Український церковний конфлікт: чому нам не підходить естонський сценарій

Собор Олександра Невського, ЕАПЦ (Московського Патріархату)

Розрив євхаристичного спілкування між РПЦ і Константинопольським Патріархатом дав привід для низки міркувань про варіанти розвитку ситуації. Природно, що блогосфера, орієнтована переважно проти РПЦ, радіє. Руську Церкву вже називають «розкольницькою», «самоізольованою» тощо. Однак за напівкомпетентною мішурою з'являються і серйозні аналітичні висловлювання, які порівнюють конфлікт Фанара і Москви з їхньою ж суперечкою двадцятирічної давнини про автокефалію Естонської Церкви.

Характерно, що, коли кажуть про цю ситуацію, практично ніхто не охоплює деталей, а ставить між конфліктом щодо України та згаданим вище знак «дорівнює». Із цим не можна погодитися, оскільки розкриття деталей показує: ситуації, хоч у багатьох аспектах схожі, та не однакові. Більш того, є побоювання, що українське питання може завдати серйозної шкоди всеправославній єдності.

Після перших кроків Фанара з легалізації українських неканонічних структур – УПЦ КП і УАПЦ – зрозуміло, що греки йдуть вже протоптаною стежиною так званого естонського сценарію. Схожість дій, риторика, манера поведінки... все нагадує те, як Константинопольський Патріархат вчиняв в Естонії в 1996 році. Тоді Фанар, користуючись політичною ситуацією в країні і підтримкою місцевої влади, прийняв рішення про легалізацію Естонської Апостольської Православної Церкви, яка діяла в державі як антипод Естонської Православної Церкви Московського Патріархату.

Українське питання може завдати серйозної шкоди всеправославній єдності.

На той момент держава Естонія надавала всілякої підтримки ЕАПЦ. За законом про реституцію, прийнятим державним апаратом, новоствореній ЕАПЦ передавали храми й іншу нерухомість ЕПЦ МП. Естонській Православній Церкві Московського Патріархату відмовляли в реалізації будь-яких юридичних та майнових прав. Дійшло навіть до того, що уряд Естонії відмовив ЕПЦ МП у внесенні змін до статуту пунктів про самоврядність.

Зрозуміло, на подібні дії реагували і в РПЦ, і в політичній Москві. Незважаючи на це, будь-які спроби хоч якось врегулювати ситуацію були цілком нівельовані з появою в конфлікті третьої сторони – Константинопольського Патріархату. У 1996 році Патріарх Варфоломій раптом згадав, що Естонська Православна Церква одного разу була під владою Фанара. Тоді, в далекому 1923 році, в історії Естонської Православної Церкви теж фігурувало слово «Томос». Ось лише цікаво, що цей документ, виданий патріархом Мелетієм IV, аж ніяк не давав повної церковної незалежності православним естонцям, а лише визначав їх як самоврядну митрополію в складі Константинопольського Патріархату.

Користуючись цією історичною лазівкою, Патріарх Варфоломій заявив, що РПЦ захопила ЕАПЦ в 1940 році силоміць, «на багнетах радянських солдатів». Діючи в тому ж стилі, що і нині в Україні, глава Константинопольського Патріархату «відновив історичну справедливість» і... знову приєднав ЕАПЦ до своєї Церкви. Як і в 1923 році, ЕАПЦ не отримала бажаної повної незалежності, а стала лише частиною Константинопольського Патріархату і мозолем для РПЦ.

Того часу РПЦ відреагувала так само, як і нині з українського церковного питання. Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II зібрав Священний Синод РПЦ, на якому постановили «припинити канонічне і євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом». Розрив між Москвою і Фанаром тривав близько п'яти років. Та зважаючи, що гра не варта свічок, вже у 2001 році спілкування було відновлено.

За час розриву між РПЦ і КПЦ ситуація в самій Естонії склалася ще цікавіше. Як говорить офіційна статистика, ЕАПЦ – це 60 парафій, а ЕПЦ МП – 31 парафія на території Естонії. Незважаючи на це, 85 % з 180 000 православних естонців – парафіяни Естонської Православної Церкви Московського Патріархату. До речі, сама ЕАПЦ обіцяної автокефалії від Фанара так і не отримала. Отже, РПЦ все одно вийшла із ситуації з більшим плюсом, ніж її опоненти.

Однак чому естонський сценарій не підійде для вирішення релігійної ситуації в Україні? З огляду на стабільну політичну ситуацію в Естонії і відносно невеликий відсоток православних віруючих від загальної кількості населення (13 % від загальної кількості громадян Естонії), ЕАПЦ і ЕПЦ МП просто не можуть бути суб'єктами державної політики.

Іншими словами, нікому в естонському політикумі не спаде на думку розігрувати релігійну карту, оскільки ані релігія загалом, ані Православ'я зокрема не є в Естонії пріоритетними темами або предметами політичних спекуляцій. Це все одно, якби хтось в Україні надумав будувати свою політичну модель на впливі або протидії з ісламом, який, хоча й існує в державі, представлений нечисленними етнічними групами і не має особливого інтересу як інструментарій впливу на соціум.

Інша справа – Православ'я. Більшість населення України ідентифікує себе саме в контексті цього релігійного напряму. І з огляду на дійсний у державі розкол Православної Церкви на три конфесії, природно, що існує і відповідний поділ у суспільстві. І тут ми говоримо не про 100 і навіть не про 500 тисяч населення, а про десятки мільйонів людей, які, до того ж, є потенційним електоратом.

Релігійний конфлікт в Україні однозначно необхідно обговорювати на загальноправославному рівні.

Із огляду на це, політтехнологи майстерно використовують будь-який поділ у суспільстві задля підтримки існуючого агресивного політичного курсу державної політики, побудованого саме на протиставленні. Ось тільки в нинішній ситуації протиставляють один до одного не просто РПЦ або КПЦ, а громадян України. Саме тому Константинопольський Патріархат, агресивно вторгся в Україну, аж ніяк не лікує розкол Церкви і суспільства, а навпаки – підливає масла до вогню, стаючи каталізатором загострення суспільних протиріч.

На Фанарі повинні розуміти, що ані естонський, ані будь-який інший сценарій в Україні не сприйметься всією громадою. Значна його частина відкине будь-які зазіхання на чинний порядок речей у релігійній сфері держави. І, на превеликий наш жаль, Україна поки ще не досягла такого ж верховенства права, як Естонія, щоб вирішувати майнові питання стосовно культових споруд у правовому полі. Незважаючи на те, що в КПЦ закликали своїх прихильників не виявляти агресії до опонентів і відмовитися від загарбницьких амбіцій, реконкіста в Україні неминуча. Фанар же своїм втручанням в ситуацію, сам того не розуміючи, відкриває «скриню Пандори».

Що ще обов'язково розуміти: у Православних Помісних Церков не вийде відмовчуватися, займати нейтральну позицію і висловлювати «ООНівське» занепокоєння ситуацією. Релігійний конфлікт в Україні однозначно необхідно обговорювати на загальноправославному рівні. Розрив відносин між РПЦ і Фанаром – це не примха, а вимушений захід, продиктований нерозумінням останніми всієї складності ситуації, яка може призвести до невиправних наслідків. Окрім того, демонстративний «похід ромеїв на північ» може стати не останнім втручанням у справи інших Помісних Церков. Кожна з них має свій внутрішній розкол, який Фанар, взявши на себе таке виключне право, в будь-який час може «вилікувати».

Тож український церковний конфлікт відкриває двері в нову епоху. Цей період може стати часом великих внутрішньоцерковних потрясінь або остаточно розставити необхідні для вирішення існуючих розбіжностей акценти. Розділення між Помісними Церквами відомі історії. Кожна з них рано чи пізно закінчується миром, адже Церква – це не політичний інструмент, а Боголюдський організм, який сили адові, як відомо, не здолають.

Читайте також