Косьма (727 - 755) і Патріарх Антіохійський Феодосій (751 - 773) зі своїми єпископами. Особливо варто підкреслити, що тодішній Константинопольський Патріарх Костянтин II не брав участі в ньому, оскільки співчував іконоборцям і навіть був анафематствуваний після своєї смерті на VII Вселенському Соборі.

У квітні 836 року, під час другої фази іконоборства, Патріарх Єрусалимський Василій (820-838 рр.) скликав ще один Собор, який висловився на підтримку вшанування святих ікон. Потрібно відзначити, що зроблено це було з тієї причини, що всі патріархи Константинополя того часу дотримувалися іконоборчої єресі і вирішувати соборно питання іконошанування просто не хотіли. І, точно так же, як і в першому випадку, цей Собор отримав підтримку Патріархів Олександрійського Христофора (817 - 841) і Антіохійського Іова (813 - 843).

І, нарешті, в квітні 1443 року за ініціативою Арсенія, митрополита Кесарії Каппадокійської, який прибув до Святого граду під приводом паломництва, Єрусалимський Патріарх Іоаким скликав в Єрусалимі Собор, на якому були присутні Патріарх Олександрійський Філофей (1435-1459) і Антіохійський Дорофей (1435-1452 ). Цей Собор засудив Флорентійську унію і її прихильника, Константинопольського патріарха Митрофана II.

Як бачимо, історія Церкви говорить нам, що в разі, якщо Константинопольський патріарх впаде в єресь або перевищить свої повноваження з управління Церквою (чим поставить Православ'я на грань розколу), то будь-який інший Предстоятель Помісної Православної Церкви може і зобов'язаний ініціювати Собор для прийняття рішення з приводу виниклої проблеми. Більш того, випадок з патріархом Митрофаном II, які підтримав унію з католиками, показує, що ініціатива Собору може належати навіть простому єпископу (митрополит Арсеній Каппадокійський). Тому нинішні слова Предстоятеля Албанської Церкви Анастасія про те, що турбота про єдність Церкви належить кожному православному християнинові – особливо актуальні.

Скільки Предстоятелів потрібно для Собору?

На сьогодні свою участь у Всеправославній Нараді в Аммані вже підтвердили Єрусалимський, Румунський, Сербський, Московський патріархати, Польська Православна Церква і Православна Церква Чеських земель і Словаччини. Судячи із заяв Патріарха Антіохійського Іоанна, прибуде до Йорданії і він. Крім того, в СПЖ є інформація, що в Аммані будуть присутні єпископи Грузинської Церкви.

Відмовою відповіли Константинопольський і Александрійський патріархати, Православні Церкви Албанії і Греції. Ймовірно, не буде в Аммані і Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви Архієпископа Хризостома.

Іншими словами, можна вже констатувати, що слова Архієпископа Албанського Анастасія про розкол в Православ'ї виявилися пророчими. Ще у листопаді 2019 року писав, що подальше зволікання з вирішенням «української проблеми» «буде мати своїм результатом етнофілетичний розпад (на греків, слов'ян і на тих, хто бажає гармонійних відносин з усіма), що в свою чергу скасовує багатонаціональний і багатокультурний характер православ'я і його Вселенську природу».

Звідси цілком очевидно, що більшість греко-мовних Православних Церков (крім Антіохії і Єрусалима) бойкотуватимуть Собор в Аммані. Але чи вплине їх відсутність на легітимність рішень цього Собору?

Знову ж таки, історія Церкви говорить нам, що кількість учасників Собору не надає його рішенням автоматичної легітимності. Наприклад, на Соборі 1443 року, який засудив уніатство, з усіх Предстоятелів Помісних Православних Церкви брали участь тільки троє. Але чи можна говорити про те, що через це рішення Собору були менш легітимні, ніж рішення, наприклад, Першого Вселенського Собору? Звичайно, ні.

Точно також відсутність будь-кого ніяк не впливає на законність прийнятих рішень. Наприклад, на II Вселенському Соборі не було представників папи. Папа Вігілій відмовився брати участь в V Соборі, а на VI і VII не було всіх східних патріархів. Однак рішення цих соборів були прийняті всією Церквою і ніколи сумнівів не викликали.

Важливо пам'ятати, що Церква – це Тіло Христове, і Її Глава – Сам Христос. Завдання Собору знайти таке рішення, яке б виражало не думку більшості, а Істину, даровану Христом. Звідси можна стверджувати, що в Православних Соборах головне – це зовсім не максимальна кількість учасників. Будь-яка проблема вирішується тут не більшістю голосів, а Духом Святим. І тому навіть одна людина, якщо вона з Христом, може виявитися правою, як це було з Марком Ефесським, єдиним єпископом з делегації Константинопольської Церкви, хто не прийняв Флорентійську унію в 1439 році.

Тому давайте помолимося, щоб рішення на Амманскому Соборі в Йорданії приймалися ієрархами соборно, а ними водив Дух Святий і Глава Церкви – Христос.

Читайте також