Як розколюють Церкву на Балканах: сербсько-українські паралелі

У Косові руїни православних церков зустрічаються на кожному кроці

Сьогодні Константинопольський Патріарх Варфоломій зазнає дуже серйозного тиску, що має метою змусити його узаконити церковний розкол в Україні під вивіскою Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ). Але в такому разі Фанару доведеться узаконювати не лише українських розкольників. Бо цим шляхом підуть ще дуже багато інших структур, що відкололися від Церкви, в різних кінцях світу. Вельми показовою в цьому відношенні є ситуація на Балканах.

Двадцять років тому в сербському краї Косово почалась війна косовських сепаратистів проти Сербії. Десять років тому була проголошена державна незалежність, яку визнали приблизно половина держав світу, включаючи США і Європу. Колись Косово було центром сербської державності і Сербської Православної Церкви. Цей край має історичну назву «Косово і Метохія» (метох – церковний наділ). До початку бойових дій з боку косовських сепаратистів і натовських бомбардувань, на території краю налічувалося близько 1800 храмів і монастирів, з яких близько 200 є культурно-історичними пам'ятками з більш ніж півтисячолітньою історією. Після вторгнення військ НАТО в Югославію в 1999 році албанці зруйнували й осквернили чимало православних храмів, монастирів, кладовищ та інших святинь. Але Православ'я в Косові знищити не змогли: віруючі відбудовували храми, ченці поверталися до зганьблених монастирів. Знову лунала молитва в зруйнованих храмах.

Сьогодні можна констатувати, що Церкву на території Косова не вдалося знищити прямим насильством. І тоді влада вирішила застосувати інший спосіб, відомий ще з часів Римської імперії: «розділяй і володарюй» (Divide et impera – лат.). Саме так і робили римські імператори, розділяючи народи, нацьковуючи їх один на одного та знищуючи поодинці. Відтоді цей принцип став універсальним принципом боротьби з будь-якою організацією, чи то єдиний народ, єдина держава чи єдина Церква. Під будь-яким вигаданим приводом, використовуючи будь-які методи, включаючи підкуп, шантаж та погрози, потрібно розділити єдину організацію на частини, щоб потім ними керувати або знищувати, залежно від того, яка мета ставиться. При цьому незаперечним фактом є те, що принцип «розділяй і володарюй» використовується не в інтересах того, кого розділяють, а в інтересах того, хто цей поділ ініціює.

І от сьогодні влада намагається у такий спосіб розділити Сербську Православну Церкву. Висувається ідея утворення окремої незалежної «Косовської Православної Церкви». Показовим є те, що цю ідею висуває політична сила, яка жодного відношення до Православ'я не має. Це націоналістичний косовський рух «Самовизначення» (Vetеvendosje – алб.), який закликає до блокування діалогу із Сербією та до виведення міжнародного контингенту миротворців (KFOR), який забезпечує безпеку в республіці.

Православні віруючі Косова вкрай негативно ставляться до перспективи виходу зі складу Сербської Православної Церкви. Як завжди буває в подібних випадках, при відокремленні від Матері-Церкви, новостворена Помісна Православна Церква значно збільшує свою залежність від державної влади тієї країни, в якій вона перебуває. У випадку з Косовом це керівництво краю на чолі з прем'єр-міністром Хашимом Тачі, якого звинувачують в тероризмі та торгівлі людськими органами. Це саме ті люди, які руйнували косовські православні святині під час війни двадцять років тому. Віруючі побоюються, що, в разі відокремлення від Сербської Православної Церкви, на них чекають утиски з боку офіційної влади.

У сьогоднішній ситуації в Косові ми бачимо, як політики намагаються втрутитись у внутрішні справи Церкви та використовують релігійний чинник для вирішення своїх політичних проблем. Помісні Православні Церкви виступають проти такого втручання, оскільки всі розуміють, що внутрішньоцерковні питання, в тому числі питання канонічного підпорядкування та управління, повинні вирішуватися самою Церквою виходячи з власних інтересів. Якщо ж у вирішення цих питань намагається втручатися світська влада, до того ж вороже налаштована до самого Православ'я, то це несе Церкві тільки шкоду і нічого більше.

Косовська влада в даному випадку користується досвідом іншої колишньої Югославської республіки, Чорногорії. Світська влада ініціювала створення Чорногорської православної церкви та проголосила її незалежність від Сербської Православної Церкви у 1993 році. У 1997 предстоятелем цієї релігійної організації був обраний колишній одружений священик Константинопольського Патріархату Міраш Дедеіч, який після постригу взяв ім'я Михаїл. Того ж року через фінансові махінації він був позбавлений сану рішенням Священного Синоду Константинопольської Патріархії, а свідчень про те, що він розлучився зі своєю дружиною Розаною не існує досі.

На сьогоднішній день «Чорногорська православна церква» здебільшого складається з колишніх священиків Сербської Православної Церкви, які були позбавлені сану через канонічні злочини. Ця розкольницька організація не визнана жодною з Помісних Православних Церков, але гордо заявляє про те, що вона перебуває в «євхаристійному спілкуванні» з Українською православною церквою Київського патріархату. Більшість духовенства та віруючих у Чорногорії залишилися вірними Сербської Православної Церкви, але церковний конфлікт у цій країні, під гаслом «незалежній державі – незалежну церкву», розпалити вдалося.

Приблизно те саме відбулось і в Хорватії. 5 жовтня 2013 року громада у хорватському місті Задар, яку очолював Олександр Іванов, колишній священик Болгарської Православної Церкви, оголосила себе «Хорватською православною церквою» (ХПЦ) та проголосила автокефалію. Про її «євхаристійне спілкування» з УПЦ КП поки що нічого не відомо. Але відомо те, що під час Другої світової війни ХПЦ була проголошена фашистським урядом усташів майже одночасно з проголошенням маріонеткової держави «Незалежна держава Хорватія» (Nezavisna Država Hrvatska – хорв.) за підтримки гітлерівської Німеччини. Проіснувала ця псевдодержава разом з ХПЦ до 1945 року, коли фашистські війська були повністю розгромлені.

Історія з проголошенням «автокефальних церков» у балканських республіках, багато з яких являли собою (а деякі являють досі) маріонеткові держави, дозволяє зробити деякі висновки та узагальнення.

По-перше, в усіх цих випадках автокефалія не була обумовлена жодними об'єктивними причинами. Її не бажала більшість духовенства та церковного народу. Відокремлення від Матері-Церкви не відповідало інтересам віруючих.

По-друге, ініціатива проголошення автокефалій виходила не від Церкви, а від світської влади.

По-третє, таке проголошення автокефалії проводилося задля вирішення політичних завдань та не мало нічого спільного з релігією як такою.

По-четверте, штучне ініціювання автокефалії з боку світської влади викликало опір більшості духовенства і народу та вело до виникнення релігійного протистояння.

По-п'яте, в умовах, коли більшість ієрархів залишалися вірними Матері-Церкви, творцям такої автокефальної структури доводилося залучати до участі в ній осіб з дуже сумнівною репутацією. Як правило, це були священнослужителі, що заплямували себе аморальними вчинками, які були піддані канонічним заборонам з боку свого священноначалія.

По-шосте, самопроголошені «автокефальні церкви» були неканонічними та опинялися за бортом Вселенського Православ'я.

По-сьоме, автокефалія, обумовлена не релігійними, а політичними причинами, могла існувати лише за підтримки влади. Вона не мала своїх власних духовних сил для існування і зі зміною політичної кон'юнктури часто просто припиняла існування.

Якщо порівняти церковну ситуацію на Балканах з тим, що відбувається сьогодні в Україні, можна виявити чимало спільного. Той самий тиск з боку влади, те саме ігнорування інтересів та думки віруючих, те саме використання церковного чинника для вирішення політичних завдань. Відповідно й цілі штучного створення якоїсь автокефальної структури теж однакові.

Те, що, образно кажучи, лежить на поверхні, це досягнення політичних цілей. Зміцнення незалежності, передвиборна агітація і так далі. Але глибинна мета всіх цих зусиль, яка може навіть не зовсім усвідомлюватись самими ініціаторами проголошення церковних автокефалій, це боротьба з Православною Церквою. «Розділяй і володарюй»!

Для чого дробити єдину Сербську Церкву? Явно не для успіху проповіді Христової серед балканських народів. А якраз навпаки, для того, щоб успішніше вести боротьбу з Церквою. Абсолютно очевидно, що якщо на місці Сербської Церкви з'являться Хорватська, Чорногорська, Косовська та ще невідомо які церковні структури, то це призведе до залежності цих структур від світської влади тих держав, на територіях яких вони перебувають, та до зменшення впливу Церкви на суспільство.

Приклади балканських країн красномовно свідчать про те, що штучне створення автокефальних структур неминуче тягне за собою релігійне протистояння й ворожнечу. І єдиний спосіб протистояти цьому полягає в тому, щоб ставити інтереси Церкви вище від тимчасових матеріальних чи політичних вигод. Ні ієрархи, ні духовенство, ні миряни не повинні дозволити політикам обдурити себе обіцянками уявних тимчасових благ.

Слід пам'ятати, що закони, за якими живе Церква, вище за закони житейські, і лише дотримуючись заповідей Божих можна сподіватися на Боже благословення і в державних, і в громадських справах. І автокефалія Української Церкви повинна визріти в надрах самої Церкви, а не в Адміністрації Президента. Лише у цьому випадку вона принесе благо, інакше вся витівка з ЄПЦ виявиться черговим прикладом застосування стародавнього принципу «розділяй і володарюй».

Читайте також