Конфлікт у Луці-Мелешківській: «Ми прийшли з миром. Але вони не чують нас»

Настоятеля з прихожанами замкнули в церкві! Вранці 16 березня православні Вінниці дізнавалися про це на літургії у своїх храмах – хто міг, відразу їхав туди на молитовне стояння.  

Про те, що нашого архієрея намагалися бити і грубо виштовхали з церковного подвір'я, більшості вірян стало відомо пізніше.

«Де це бачено, щоб руки простягати до владики?!»

Переговори ні до чого не призвели: аргумент, що за церковними канонами здійснювати богослужіння на одному престолі з розкольниками священики УПЦ не мають права, активістами ПЦУ до уваги не приймається.

16 березня на 8:30 в цьому храмі було призначено архієрейське богослужіння і загальна сповідь духовенства Вінницького району. Напередодні ввечері настоятель виявив, що замки на дверях храму зіпсовані і залиті епоксидним клеєм. Замки довелося зрізати, і священик з частиною парафіян залишився ночувати в храмі. А з 6 ранку біля церкви з'явилися прихильники ПЦУ, поставили намет і зібралися проводити своє «богослужіння». Двері в храм вони заблокували зовні, настоятель з парафіянами виявилися замкненими.

Приїзд архієпископа Вінницького і Барського Варсонофія прихильники ПЦУ зустріли вкрай агресивно. Прагнення владики поговорити з людьми і намір пройти в храм викликали різке неприйняття. За наказом священика Віктора Чверкуна, який пішов у розкол, владику силою виштовхали за межі церковного двору. 

– Нам довелося двері в храмі виламати, коли побачили, що нашого владику б'ють! – розповідає о. Василь. – Де це бачено, щоб руки простягати до владики?! Хоча б сан його поважали!

Одному з вірян, який кинувся на захист владики, розбили голову, іншому відірвали рукав куртки. Втім, садна опинилися у багатьох парафіян. І тоді православні стали на коліна перед храмом і стали молитися. Йшов дощ зі снігом. До 10 ранку владиці Варсонофію і вірянам вдалося увійти в храм через двері з тильного боку.

Начебто звичайні наші люди

Коли ми під'їхали до Спасо-Преображенського храму в Луці-Мелешківській, бійка і дощ вже закінчилися. Храм старовинний, дерев'яний, весь в блакитних тонах – тягнеться до неба високими куполами. А під ним – люди. Збуджені, кричать, стоять натовпом біля входу. Людей 50, напевно.

І така екзальтованість в їхніх поглядах, така агресивна наснага в позах і жестах, що близько підходити було страшнувато. Але ж, начебто, звичайні наші люди – сільські жителі, трудівники. Але ні – тут, під храмом в них панував дух злоби, ненависті і праведного гніву до ворогів. А вороги – священики і такі ж як вони селяни і городяни, вірні Українській Православній Церкві. «Ганьба» і «Банду геть» кричали їм ці люди в радісній несамовитості. Абсолютно впевнені у своїй правоті.

П'ять років промивання мізків дають результати: все, що говорили ці люди – як під копірку з телевізора писано, підживлене накрученими емоціями і тенденційним настроєм на бачення ситуації.

«Московські попи, кацапня, яку ми годуємо, безсоромні сепаратисти» – це найм'якіші з їхніх виразів. При цьому фантазія працювала в свідомо викривальному руслі. Хтось поставив під ганок храму порожню пляшку чи то від пива, чи то від вина. І пішли розповіді, що нібито це священик з парафіянами всю ніч в храмі пиячив – ген «пляшки» по двору розкидані.
Та вони вранці ледве на ногах трималися від пияцтва! – з жаром говорить жінка середніх років. 

– З чого ви взяли таке? – питаю.

– Та я сама бачила! – голосно заявляє та, широко розкривши очі на знак особливої правдивості своїх слів.

І пішло-поїхало: група жінок хтиво обговорює нібито колишню подію, яка тут же обростає додатковими подробицями їх злих фантазій.

– Більше 100 священиків з усієї Вінницької області сюди вже поприїжджало! Бачили їх скільки! – зі злістю і страхом говорить одна з них.

– З усієї області? 100? Та не може бути! – сумніваюся я. – Ходімо в храм, подивимося, – пропоную їй.

Жінка відсахується від мене так, що тут же згадую вираз "як чорт від ладану".

– Та ви подивіться, що вони з храмом зробили! – мене повели у двір подивитися на гору іржавого покрівельного заліза. – Церква – пам'ятник історичного значення, а вони її руйнують!

– Може, це дах ремонтували? – припустила я.

– А, так ви теж з ними за одне! – і тут же хвиля різкого неприйняття...

«Я розмовляю народною мовою»

– У нас повинна бути українська церква, а не російська!  А цю церкву мої прадіди і прапрадіди будували! – кричить ще одна жінка. Сказати, що у нас вже є Українська Православна Церква, не виходить – чути вона не хоче.

– Цей священик казав, що України не існує, що тут Росія, – категорично стверджують кілька жінок одразу. Мої старання з'ясувати, коли ж батюшка таке говорив, привели до великого розкиду в датах і ситуаціях. Всі стверджували, що чули це самі, чесно вирячивши очі, але кожна називала різні дні і місце.

–  Скільки я живу, я ніколи не говорив, що України немає. Ніколи, –  розповідає настоятель Спасо-Преображенського храму о. Василь Альмухамед. –  А завжди їм говорив, що у нас в Православ'ї немає Української церкви, Російської, Молдавської, Білоруської і т. д., а у нас є Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква. І якщо кожен господар почне робити свого бога, то це буде вже не Церква. Я в 83-му році служив в армії в Мелітополі, так командир роти капітан Трунов мені мало не через день оголошував гауптвахту, тому що я ніколи по-російськи не говорив. А я не вмію чисто по-українськи, але і по-російськи не кажу – я розмовляю народною мовою. І щоб я сказав, що немає України?! Я ж українець.

А журналістам ТСН з «1+1» священик розповів, як з першого дня війни допомагає продовольством та іншим необхідним українським військовим в АТО, як за ці роки тонни туди відправив. І про те, як вінчав хлопця, який вирушав в АТО, і відспівував іншого, який там загинув. І що у нього у вівтарі список з більш ніж 30 атовців, за яких він молиться кожну службу. А ще про те, що допомагає дитбудинкам у Луганську та Донецьку. Навряд чи в Луці-Мелешківській про це не знають.

«Не просто нам сьогодні було здійснити літургію»

І поки одна частина жителів села кричала під стінами храму «Ганьба», інші його жителі молилися. Разом із православними з багатьох парафій Вінниці та 30 священиками, які приїхали підтримати своїх братів і сестер у Христі. Архієрейська літургія відбулася. 

Прекрасний храм, чудовий спів вінницьких хористів, сонячні промені, які час від часу пронизують простір, залишають відблиски на обличчях... Але головне – сила молитви. Багато хто потім казав, що це була особлива служба. Радісна, глибока, прониклива. Час від часу виникало відчуття, що повітря ущільнювалося від напруги духу молитовників, від єднання сердець і помислів.

– Особлива радість, що Божою Милістю ми мали можливість сьогодні у цьому храмі Преображення Господнього об'єднати свої серця у молитві до Господа Вседержителя. Щоб Господь прийняв наші покаянні молитви і благословив нас миром, благістю і любов'ю, – сказав архієпископ Вінницький і Барський Варсонофій. – Не просто нам сьогодні було здійснити літургію. І всі ми знаємо, що під час великопісного подвигу бувають різні спокуси. На жаль, в дні Великого посту, які ми повинні проводити в молитві, тиші і спокої, темні сили не дають нам зосередитися на молитві до Господа нашого Іісуса Христа.

Та оскільки в цей день Церква вшановувала пам'ять великомученика Федора Тирона, владика Варсонофій провів паралель між його подвигом сповідання віри і ситуацією наших днів:

– Федір Тирон не піддався на тиск і прийоми і відмовився принести жертву ідолам. Тоді його звинуватили в тому, що він підпалив язичницький храм. Знайшли причину. Нинішній час не можна порівняти з IV століттям, але сьогодні теж використовуються надумані приводи і методи. Наприклад, тут нас, священнослужителів, звинувачують у тому, що ми винні у війні на Донбасі. Це привід не допускати нас здійснити літургію, де ми молимося за всіх жителів села. Ми прийшли з миром. Але вони не чують нас. Телебачення накручує цих людей, і вони піддаються спокусі. Але це політичний тиск, і з часом він ослабне. Будемо молитися, щоб Господь просвітив їхні серця.

«Якщо є радість – гніву немає»

– У нас одне бажання – служити Богові і перебувати в тій вірі, в якій ми не тільки хрещені, але яку ми пізнали і усвідомили. Ми не хочемо відступати від нашої віри і зраджувати її. І ми хочемо молитися Христу в храмі. Цей храм належить громаді УПЦ. А решта нехай проводять юридичну роботу, а не зводять людей і влаштовують протистояння, на якому може і пролитися кров. Навіщо це робити?! – сказав о. Володимир Тютенко, керівник юридичного відділу Вінницької єпархії УПЦ.

– Але як би там не було, ми з вами повинні мати терпіння роз'яснювати цим людям, в чому наша віра. Повинні усвідомити, в чому ми праві, в т. ч. і щодо цього храму. У чому правда нашої Церкви. Ми належимо вселенському Православ'ю, значить ми – Тіло Христове. Ми – та гілочка, яка перебуває в тій виноградній лозі, яка є Церква Христова і сам Христос. Нас врятував Христос і судити нас буде Христос. І ми повинні розуміти, де правда, тому Христос і є сама істина. Тільки там, де правда, там Христос. Нашого Блаженнішого Онуфрія визнає все Вселенське Православ'я  – ми Церква Христова з істинними Таїнствами.

І в полеміці з тими, хто думає по-іншому, ми не повинні дозволяти собі дратуватися. Якщо ми дратуємося, ми програємо. Програємо перед Христом. Якщо ми християни, ми повинні радіти, що нас женуть, на нас лихословлять.  І якщо є радість – гніву немає. Або одне, або інше. Господь на хресті жалів тих, хто його розпинав. "Вони не відають, що творять". А хіба ці люди до кінця усвідомлюють, що вони роблять? Організатори знають, а прості люди – під впливом інформації. Але з однією людиною досить просто поговорити, і вона скаже: "Слава Богу, що мені це пояснили". А деяким людям потрібно впасти в болото, вимазатися, відчути той дух і зрозуміти, що це не те, що вони думали. І тільки тоді вони схаменуться – у них такий шлях. Тому нам потрібно терпляче пояснювати і чекати їх повернення. При цьому самим перебувати в правильному духовному стані, на тій духовній висоті, до яких закликає нас Господь.  

Те, що зараз відбувається – це і по наших гріхах. Тому що ми не зуміли їм у мирний час за 29 років показати таку висоту духовного життя, щоб люди повернулися до Бога, мали б повагу до Церкви Христової і священиків. Тому ми повинні смиренно зносити цю несправедливість і потерпіти зараз. Але якщо духовно ми будемо в Правді Божій, то, провівши нас через випробування і применшення, Правда восторжествує. Для нас храми відкрилися за стояння в істинній вірі і сповідування новомучеників ХХ століття. І якщо ми будемо стояти за віру, то навіть якщо храми зараз закриють, для наших онуків і правнуків вони відкриються Благодаттю Божою.