УПЦ КП і УАПЦ більше немає, Фанар все бере в свої руки

Саме Константинополь займатиметься організацією

Протягом останніх тижнів від дня проведення скандального Синоду Константинопольського Патріархату у Стамбулі фанаріоти зберігали відносну тишу, не коментуючи прийнятих на зібранні рішень. Час від часу ефірна тиша здригалась від припущень прихильників тієї чи іншої сторони, проте жодної конкретики вони так і не внесли.

Враховуючи це розлоге інтерв’ю представника Константинопольської Церкви архієпископа Іова (Гечі), яке він дав російській службі «BBC», немало здивували обидві сторони церковного конфлікту в Україні. Річ у тім, що сказані архієреєм речі досить серйозно не збігаються з тими речами, які декларували останнім часом представники невизнаних церковних структур. Що цікаво, реакції збоку УПЦ КП та УАПЦ на ці висловлювання так і не прозвучали. Подібна латентність, у свою чергу може свідчити про те, що обидві конфесії змирились з тим розкладом, який завзято почав нав’язувати Фанар.

Інтерв’ю, яке справді варте уваги, хотілось би піддати конструктивній критиці, у форматі «репліка на репліку». Це, в першу чергу, необхідно для того, аби ті, хто цікавиться ситуацією, змогли проаналізувати сказане архієпископом Іовом та поглянути на усю справу під іншим кутом.

Не знаєте ні дня, ні часу…

В українській народній культурі побутує старе народне прислів’я: «Коли українець народився – єврей заплакав». Серед багатьох значень цієї фрази, особливо часто підходить наступне: іноді здатність українців отримати певний зиск з тієї чи іншої ситуації, переважає усі єврейські хитрощі у цьому напрямі. Українця не проведеш. Українець і сам може переграти кого завгодно, хоч тих же євреїв, які завжди славились талантом отримувати користь «із повітря».

У ситуації з українським Православ’ям це прислів’я варто дещо перефразувати. Тепер більш актуально воно буде звучати так: «Коли грек народився – заплакав українець». Так талановито, холоднокровно та лукаво українців ще не перегравав ніхто. І нехай більшість продовжує переконувати себе у тому, що все під контролем, проте це насправді не так. Все може і під контролем, але далеко не під українським. Тих, хто мав би бути суб’єктом, греки уміло перетворили на об’єкт, а від омріяної церковної незалежності та інших амбітних планів, залишається лише Томос, який ще невідомо як буде прописаний і кому виданий.

Ця теорія підтверджується вже з перших слів Гечі на запитання журналіста «BBC» про строки та терміни щодо проведення об’єднавчого Собору. Архієпископ відповів відверто: «Я б не хотів робити ніяких прогнозів, тому що попередні прогнози –  що це повинно було статися до серпня, у вересні, потім говорилося про жовтень, – виглядали смішно. Тут не потрібно грати в якусь лотерею. Головне, що рішення є, і перед втіленням цього рішення є певні процедури, певні питання, які потрібно вирішити, і у свій час воно з'явиться».

Пригадуєте, як 11 жовтня у Стамбул нагнали хмару з українських журналістів. Тоді телеканал «UA:Перший» навіть зробив телетрансляцію цього дня, очікуючи, що Томос вручать просто на порозі Георгіївського храму на Фанарі. У студії разом з ведучою спікер УПЦ КП Євстратій Зоря, протоієрей УПЦ Георгій Коваленко, релігієзнавиця Людмила Філіпович та багато хто іще розмірковували про те, що вони будуть робити завтра, коли Томос вже буде на руках. Йшлося про об’єднавчий Собор, поділ єпархій та «шкур невбитих ведмедів», однак… лаконічні греки не здійснили мрію гостів студії та зачитали кілька прийнятих щодо українського питання рішень. І хоч як не намагались ЗМІ та політики на чолі з Президентом протягом наступних днів переконати громадськість, що Томос вже отримано, – його так і не було.

Архієпископ Іов (Геча) сказав щиру правду, – попередні прогнози виглядали смішно. Саме так, греки просто сміялись з того, яку істерію нагнітали в Україні навколо цього питання. Отримання Томосу переносили з місяця на місяць, як це часто буває з щорічним оголошенням та відтермінуванням наступаючого кінця Світу. Проте, це далеко не все, з чого посміялись греки. І наступні речі, які озвучив Геча, стали «холодним душем» на гарячі голови тих, хто очікує на Томос.

Незалежній державі – незалежну Церкву?

Дуже часто представники УПЦ КП мотивували своє існування 17-м правилом IV Вселенського Собору. У ньому йдеться про наступне: «…розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку». Цією вирваною з контексту фразою в Київському патріархаті пояснювали вихід їхнього очільника та ряду інших священнослужителів з лона РПЦ у 1992 році та утворення самої УПЦ КП. Мовляв, утворилась незалежна держава, яка тепер має право на самостійну і незалежну Церкву.

Попри це, позиція Константинопольського Патріархату щодо цього питання, як виявилось, є далеко не такою. «…в принципі, коли з'являється нова держава,  –  це не обов'язок, але вона може просити про устрій автокефалії для своєї Церкви», – виголошував архієпископ Іов (Геча) цю «догму» УПЦ КП, зазначивши, що подібний розвиток подій є абсолютно необов’язковим. В принципі, це і не дивно. Оскільки, як тоді пояснити той факт, що Фанар дуже болісно, – з прокляттями і анафемами, – відпускав новоутворені автокефальні Церкви. А навчившись на помилках минулих століть, чомусь не поспішає утворювати автокефальні Церкви в США, Канаді, ряді Європейських держав та у Південній Америці. Звідси питання: а якою ж тоді буде незалежність новоутвореної в Україні церковної структури? Чи не вийде там, як, наприклад, в Церкві Чеських земель і Словаччини?

Конфліктні маніпуляції

Небувале оживлення Фанару щодо українського церковного питання архієпископ Іов пояснив наступним чином: «Через анексію Криму та війну на Донбасі атмосфера в Україні зовсім змінилася. В Україні є багато православних вірян, які хочуть бути в Церкві, але не хочуть мати зв'язків із Православною Церквою в Росії через конфлікт на Донбасі… Найбільше на нас вплинули страждання людей. Дуже багато людей в Україні постраждали і страждають від війни на Донбасі. Багато людей через політичні питання, цю агресію, яку вони, за їхніми словами, відчувають в Україні з боку Росії, і через політику Православної Церкви в Росії, вони не знаходять собі місця в УПЦ МП. Нам писали люди, які казали: "Ми більше не можемо, наша совість не дозволяє нам відвідувати такі храми, коли ми бачимо, що відбувається в нашій державі».

Про кого говорить Іов (Геча)? Якщо вірити статистиці останніх років, УПЦ аж ніяк не зменшила своєї чисельності у парафіяльному еквіваленті, а навпаки – збільшила. Про це, скриплячи зубами, звітують навіть офіційні органи статистики. Те ж саме стосується тимчасово окупованих та вже звільнених територій України. Тобто, за логікою Гечі, звільнені райони Донбасу повинні були би масово хлинути у храми УПЦ КП та гнати «московських попів» з міст та сіл. Однак цього не сталось.

Що стосується страждань, – невже архієпископ вважає, що їх переживають лише віряни УПЦ КП та УАПЦ? Невже він думає, що парафіяни УПЦ є відстороненими від ситуації в країні? Невже думає, що сама УПЦ ніяк не реагує на ці конфлікти та суспільно-політичну кризу? Зважаючи на це, подібні закиди з вуст священнослужителя такого рангу та офіційного представника Константинопольського Патріархату лунають як виклик не просто Українській Православній Церкві, а й десяткам мільйонів громадян України, які себе з нею ототожнюють.

До речі, протягом травня-серпня 2018 року на Фанар було доставлено сотні тисяч звернень вірян УПЦ до Патріарха Варфоломія з проханням про те, аби Фанар не робив жодних дій, спрямованих на розхитування ситуації в українській релігійній сфері. До Стамбулу неодноразово приїздили делегації єпископату, духовенства та вірян Української Православної Церкви, яких подекуди навіть не зустрічали належним чином. Невже голоси цих людей нічого не вартують в очах фанаріотів? Невже страждання тих, у кого силою відбирали храми, кого гнали та переслідували за релігійною ознакою, є якимось меншовартісними? Виходить – так. Тоді на яку підтримку чи довіру збоку УПЦ розраховує Константинопольський Патріархат у цьому питанні?     

Роз'єднувальна автокефалія     

Що цікаво – архієпископ Іов (Геча) на 100% переконаний в тому, що той план дій, який намітив Фанар по Україні, повністю відповідає існуючим запитам. «Єдиний такий формат, який існує в Православній Церкві протягом останніх століть, – це модель автокефалії. Тільки автокефальна церква може об'єднати в Україні, всіх православних вірян», – відмітив Геча. Проте, як це відповідає реальності?

Якщо говорити про тих, хто звертався до Патріарха Варфоломія по Томос, то УПЦ КП і УАПЦ, судячи з усього, не надто оптимістично налаштовані на подальше спільне майбутнє існування. Інакше як можна пояснити той факт, що протягом усього часу від дня проведення Синоду на Фанарі ці дві конфесії жодного разу не зібрались на бодай якусь передсоборну нараду. Як заявив очільник УАПЦ Макарій Малетич, жодних консультацій чи нарад з його структурою ніхто не проводив.

Осторонь від цього процесу стоїть також і УПЦ, яка, до слова, є найбільшою в Україні релігійною конфесією, а за своєю чисельністю є удвічі більшою за УПЦ КП та УАПЦ разом взяті. Єпархії УПЦ одна за одною висловлюють підтримку Предстоятелю та чинному статусу Української Православної Церкви, а відсоток прихильників ідеї автокефалії від Константинопольського Патріархату у загальноцерковному значенні є надзвичайно низьким.

У такому разі, про яку автокефалію – як модель об’єднання вірян в Україні, говорить Іов (Геча)? Як ця автокефалія може об’єднати тих, хто навіть в період найбільшої вірогідності її отримання, залишається при своїх позиціях та поглядах?

«Зламаємо їх всіх через коліно»

Навіть ліберально налаштований до РПЦ протодиякон Андрій Кураєв змушений був визнати, що дії Фанару далекі від конструктивних. «Певна логіка в цьому є, тільки ця логіка абсолютно конфліктна в цій ситуації, і вона не призведе до єдності. Вона не враховує реальне розмаїття настроїв у цій країні, тому ця логіка швидше війни, а не миру в цьому випадку», - зазначив отець Андрій. І це дійсно так, адже у даній ситуації Константинопольський Патріархат не лише кардинально погіршив стосунки з РПЦ, але й відштовхнув від себе значну частину української пастви, при чому – з різних конфесій.

В першу чергу це сталось тому, зі слів архієпископа Іова (Гечі), насправді УПЦ КП та УАПЦ ніхто не визнавав, а відтак – Фанар перекреслив усі лікування представників цих конфесій з цього приводу. «Ми не визнали Філарета і Макарія як їх предстоятелів церков, ми не сказали, що УПЦ КП або УАПЦ є легітимними, тому що це було б дуже нелогічно: це означало б, що ми визнали дві паралельні церковні структури паралельно ще з третьою канонічною структурою, якою був би Московський патріархат», - сказав Геча.

Навряд чи в Київському патріархаті чи в УАПЦ залишились байдужими до слів про те, що їх усіх, рішенням Синоду у Стамбулі від 11 жовтня, перевели у підпорядкування Константинопольського патріархату а існування їхніх конфесій скасували. І хоча відкритого спротиву цим заявам ніхто так і не спромігся зробити, в УПЦ КП та УАПЦ вперто продовжують ігнорувати слова Гечі, про те, що ані Філарет, ані Макарій тепер не є предстоятелями своїх церков, а лише колишніми митрополитами Київським і Львівським відповідно.

До речі, дуже цікаво сформульовано архієпископом Іовом момент щодо визнання їх, як священнослужителів, як кажуть, «у сущому сані». «…у канонах сказано, що якщо хрещення визнається, то і хіротонії визнаються, коли єпископи повертаються в лоно церкви. Ось на основі цього рішення всі ці єпископи були прийняті в лоно церкви, але, знову ж, не для того, щоб легітимізувати їх розкол, а для того, щоб об'єднати українське православ'я», - зазначив архієпископ Іов (Геча).  

Цікаво, чи знали про це ті архієреї УПЦ в США і Канаді, яких фанаріоти відповідально перевисвятили. Більшість з них були представниками  УАПЦ або УГКЦ. Чому тоді Константинопольський Патріархат висвячував їх у єпископи повторно, а тепер – ні? Звідки така непостійність у позиції? Це ж стосується і очільника УАПЦ Макарія Малетича, який, між іншим, був заборонений у служінні ще у священицькому сані. Невже на Фанарі про це не знали?

Так «УПЦ» чи «Православна Церква в Україні»?

Очевидним також є той факт, що обіцяючи церковну незалежність в Україні, Фанар обережно і поступово позбавив УПЦ КП та УАПЦ будь-яких атрибутів самостійності. Усе це вже дійшло до того, що навіть дату об’єднавчого Собору, як виявляється, повинен визначити саме Патріарх Варфоломій, а не хтось з України. Зважаючи на те, що церковне керівництво УПЦ КП та УАПЦ не надто поспішає виявляти послух Церкві-Матері, АПУ та КПЦ створять для проведення цього зібрання тепличні умови з лояльними єпископами у складі.

Загадкою залишається також і те, що насправді буде прописано у Томосі. Зі слів Гечі, Україні не слід очікувати на статус патріархату, а це може означати, що йтиметься саме про митрополію Константинопольського Патріархату в Україні, як це і передбачалось раніше. Недарма поміж заяв про першість Константинопольського престолу у Православному світі, прозвучало також те, що новоутворена структура у своїй назві не буде мати жодних вказівок на якусь самоідентифікацію, а зватиметься – Православною Церквою в Україні. Розмови про те, що таким чином Фанар бореться з етнофілітизмом, не мають під собою жодних аргументів, оскільки самі фанаріоти не називають себе Православною Церквою в Туреччині. Більше того, навіть ті церковні одиниці, на які Фанар має вплив в інших країнах світу, не носять таких назв, яку пророчать майбутній ПЦвУ. Наприклад, в Естонії – не ПЦвЕ, а Естонська Апостольсько-Православна Церква (Eesti Apostlik-Õigeusu Kirik).

Те ж стосується і помісних автокефальних Церков. В Греції – не ПЦвГ, а ЕПЦ або взагалі Церква Еллади (Εκκλησία της Ελλάδος). В Румунії – не ПЦвР, а Румунська Православна Церква (Biserica Ortodoxă Română). В Польщі, не ПЦвП, а Польська Автокефальна Православна Церква (Polski Autokefaliczny Kościół Prawosławny). З рештою, навіщо ж було тоді давати можливість УПЦ в США і Канаді називатись саме таким «етнофілітичним» чином? За логікою архієпископа Іова потрібно було їх назвати «православними українцями в США і Канаді», не вказуючи національної прив’язки.

Крім того, викликає певне відчуття роздвоєності наступна репліка архієпископа Іова: «Згідно з канонами Церкви, на одній території не може бути двох паралельних церков. Якщо буде так, як  деякі можуть висловлюватися, –що хто не захоче української автокефалії, може залишитися як Російський Екзархат або незрозуміло що, – це просто антиканонічно. Згідно з канонами Церкви, на території однієї держави повинна бути тільки одна Православна Церква, і ця Автокефальна Православна Церква має об'єднувати всіх».

У такому разі, було би цікаво почути пояснення щодо того, як на територіях різних країн світу діють одразу декілька патріархатів, у тому числі – Константинопольський. Це за якими такими канонами? Як, наприклад, в Італії мирно вживаються духовенство та віряни Руської, Румунської, Сербської та Константинопольської Церков? Як інші Помісні Церкви відкривають свої подвір’я та парафії на територіях, їм  непідконтрольних? Порушуючи канони?    

Що древніше: церковний Київ чи Візантія?

Наостанок, аби розбавити насичений інформацією текст, хотілось би відмітити тему пентархії, яку зачепив владика Іов. «Вселенські Собори заснували для адміністрації Церкви всього п'ять центрів – в церковній мові це називається пентархія – це Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим». Дійсно. Кожну з цих кафедр дійсно можна вважати своєрідним адміністративним центром, оскільки всі вони засновані святими апостолами. Всі. Крім однієї. Зайвим у цьому списку (на відміну від Кіпру, який архієпископ Іов чомусь не порахував у списку пентархії), є саме Константинополь.

Якщо про заснування кафедр Риму, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму апостолами у нас немає жодних сумнівів, то щодо Константинополя – такі сумніви наявні. Чому? Тому, що про проповідь апостола Андрія у Візантії нам говорить лише церковне передання. Згідно з наявними даними апостол Андрій отримав жереб проповіді у землях Фракії і Скіфії. Географічно до цих територій входить не лише сучасна Туреччина, але й Україна. Таким чином, особливо зважаючи на згадку у «Повісті временних літ», апостол Андрій приблизно у той же час запросто міг бути навіть у нинішньому Києві, де і прорік своє пророцтво, що на цих горах засяє благодать Божа.

У свою чергу Константинополь, як адміністративний центр Візантійської імперії, був офіційно заснований лише у 330 році. Зрозуміло, що прославлена греками першість Константинопольського Патріархату у церковних питаннях, з об’єктивних причин, була присуджена саме Константинополю. Проте, ця першість мала радше політичний, аніж містичний характер. Інакше, якщо слідувати логіці Константинопольського Патріархату, Київ та Візантія могли би посперечатись за право перебувати у пентархії? А чим Київ не «Четвертий Рим»?  

Читайте також