Уроки одного Томосу: чому Україні не потрібен «польський сценарій»

Разрушенный Александро-Невский собор в Варшаве

22 червня виповнюється 70 років з дня дарування автокефалії Польської Православної Церкви. У 1948 році делегація ППЦ на чолі з архієпископом Белостокским і Бєльським Тимофієм звернулася до Російської Церкви з клопотанням про створення на території Польщі канонічної автокефальної Православної Церкви. У результаті був підписаний «Акт про возз'єднання Польської Церкви з Російською Православною Церквою і про дарування їй автокефалії».

Втім, цим актом передувала довга і трагічна історія, дуже схожа на те, що зараз відбувається в Україні. Якщо б існувала «реінкарнація» історичних подій, можна було б сказати, що сьогоднішня Україна йде тим же шляхом, що і Польща 100 років тому, – настільки разюче схожість політики польської держави щодо Православної Церкви з тим, що зараз робить українська влада.

Ставши незалежною державою, Польща вирішила, що існування на її території православних церковних структур, пов'язаних з РПЦ, є неприпустимим. Наприклад, у 1921 році міністр сповідань польського уряду Ратай заявляв православним єпископам, що легалізація Православ'я можлива тільки за умови автокефалії.

У свою чергу міністр освіти Польщі на початку 1923 року говорив наступне: «Польський уряд не може допустити, щоб Православна Церква в Польщі управлялася з-за кордону. З цієї точки зору питання про автокефалію – питання політичне... Залежність Православної Церкви в Польщі від влади Московського Патріарха рівносильна її підпорядкування впливу російського уряду, чого польський уряд не може допустити». Чи Не правда, знайома риторика?

У 1920 році делегат польського уряду Іодко відвідав Туреччину з метою з'ясування питання про підпорядкування Польської Церкви Константинополя! Греки, судячи за деякими джерелами, позитивно поставилися до цього прохання. Цікаво, що в особистому спілкуванні з представником РПЦ, архієпископом Анастасием (Грибановским), фанаріоти запевняли, що «йому немає підстав турбуватися про будь-яких рішеннях, неприйнятних для Росії».

Як тут не згадати заяву сучасного представника Константинополя архієпископа Іова (Гечі), який в серпні 2016 року заявляв, що Фанар не буде створювати паралельну юрисдикцію в Україні. А також слова впливового священика Олександра (Карлуцоса), який запевняв, що Константинополь визнає Церквою-Матір'ю для України тільки РПЦ.

У серпні 1921 року польський уряд проводив переговори з РПЦ про дарування автокефалії. В якості жесту доброї волі Патріарх Тихон надав Польській Церкві статус широкої автономії. Для повної автокефалії Польської Церкви, на його думку, не було достатніх підстав, оскільки Польща не була православною державою, а дарувати автокефалію групі національних меншин було б дивно. У будь-якому випадку, першоієрарх РПЦ не відкидав можливості обговорення питання, але наполягав, що автокефалія повинна даруватися канонічним шляхом, а не під тиском політиків.

1922 року Патріарх Тихон був арештований, і діалог перервався, а польським архієреям не вистачило терпіння відновити переговори при більш сприятливих умовах. У травні того ж року «Варшавський Собор», який складався всього з трьох єпископів, оголосив про автокефалію Польської Церкви. Зазначимо, що незгодні з автокефалистским курсом архієреї під тиском влади змушені були покинути країну. Тому польське духовенство приймало рішення без будь-якої опозиції.

У 1924 році Константинопольський Патріарх Григорій VII підписав Томос № 4588 про дарування автокефалії Польської Церкви. Офіційною мотивацією такого суперечливого кроку було бажання допомогти православним у Польщі, але архіви свідчать про значну грошової «подяки» від польського уряду – 12 000 фунтів стерлінгів. Втім, розпорядитися ними Патріарх Григорій так і не встиг, раптово померши незабаром після цього.

Українські прихильники автокефалії чомусь представляють «польський сценарій» в якості еталону для України – прецеденту, на який можна спиратися в питанні дарування автокефалії Православної Церкви в нашій країні. Однак є певна іронія в тому, що українські автокефалісти рівняються на такий зразок. Тому що пасторальна картина, в якій польська влада «рятують» православних від «імперської» Москви і живуть разом з українцями «довго і щасливо», розбилася об жорстоку реальність польських «пацифікацій» «ревиндикаций» (польськ. «повернення майна»). Як виявилося, автокефалія була лише інструментом для знищення Православ'я в Польщі.

Польська влада домагалися незалежності для православних єпархій зовсім не для того, щоб зробити їх рівноправними членами польського суспільства або, як зараз модно говорити, провести їх реінтеграцію. Український історик та публіцист Ярослав Грицак писав: «Замість того, щоб порозумітися з українцями, наочно демонструючи переваги демократії, і спонукати їх до активної творчої ролі в державному житті, польський уряд постійно застосовував репресії». А польський публіцист Збігнєв Залусский зазначав: «Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б"».

У 20-30-ті роки минулого століття в Польщі було знищено близько третини православних храмів, в тому числі і монументальний Олександро-Невський храм у Варшаві, значна кількість храмів – передано католицької Церкви. Чиновники проводили політику «полонізації», змушуючи православних священиків переходити на польську мову у богослужінні та пастирської діяльності. Особливо важким було становище українців на Холмщині і Підляшші. Трохи краще відчували себе православні на Волині, але лише тому, що Польща не встигла закінчити розпочате з-за Другої світової війни.

Для наочності – за даними статистики керівництва Люблінського воєводства того часу, до кінця 1930 року 144 православних храми стали костьолами, з них 122 перейшли в підпорядкування римо-католицької Церкви «в результаті стихійної ревиндикации, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством». 23 «зайвих» (як їх називала польська влада) православні храми було зруйновано. І це тільки в одному з воєводств.

У 1935 році Варшавський комітет у справах національностей (назва чимось схоже на Департамент у справах релігій та національностей українського Мінкульту) оголосив курс на «полонізацію» Православної Церкви. 17 жовтня 1936 року Синод Православної Церкви у Польщі прийняв постанову, якою затверджено переклад окремих літургій на польську мову. Польська влада також прийняли рішення закрити православну духовну семінарію в Кременці – єдине на Волині заклад для підготовки православних священиків.

До процесу асиміляції православних залучили навіть військових. Міністр військових справ Польщі Тадеуш Каспжицкий під час виступу на нараді вищого командного складу в липні 1936 року заявив, що Польська держава повинна прагнути «до підпорядкування окремих конфесій ассимилирующему впливу польської культури». У грудні того ж року на землях Люблінського та Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавинским. Його завданням стало проведення кампанії по «поводження» православних в католицьку віру. Рішення цього комітету були обов'язкові для виконання всіма місцевими органами влади.

На Волині «місіонерської» діяльністю зайнялися так звані корпусу охорони пограниччя (КОП). На Холмщині і Підляшші – представник вищезгаданого комітету генерал Брунон Ольбріхт. Він видав директиви, в яких виконання завдань було розписано на роки вперед! Серед них – підготовка громадської думки через ЗМІ (пресі друкували статті про «української небезпеки», де Православну Церкву звинувачували і в українізації, і в русифікації), збори громадських віче (чим не українські сільські референдуми за перехід в УПЦ КП?), на яких ухвалювали резолюції про «ліквідації» православних храмів. Арешти, штрафи, звільнення з роботи – в арсеналі польських високопосадовців було багато подібних засобів.

В той час як більшовики руйнували православні храми в Росії, в Польщі робили те ж саме. Ось, наприклад, як руйнували храм в с. Міжлісся Бєльського повіту: «Вранці, о 7 годині на 8 вантажних машинах в село приїхали поліцаї і працівники-поляки. Поліція почала гумовими палицями розганяти народ і оточила церкву. Війт почав шукати священика, який сховався в сусідньому селі. Працівники почали здирати дах, ламати і викидати з церкви образи та іконостас. Близько 12 годин повалили великий купол, потім почали пиляннями розрізати зверху до низу стіни і розтягувати їх мотузками. Близько 3 години ночі, закінчивши свою каїнову роботу, поліція і працівники поїхали». Замініть деякі слова – і перед очима з'явиться картина руйнування храму більшовицькими активістами.

Назвати все це успіхом церковної дипломатії Константинополя ніяк не можна. Взагалі, потрібно констатувати той факт, що Фанар ніколи не відчував історичного моменту і поверхнево оцінював відбувається у багатьох складних ситуаціях. Можна згадати, наприклад, як Патріарх Григорій свого часу підтримав російських «обновленців» і закликав патріарха Тихона піти зі свого поста. І це в той час, коли РПЦ переживала жорстокі гоніння і як ніколи потребувала підтримки!

Важко сказати, що було б, зачекай польські владики з автокефалією. Але є думка, що наслідки могли бути не такими руйнівними. За словами архієпископа Пекінського Інокентія (Фигуровского) (1863-1931 рр.), якби польський єпископат знаходився в єдності з російськими архієреями і спирався на Російську Зарубіжний Синод, то спільно Церква змогла б протистояти гонінням, що обрушився на православне населення Польщі, і перешкодити знищенню Олександро-Невського собору у Варшаві.

Аналогічно і зараз – Константинополь не бачить всієї картини, не бачить, що українська влада лише експлуатує тему автокефалії в своїх інтересах, а не в інтересах простих віруючих. Звичайно, зручно прорекламувати себе «хорошим хлопцем» з допомогою популістських кроків. Мовляв, подарувати українцям, які перебувають у розколі, світло істини і канонічності. Це все добре, але хіба історія не довела, що необдумані кроки завжди закінчуються погано?

Хіба на Фанарі не розуміють, що все закінчиться остаточної консервацією розділення в українському Православ'ї? І це в кращому випадку. А в гіршому, і досить реальному, легалізація невизнаних українських конфесій обернеться тотальної дискримінацією мільйонів інших українців, яких вже офіційно оголосять «агентами Кремля» і «москалями». І це буде мало чим відрізнятися від тієї ж польської «пацифікації».

Можуть заперечити, що зараз не йдеться про насильницьке переведення в католицьку віру. Але яка різниця, якщо дії української влади будуть здійснюватися такими ж методами і відносно мільйонів таких же православних? Мета не виправдовує таких коштів, хто б що не говорив. Невже історія так ніколи і не навчить тих, хто намагається вершити долі українців: не можна з допомогою насильства над одними людьми домагатися блага для інших.

Читайте також