Чого очікувати Церкві та її вірним після Хресного ходу-2018?

Митрополит Онуфрій на хресній ході-2018

Хресний хід Української Православної Церкви цього року зібрав небачену досі кількість учасників – більше 250 000 людей. І ані перешкоди, організовані з боку влади і радикалів, ані абсолютно немислиме очорнення Церкви в ЗМІ, ані чотирирічна робота на всіх рівнях з дискредитації УПЦ не змогли цьому перешкодити. У зв'язку з цим участь у хресній ході чверті мільйона українців – не що інше, як чудо. Ситуація, в яку сама себе поставила українська влада, до болю нагадує початок 50-х років минулого століття, коли після кількох десятків років боротьби проти православ'я і релігії більше половини жителів Радянського Союзу називали себе віруючими людьми. Розбиратися в тому, чому так сталося, можна дуже довго, тому скажемо тільки головне: не може ідеологія, якою б потужною вона не була, замінити собою переконання. У боротьбі віри проти пропаганди завжди переможе віра.

Водночас величезний державний ресурс, реклама в ЗМІ та постійна підтримка, яку надають на всіх рівнях в сучасній Україні УПЦ КП, не змогли зібрати на акцію цієї організації навіть половини від тієї кількості, яка пройшла вулицями Києва днем раніше. І навіть участь президента ніяк на кінцевий результат не вплинула. Це, звичайно, провал.

Тому питання, що буде далі, що на нас чекає – аж ніяк не пусте. І варіантів, за якими розвиватимуться події, – кілька.

Варіант номер один: оптимістичний

Суть його проста: після хресного ходу українська влада нарешті зрозуміла, що з себе представляє Церква, що народна підтримка їй у будь-якому випадку забезпечена, а отже, і боротися проти неї безглуздо. Набудуть чинності закони про розпалювання міжрелігійної ворожнечі, і тих журналістів, які ображатимуть чи безпідставно звинувачуватимуть Церкву в якихось злочинах, почнуть притягати до відповідальності. Припиняться захоплення православних храмів, а ті, що вже були відібрані – повернуть законним власникам. Влада повністю і безповоротно припинить втручатися у справи Церкви та займатися питаннями автокефалії, Томосу і «об'єднаннями» православних.

В такий сценарій, хоч він і дуже бажаний, чесно кажучи, віриться мало. Аж надто багато коштів та зусиль витрачено на боротьбу з Церквою, щоб просто так, під тиском очевидних фактів і народної більшості, відступити. Тому

Варіант номер два: песимістичний

Церква – це реальна сила. І не лише в сенсі духовному, а й у сенсі, так би мовити, фізичному. Адже за Церквою стоять мільйони простих українців, які, навіть за найбільш брехливими опитуваннями, довіряють їй більше, ніж будь-якій іншій інституції в країні. Це означає, що Церква – загроза для тих, хто сьогодні перебуває на вершині українського політикуму. А з загрозою треба боротися. Тому влада посилить антицерковну пропаганду. Більш того, можливий варіант раннього СРСР – пряме і фізичне витіснення та знищення представників Церкви. При такому розкладі УПЦ, швидше за все, заборонять, найвидатніших її діячів або вишлють з країни, або відправлять у заслання, можливе й фізичне знищення.

Звичайно, хтось скаже, що в сучасному світі такий сценарій неможливий, адже є міжнародна спільнота, організації із захисту прав людини, та й інформаційні кордони відсутні. Так-то воно так, але згадайте, до слова, приклад, коли македонська влада за сфабрикованими звинуваченнями кілька років протримала у в'язниці архієпископа Сербської Церкви Іоанна (Вранишковського). Чи ось питання – якесь міжнародне співтовариство змогло запобігти захопленню хоча б одного православного храму? Отож.

Але, чесно сказати, у такий розвиток подій мені особисто не віриться. Адже гоніння, як відомо, призводять рівно до зворотного результату – і влада це розуміє. Тому

Варіант третій: реалістичний

Що на нас чекає в цьому випадку? Гадаю, що градус ненависті до Церкви навряд чи впаде. Більше того, впевнений, що він буде підвищуватися – поступово, але неухильно. Сучасні правила чорного піару говорять, що боротися проти системи неможливо – боротися можна лише проти конкретних людей. І лише повністю дискредитувавши представників системи, можна знищити її саму. Це означає, що найближчим часом на нас чекає сплеск брудних матеріалів, які зачіпатимуть особисте життя духовенства. І повірте, дорогі квартири та автівки – це лише верхівка того айсберга, який на нас чекає. Можна не сумніватися, що в гонитві за сенсацією журналісти не гидуватимуть фальсифікацією, порушенням законів та просто совістю, адже мета для них виправдовує засоби.

З іншого боку, всяка альтернативна думка, будь-яка спроба виправдатися чи пояснити ситуацію буде жорстко перериватись. ЗМІ, які займаються церковними питаннями, швидше за все, жорстко контролюватимуться або припинять своє існування. УПЦ намагатимуться перетворити на маргінальну групу, одна приналежність до якої дискредитує людину. Робота, бізнес і влада стануть абсолютно несумісні з відвідуванням Лаври (що, в принципі, можна якоюсь мірою спостерігати вже зараз).

З боку радикалів і при повній бездіяльності влади почастішають напади на православні храми та священиків. Мета – залякати.

Одним словом, при реалістичному розвитку подій жити в Церкві стане тільки важче. Так, з боку може здатися, що це погано. Але, як свого часу сказав схиігумен Іоанн (Маслов), «гоніння – ця праска, за допомогою якої Господь випалює з хітона Церкви вошей».

А що ж Томос?

Напередодні святкування 1030-річчя Хрещення Русі так багато говорили про отримання Томосу про незалежність Церкви, що він для деяких українців став членом сім'ї. І коли свято минуло, а Томос так і не прийшов, багато хто щиро та невдавано здивувався. Адже, здавалося б, що тут складного – дати якийсь папірець, який, на відміну від членства в Євросоюзі, абсолютно нічого відчутного і матеріального не представляє? Ан ні, виявляється, не все так просто.

Дати такий папірець – означає піти на конфлікт з більшою частиною православного світу, а не лише з «сателітами» Москви, як стверджують українські «експерти». Це було однозначно засвідчено і під час хресного ходу УПЦ, на якому були присутні делегації 12 з 14 Помісних Православних Церков. Щоб піти на конфронтацію з ними, Константинополю потрібні більш вагомі підстави, ніж звернення Верховної Ради України, зустрічі з президентом та подарунки. Потрібна всенародна підтримка. І саме хресний хід мав стати індикатором, показником того, на чиєму боці народ України. Він і показав. Тому зараз українській владі доведеться діяти фактично з нуля: знову треба переконувати Фанар в тому, що народ України прагне автокефалії, треба буде якось пояснити провал під час святкування 1030-річчя, знову потрібні будуть делегації, листи та звернення. Все це затягнеться ще як мінімум на кілька років.

Водночас Константинополь ще раз переконався, що Філарет не збирається складати з себе повноваження, що українська влада робить ставку саме на нього, і що у нього ще достатньо сил, щоб утриматися біля керма років п'ять-сім (погодьтеся, в такому віці і на такій спеці пройти два кілометри після двох годин служби, а потім вистояти ще дві години на Володимирській гірці – навіть не кожному молодому під силу).

Тому можна вже передбачити, що Фанар вимагатиме заміни Філарету і в цей самий час, можливо, відкриє своє представництво в Україні, щоб бути в оці. Гадати, хто може стати такою заміною – порожня справа. Кандидатів декілька, і не всіх ми знаємо. Відомо одне: навіть знайшовши таку людину, яка влаштує всі сторони, треба буде переконати в необхідності автокефалії інші Помісні Церкви, що, знову ж таки, дуже непросто.

Висновки

Поліпшення взаємин Церкви і держави в Україні найближчим роком чекати не доведеться. Робота з дискредитації УПЦ лише посилиться, і основний акцент перейде на духовенство. Тому священикам треба бути особливо обережними, бо жодних правил ніхто дотримуватися не буде.

Томос у цьому році навряд чи буде наданий і всі зусилля з його отримання натикатимуться на грецьку дипломатичну політику, яка настільки обтічна, наскільки ж і непередбачувана.

Читайте також