Чому націоналізм обідняє, а любов – збагачує

Сьогодні ми можемо спостерігати, як в усьому світі активізувалися лінії розлому між цивілізаціями, релігіями, націями та політичними ідеологіями. Ми бачимо, як ультраправі сили прагнуть використовувати ці конфлікти для виправдання крайньої форми націонализму, який вони помилково ототожнюють з патріотизмом. Аналогічний настрій зачепив і українське суспільство. Однак, на відміну від європейців, які у своїй більшості не підтримують ультраправу ідеологію, в Україні будь-яке заперечення проти націоналізму прирівнюють до відсутності любові до Батьківщини. У чому ж полягає відмінність істинного патріотизму від агресивного націоналізму?

Істинний патріотизм є прагнення до зростання народу в красі правди Божої. Така любов до Батьківщини за своєю природою ніколи не буде поєднана з приниженням інших народів. Істинний патріот буде бачити в інших народах красу Божого творіння у своїй інакшості та унікальності.

Краса музики Бетховена не принизлива для Глінки. А полум'яна любов Глінки до іспанської музики не принизлива для Росії. І те, що іспанці шанують Глінку як свого національного композитора, не робить його іспанцем. У тваринній русофобії деяких наших «свідомих патріотів» щодо Чехова, Достоєвського, Пушкіна і Толстого, які включені до загальнопланетарного читання, я бачу лише слабоумство та прояв ознак деградаційних процесів інтелекту.

Це слабоумство виражається також у нерозумінні того, що благоухання та краса свого народу може бачитись і виражатись тільки на контрасті з культурою іншого. Запах шипшини може бути тільки у шипшини, і більше в жодної іншої рослини. Але його можна вирізнити лише тоді, коли ми можемо порівняти, як пахнуть шипшина та конвалія, або ж троянда. Запах хвої інший, але хто мені скаже, який запах краще або гірше? Вони не гірше чи краще, вони різні, і кожен з них по-своєму приємний.

Запах кожної рослини – це освідчення любові Бога до нас. Це Його обіцянка і дар надії на зустріч в Царстві Бога. Він чекає на те, щоб і ми заблагоухали. Різниця запаху світу українського народу, сербського, німецького, як і відтінки запаху лілії, лісової фіалки, зозулинця, – це відтінки пахощів світу горньої краси.

Чим відрізняється творчість Міцкевича, Пушкіна і Шевченка? Чи не тим, що й запахи різних квітів? Чи означає це, що ті, кому до душі лісова фіалка, мусять ненавидіти лілію та зі злістю викорчовувати всі інші квіти? З точки зору деяких політиків, так, безперечно! Чи стане від цього наш світ багатшим? Ні, звичайно. Бо краще створюється на тлі розмаїття краси вже існуючого. Преображення душі народу – це синергічна співтворчість, складовими якої є мелодії, створені раніше. Так з'являється свіжість.

Свіжість – це обертон Божественної Любові! Вірші Ліни Костенко, так само, як і вірші Пушкіна, дихають свіжістю. Свіжість – це символ вічної юності, первозданності буття, нескінченної весни, ранкової чистоти. Вічно свіжою є святість преподобних, які жили на території як України, так і Росії. Вони всі зливають прозору оновленість буття, яка буває після грози проминулого життя. Але чи є в них протиріччя? Чи суперечить одна одній поезія російських та українських романтиків і ліриків? Та й чи потрібно їх протиставляти? Багато хто вважає Рєпіна російським художником, але насправді він народився в Харківській губернії. Айвазовський народився у Феодосії і, будучи почесним членом Академій мистецтв в Амстердамі, Римі, Парижі, Флоренції та Штутгарті, повернувся до рідного міста і продовжив свою творчість біля рідних берегів Чорного моря.

Навіщо маргінальні політики налаштовують один проти одного наші народи? Народи, які хрещені в одній купелі, які єдині за духом, за вірою, за витоками. Для того щоб це зрозуміти, потрібно запитати: кому це вигідно? Правильна відповідь – дияволу. І той, хто це робить, виконує саме його волю.

Що нам робити в цій ситуації? Не боятися, не впадати у відчай і не сумувати. Зло випущено дияволом з пекла. Танцює Іродіада, вимагаючи голови Іоанна Хрестителя. Але її життя вже приречене, її душа вже перед пеклом. Іродіада ще викликає до себе хіть та бажання, на ній багато прикрас, але ангели Божі вже бачать її душу в темряві, а тіло – гниючим в земній утробі.

«Все мине, – вчить нас премудрий Соломон – і це мине теж». Просто світ старіє. Те, що відбувається сьогодні між нашими народами, – це загальні ознаки старіння світу. Старість світу спалахує зморшками військової сивини то тут, то там. Сербія, Сирія, ось тепер Америка і Корея. Все більше і більше буде цих зморшок, все більше і більше воєн, потрясінь та крові. За війнами почнеться стогін всього світу від жаху цієї старості. Землетруси, повені, неврожаї – все це біль старості людства. Про це нам розповідає Іоанн Богослов в Апокаліпсисі. Не варто цього боятися і скорбіти. Смерть світу і людства неминуча, так само, як і смерть кожної людини. Але ця смерть остання – данина смирення перед промислом Божим.

Ми повинні знати та вірити, що ні світ, ні ми не будемо в Царстві Небесному стариками. Ми не втратимо дитячої здивованості погляду та юнацької свіжості. «Відновиться, мов той орел, твоя юність», – каже пророк Давид. Допоки ми живемо в цьому стрімко старіючому світі, нам треба залишитися собою, хоча це дуже й дуже важко. Багато кого вже розчавлено потужною пропагандою мізантропії російських і українських ЗМІ. Чимало й таких, що втекли з Церкви Божої шукати Церкви «патріотичної». Це слабкі ланки, які не винесли «мозкового шторму». Їх можна пожаліти. Вони не відчули запаху солодкості Бога.

Солодкість – це інший обертон Божественної Любові! Солодкістю Любові Бога захоплювалися Порфирій Кавсокалівіт та Ієронім Санаксарський. У цій солодкості величезне смирення. Сходинками солодкої любові Бога ми йдемо від любові обмеженої до любові безмежної. Серце розширюється, і розум з людського стає Божим. Але є й протилежний шлях. Сходинками ненависті наші псевдопатріоти сходять від ненависті, обмеженої одним народом, до ненависті безмежної. Їхнє серце звужується і стає каменем. Розум з людського стає диявольським. Це теж шлях, і ним йдуть чимало людей.

Найстрашніше на цьому шляху донизу – пройти сходинку неповернення. Ми говоримо, що Бог – це Любов, і немає такого гріха, який Він не зміг би пробачити. Це не так. Саме тому, що Бог – це Любов, Він не може пробачити те, на що не має права. Ця дивна, на перший погляд, думка належить преподобному Амвросію Оптинському. Він каже, що порівняно легко отримати прощення в гріхах проти Бога і дуже важко – проти ближнього, якщо він нас сам не пробачить. Тому що Бог не може пробачити нас замість того, кого ми образили.

Виходячи з сучасних реалій, політики, які влаштували побоїще на нашій землі, можуть мати надію на Царство Боже тільки в тому випадку, якщо їх пробачать всі загиблі діти, солдати, матері, батьки, дружини, і всі ті, хто втратив внаслідок цієї війни дах, майно, здоров'я. А ще потрібно щось зробити добре, за масштабом сумірне зробленому злу. Чи це можливо? Якщо можливо, то у них є надія на спасіння душі. Але я в цьому дуже сильно сумніваюсь.

Історія людства сьогодні на наших очах з новітньої переходить в історію апокаліптичну. Кульмінація історії – розділення полови і пшениці. Але й те й інше має дозріти до свого максимального зросту. Це сьогодні і відбувається на нашому городі. Особисто у мене люди одержимі світлобоязню, що шукають уявної свободи в темряві, викликають лише жалість. Вони настільки незначні, що ненавидіти їх неможливо. На тлі великих вони – потворні карлики. Великим людям просторо і на землі, і на небі. Вони смиренні перед Істиною, вони насичені красою Бога, вони живуть у безмежності буття. Тісно лише дрібноті – в залізній клітці злобного аутизму не розгуляєшся.

Руський і український світ прекрасні перед Богом своєю інакшістю, свіжістю та солодкістю. Так само, як і світи всіх інших народів, що благоухають своїм неповторним запахом плодів краси. Це те, що намалював Бог. У кожного свої малюнки. Диявол малює пензлями війни та болю, Бог – пензлями любові та миру. І кожен з нас сам обирає свій малюнок та свое на ньому місце.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також