Історична (не) правда з Вахтангом Кіпіані
Глава УПЦ КП Філарет та протоієрей Георгій Коваленко на телеканалі ZiK
Телепрограма, яка вийшла на каналі ZIK, була покликана облити черговим брудом Церкву Христову в Україні – Українську Православну Церкву. Але вийшло трохи інакше: співрозмовники ведучого, протоієрей Георгій Коваленко та глава УПЦ КП Михайло Денисенко, не лише, по суті, спростували тези, заявлені авторами програми, але й явили світові ту правду про себе, яку вони напевно воліли би приховати.
Програма «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» складалася з двох частин. У першій красивий відеоряд супроводжувала розповідь про те, як Церква співпрацювала з КДБ, а друга являла собою бесіду з двома вельми одіозними особами: відлученим від Церкви Христової паном М. Денисенком та протоієреєм Георгієм Коваленком, людиною, яка показово на відеокамеру зняла з себе священицькі одежі і пояснила своє ренегатство так: «Я вперше прийшов до храму 25 років тому <…> Я був упевнений: це і є дорога до Бога <…> Через 25 років я йду <…> Я йду, щоб знайти відповіді на питання, на які сьогодні Церква відповісти не в змозі». І ось ця бесіда, по суті, стала повним спростуванням того, що заявлялося в першій частині. Щоправда, щоб зрозуміти це, потрібно уважно слухати питання ведучого та аналізувати відповіді його співрозмовників.
Головні тези програми Вахтанга Кіпіані полягають у наступному:
По-перше, все духовенство в СРСР було завербовано оперативними працівниками КДБ та виконувало їхні доручення.
По-друге, колишніх агентів КДБ не буває.
І, по-третє, все духовенство сучасної УПЦ продовжує роботу на ФСБ.
Тези ці в програмі заявлені настільки відверто, що складається враження, що автори спеціально так зробили, щоб люди, які хоч трохи в змозі ворушити мізками, побачили би всю абсурдність цього та зрозуміли, що в дійсності все з точністю до навпаки.
Тема взаємин Церкви і комуністичної влади (в тому числі й спецслужб) у радянський час є дуже зручною для тих, хто бажає кинути камінь у Христову Церкву. Хочеш посміятися з неї чи в чомусь звинуватити – виймай з архівів документик або просто сфальсифікуй, що, мовляв, отакий-то ієрарх проходив в органах держбезпеки під отаким-то оперативним псевдонімом. І все! Можеш щокроку волати про те, що Церква складається з одних лише агентів держбезпеки.
Грань між лояльністю до влади та зрадою Христа дуже тонка. Апостол Павло писав римським християнам: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (Рим. 13, 1). Ці слова були написані в той час, коли Римом правив жорстокий тиран і перший гонитель християн Нерон. Стародавні християни виявляли цю послушність владі в усьому, окрім тих моментів, коли це суперечило віровченню і християнській моральності. Послідовниками стародавніх християн стали священики та вірні Церкви Христової в Радянському Союзі.
Величезна кількість мучеників та сповідників, явлених світу в СРСР, ясніше ясного свідчить про те, кому вони зберігали вірність: КДБ чи Христу. Історичні дані про це різняться, але навіть приблизні цифри просто вражають уяву: понад 400 архієреїв було репресовано в радянський період, з них понад 300 було розстріляно або померло в ув'язненні. Загалом репресій через вірність Христу зазнали від 500 тисяч до мільйона осіб. Саме ці люди, а не журналісти та аналітики, доводять брехливість першої тези програми Кіпіані.
Колишніми агенти КДБ бувають з тієї простої причини, що такої організації вже не існує в природі з 1991 року. На початку 90-х органи держбезпеки колишнього СРСР були піддані просто розгрому, що прекрасно знають всі, хто хоч якось знайомий з їх історією. Сучасна ФСБ Росії була створена через 4 роки після скасування КДБ і є абсолютно іншим органом і за своїм кадровим складом, і за ідеологією, і за функціями, і за реальною вагою в житті суспільства. Але це питання незалежної України вже не стосується. Значно важливіше звинувачення у співпраці з колишніми радянськими спецслужбами сучасного духовенства УПЦ. Ось вже де ступінь абсурду просто зашкалює.
На сьогоднішній день в УПЦ служать 84 архієрея, з них до 1991 року були висвячені лише 8 (!) осіб. Але й ця цифра не є показовою. Найяскравішою подією, яка показала, що КДБ і компартія вже ніяк не можуть впливати на Церкву, був Помісний Собор 1990 р., який обрав Патріарха Алексія II після смерті Патріарха Пимена. На цьому Соборі, за всіма номенклатурними правилами, Патріархом мав стати митрополит Київський Філарет (Денисенко), що був на той момент Місцеблюстителем патріаршого престолу. І він дійсно розраховував на підтримку своєї кандидатури з боку КДБ і компартії.
Але в підтримці йому було відмовлено з тієї причини, що радянські органи вже не контролювали ситуацію в самій країні, а не те що в Церкві. Про це розповів покійний нині митрополит Никодим (Руснак) у фільмі «Анатомія розколу». Вже до кінця 80-х років вплив КДБ на суспільство прагнув до нуля. Якщо врахувати цю обставину, то навіть за часом своєї архієрейської хіротонії теоретично з органами КДБ могли взаємодіяти лише 4 людини з 84-х. Говорити, хоча б і в завуальованій формі, про те, що нинішнє духовенство УПЦ продовжує працювати на спецслужби сусідньої держави – це верх абсурду. Але «…чим жахливіше збрешеш, тим швидше тобі повірять» (Адольф Гітлер «Майн Кампф», гл. 10). Це правило телеканал ZIK вивчив відмінно.
І до речі, дуже показовим моментом програми В. Кіпіані стали титри перед бесідою в студії: «Висловлюємо вдячність у виробництві програми Українському католицькому університету». Тобто, виливши на Церкву Христову весь той бруд і брехню, що пролунала в програмі, її автори вказують, завдяки кому цей бруд мав змогу бути вилитий – Український католицький університет. Не дарма ще Тарас Шевченко вважав, що католики є головними ворогами українського народу, про що й писав неодноразово.
На початку бесіди В. Кіпіані попросив пана Денисенка розповісти про співпрацю Церкви і держави, як людину, що безпосередньо брала в цьому участь. У перших же своїх словах пан Денисенко заявив про те, що в радянський час Церква була повністю підконтрольна державі і дав цьому пояснення, що жодна архієрейська хіротонія та жодне священиче рукоположення не могло відбутися без узгодження з радянськими органами. Але вдумаємося в цю відповідь. Пан Денисенко заявив, що контроль держави над Церквою полягав лише у вирішенні кадрових питань. В житті Церкви вирішення кадрових питань є, звичайно, важливим елементом, але аж ніяк не основним. Церква живе передусім молитвою, таїнствами, вірою в християнські догмати і заповідями Божими. І виявляється, що на ці найважливіші сфери буття Церкви держава не чинила впливу. Органи КДБ не змушували змінити Символ віри, церковні канони, не втручалися в порядок звершення таїнств та не редагували молитвослов. З ними лише узгоджували кандидатури ставлеників.
Наступним запитанням ведучий намагався змусити пана Денисенка підтвердити висновок про те, що в радянські часи в Церкві люди були формально віруючими, а на ділі служили КДБ: «Ви бачили в ті радянські часи, що в Церкву приходили люди, які були не глибоко віруючими? Які виходили з інших мотивів? Зараз таких людей дуже багато». І отримав дуже несподівану відповідь: «Навпаки. У радянські часи в Церкву ходили люди, які вірили в Бога, бо було небезпечно ходити в Церкву та займати посади в державі. Той, хто на це зважувався, той долав свій страх перед атеїзмом та йшов до Церкви і молився. Якщо взяти наш час, то тут картина зовсім інша».
Пан Денисенко заявив, що в радянські часи в духовну семінарію вступали виключно глибоко віруючі мужні люди, які не боялись поневірянь та утисків з боку компартії та радянської держави, вони хотіли послужити Богові, і священство в СРСР приймали 95 % випускників, а сьогодні їхня кількість набагато менша. Викликає посмішку, що телеканал ZIK цілих півгодини намагався подати Церкву як зібрання зрадників і ренегатів, агентів КДБ, а тут безпосередній учасник цих подій раптом бере та заявляє, що в ті часи стати священиком, та й просто прийти в храм на богослужіння було подвигом сповідництва, і лише щира віра в Бога могла змусити людину зважитись на це.
Далі ведучий запитав, чи є сьогодні в держорганах якісь куратори церковних справ. Пан Денисенко це категорично відкинув, визнавши, однак, що у владі все ж є люди, які взаємодіють з Церквою. Щоправда, він не пояснив, де закінчується кураторство і починається взаємодія. Так, нині держава навряд чи буде тиснути на релігійні конфесії у вирішенні кадрових питань, але от привести свою моральну науку у відповідність до сучасних європейських цінностей цілком може. А це й толерантність до представників ЛГБТ, і гендерна рівність, і ще багато чого такого, що суперечить основам християнства. В Європі таке вже скрізь.
Слідом за цим почалось визнання паном Денисенком співпраці з КДБ. Так, він заявив, що погоджував з представниками КДБ кандидатури єпископів та священиків у Київському екзархаті, який очолював у той час. А згодом він розповів історію, як у 1952 році його вперше викликав представник КДБ та почав вимагати працювати на це відомство. Пан Денисенко з гордістю заявив, що від такої пропозиції відмовився, незважаючи на те, що цей КДБешник поклав на стіл пістолета та пригрозив розстріляти молодого Філарета в разі відмови.
Чи був там насправді пістолет, або ж пан Денисенко тут, як то кажуть, прибрехав задля красного слівця, ми не знаємо. Натомість знаємо, що його церковна кар'єра якраз у 1952 році дуже різко пішла вгору. На той момент Філарету було всього 23 роки, він був висвячений в сан ієромонаха. І ось у цьому віці він призначається виконуючим обов'язки благочинного Свято-Троїцької Сергієвої лаври, а також викладачем семінарії. Далі він стає ігуменом, архімандритом, єпископом, призначається на високі посади в духовних навчальних закладах, займає архієрейські кафедри (в тому числі за кордоном) і, зрештою, в 1966 році, у 37 років стає Київським екзархом та постійним членом Священного Синоду.
Зважаючи на слова самого пана Денисенка про те, що церковні кадрові питання в той час вирішувались виключно в КДБ, можна з упевненістю стверджувати, що бесіда 23-річного ієромонаха Філарета з уповноваженим від КДБ закінчилась зовсім не так, як він розповів Вахтангу Кіпіані. Проговорився він, одним словом. Або ж просто подумав, що ніхто не загляне в його біографію та не зіставить час цієї бесіди з початком кар'єрного злету.
А ось ще одна обмовка від пана Денисенка. Запитання ведучого: «Владико, наскільки ви згодні, що УПЦ КП є новою Церквою». Денисенко: «Українська Православна Церква Московського Патріархату не є новою. Навпаки, вона є продовжувачем історії Православної Церкви в Україні». Очевидно, хотів збрехати, але з язика злетіла правда. Присутні в студії конфузу вирішили не помічати.
Далі він спробував обгрунтувати тезу «Церква – це я, Філарет». У 1992 році, коли з'явився Київський патріархат, на думку пана Денисенка, не він пішов у розкол, а всі єпископи автономної УПЦ пішли в розкол, а він залишився стовпом «православ'я» в Україні. І вже наприкінці своєї відповіді все-таки сказав те, що хотів сказати: «Українська Православна Церква, яку очолив митрополит Володимир, яка потім отримала назву Московського Патріархату (це неправда – ред.), це є нова (Церква – ред.)». Тільки от питання: чому ж всі єпископи УПЦ вважають розкольником саме пана Денисенка, а не митрополита Володимира, і чому цієї ж думки дотримуються всі без винятку Помісні Православні Церкви? Але поставити таке цілком логічне запитання ведучий не наважився.
Протоієрей Георгій Коваленко – особистість несумірно дрібніша, ніж анафематствуваний колишній митрополит Київський, і його відповіді не так вже й цікаві, але і його слова видають фальш.
«Я б не хотів представляти жодну з конфліктуючих сторін (УПЦ та УПЦ КП – ред.), я хотів би представляти тих людей, які хочуть представляти Православ'я в Україні єдиним…». І все б добре, але протоієрей Георгій Коваленко цих людей, які бажають об'єднання, визначив як людей індиферентних (байдужих) в питанні конфесійної приналежності, яким все одно в яку конфесію ходити, розкольницьку чи православну. І якщо він хотів би представляти цих людей, то виникає питання: а чому він досі є протоієреєм УПЦ? Якось нелогічно.
Ось така вийшла історична правда.
Читайте також
Рейдерський майстер-клас від ПЦУ в Черкасах: Як чуже стає «своїм»
Представник ПЦУ Іоанн Яременко записав відео з кабінету митрополита Феодосія Черкаського, в якому показав, як користується його особистими речами. Що це означає?
Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Що означає це рішення для УПЦ?
Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?
Днями співробітники СПЖ Андрій Овчаренко, Валерій Ступницький та Володимир Бобечко, а також священник Сергій Чертилін отримали звинувачувальні акти у справі про держзраду.
Три загадкові Синоди, чи що вирішили щодо УПЦ?
Цього тижня відбулися засідання трьох Синодів різних православних Церков – УПЦ, РПЦ і Фанара. Що ж вони вирішили щодо існування Церкви в Україні?
Черкаський собор захопили, що далі?
17 жовтня 2024 р. прихильники ПЦУ захопили кафедральний собор у Черкасах. Як можуть далі розвиватися події і що це може означати для Церкви?
Віра проти насильства: Хроніка захоплення собору УПЦ у Черкасах
17 жовтня 2024 року представники ПЦУ захопили собор УПЦ у Черкасах. Як це було і які висновки ми можемо зробити з того, що відбувається?