Нечисто науковий інтерес: як маніпулюють на передачі Київської митрополії

Приводом для написання цієї статті стало недавнє інтерв'ю під настільки ж гучною, як і провокаційною назвою «Перенесення Київської кафедри до Москви ніколи не було» з доктором богослов'я і доктором історії Костянтином Вєтошніковим (1).

Вже сам факт того, що це інтерв'ю було розміщене одразу на декількох антиправославних ресурсах, говорить і про його характер, і про озвучені у ньому висновки. Висновки, до яких інтерв'юйованого вміло підштовхувала «правильними» запитаннями відома своєю ненавистю до канонічної Церкви і одночасною симпатією до розкольників з самопроголошеного «Київського патріархату» Тетяна Деркач.

Втім, вже одне перерахування регалій вищезазначеного доктора богослов'я та історії може створити враження нібито науковості і тому об'єктивності пропонованого нам дослідження. Власне, щоб розвіяти ці ілюзії «науковості» та «об'єктивності», я й вирішив приділити даному інтерв'ю настільки пильну увагу.

Однак спочатку хотілося б вибачитися перед читачами за досить великий обсяг пропонованого дослідження, призначеного, насамперед, для священнослужителів, студентів та викладачів духовних шкіл і лише потім для всіх тих, хто цікавиться православною еклезіологією та історією Православ'я в Україні.

До чого вони хилять?

По суті справи, вже назва інтерв'ю говорить сама за себе. А вся подальша аргументація спрямована лише на те, щоб викликати у «патріотично налаштованого» невибагливого читача обурення тією історичною «несправедливістю». Вона, на думку учасників інтерв'ю, стала причиною всіх проблем, з якими Православна Церква в Україні зіткнулась у минулому і продовжує стикатись у сьогоденні.

Так до яких же висновків дійшов К. Вєтошніков? У чому конкретно він хотів переконати нас?

По-перше, в тому, що приєднання Київської митрополії до МП сталося «антиканонічним» шляхом. І тому в якості канонічних наслідків цього процесу у Константинопольського Патріархату з'являється шанс повернути під свою церковну юрисдикцію Київську митрополію.

«Проблема Української Православної Церкви – це не внутрішня проблема самої Української Церкви, – стверджує шановний доктор. – Ситуація вже досягла таких масштабів, що це вже не проблема тільки Московського Патріархату, який претендує на юрисдикцію Української Православної Церкви. Це проблема всеправославного масштабу. І тут вже не лише право, а й обов'язок Константинопольського Патріарха як першого єпископа Православної Церкви кардинально вплинути на проблему» (2).

По-друге, на думку К. Вєтошнікова, «канони не передбачають перероблення церковних кордонів. Якщо йти за канонами, то що було встановлено – воно повинно так і стояти. Навіть, наприклад, поява нових автокефалій канонами не передбачена: вони були засновані на підставі ікономії. Вселенські собори утворили 5 Патріархатів: Римський, Константинопольський, Антіохійський, Олександрійський і Єрусалимський, а також Кіпрську церкву» (3).

Коротше кажучи, шановний доктор буквально наполягає на тому, щоб Церква повернулася до того адміністративному устрою, який був передбачений канонами, прийнятими на Вселенських соборах: «У Церкві те, що було запроваджено колись, вже зберігається історично. Змінити це може тільки Вселенський собор» (4). Чи не правда, сильна заява?

По-третє, і це як би само собою витікає з перших двох аргументів, на думку К. Вєтошнікова, «З точки зору канонів, передача Київської митрополії «з рук в руки» є актом тимчасовим і не беззаперечним» (5). У якості «вбивчого» аргументу, який нібито підтверджує вірність цього висновку, він цитує восьме правило Третього Ефеського собору: «...для дотримання в інших областях і всюди в єпархіях: нехай ніхто з боголюбивих єпископів не посягає своєю владою на іншу єпархію, яка від початку не була під рукою його чи його попередників: але якщо хто посягнув і насильно яку єпархію собі підпорядкував, нехай її віддасть: щоб не переступалися правила отців і не вкрадалася під виглядом священнодіяння зарозумілість влади мирська... Якщо ж хто запропонує постанову протилежну до того, що тут визначено: бажане всьому святому і вселенському Собору, нехай буде воно недійсне» (6).

Про нібито насильницьке підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату ми будемо говорити в другій частині нашого дослідження, а зараз перейдемо до аналізу вищезазначених висловів К. Вєтошнікова.

Висновки, не позбавлені суперечностей

Мабуть, це і є ті основні висновки, навколо яких крутиться вся аргументація в інтерв'ю (до речі, досить сумбурному, на мій погляд). На жаль, але навіть при поверхневому погляді на них не можна не помітити явних протиріч, які ці висновки містять.

Перше: хто сказав, що в Української Православної Церкви є проблеми в області адміністративно-церковного устрою? Де ці люди, покажіть нам їх? На сьогоднішній день в УПЦ немає руху за відділення від МП. Більш того, навіть така ненависниця Церкви, як Т. Деркач, зазначила в одному зі своїх питань наступне: «ситуація виглядає досить монолітно: керівництво Київської митрополії висловлюється в одному дусі з Російською Церквою, що у неї немає проблем з юрисдикцією, немає проблем зі згодою на приналежність до Московської Патріархії. Є лише якісь «розкольники», які хочуть незаконним шляхом придбати собі канонічний статус» (7).

На що К. Вєтошніков, без найменшого вагання, шокує читача наступним висновком: «Тут можна застосувати той канон, де йдеться про те, що робити іншим єпископам, якщо місцева церковна влада не діє чи навіть протидіє вирішенню проблеми з поділом». При цьому дається посилання на 137-е правило Карфагенського собору (8).

Коротше кажучи, не важливо, що ми тут в Церкві вважаємо. Ось люди з боку вважають, що в нас не все в порядку, і тому вони не проти втручання в наші внутрішні справи.

Уявіть собі наступну ситуацію: живе собі сім'я (тато, мама, діти, бабуся, дідусь тощо). І все у цій родині добре: мир, взаєморозуміння, любов і т. д. Але раптом сусіди вирішують, що так справа не піде. Хіба відомо, що вони там всередині родини собі надумали? Збоку ж видніше, давайте змусимо їх жити так, як нам цього хочеться! Ну хіба не маячня?

Давайте, в якості якоїсь інтелектуальної вправи, продовжимо «логіку» Вєтошнікова та представимо, до чого це може призвести. А це призведе до того, що православні єпископи з різних Помісних Церков почнуть «дружно» втручатися в справи один одного: одні будуть вважати, що проблеми є в УПЦ і тому її потрібно повернути під юрисдикцію Константинополя, а інші оскаржать це рішення і почнуть втручатися в справи Вселенської Патріархії і т. д. Впевнений, що при бажанні можна знайти привід втрутитися у внутрішні справи будь-якої Помісної Православної Церкви. І що з цього вийде? Зрозуміло, що нічого доброго. Саме тому подібна логіка може бути характерною лише для тих, хто хоче посварити православних між собою. Якби це було не так, то шановний доктор помітив би абсурдність цього свого висновку. Тим більш абсурдно бачити проблему там, де її АПРІОРІ НЕ ІСНУЄ.

Та й потім, навіть якщо коли-небудь у майбутньому вся повнота УПЦ прийме рішення про клопотання перед МП про надання автокефалії, то це буде наше внутрішнє рішення, до якого люди зовнішні (і особливо розкольники) не матимуть ані найменшого відношення. Тобто ми всередині своєї сім'ї, самі вирішимо без сторонньої допомоги (яку, окрім як хамством і не назвеш), як і з ким нам жити.

І це лише початок абсурду, з яким читачеві доводиться стикатися буквально протягом усього інтерв'ю. Наприклад, для підтвердження цієї думки про допустимість втручання в чужі церковні справи наш доктор цитує 135-е правило Карфагенського собору: «якщо декотрі не дбають про Кафолицьку єдність місць, що належать до їхнього престолу, – то нехай сусідні ревні єпископи їм докорять».

Тобто це ще один прозорий натяк на те, що у Константинополя є канонічні підстави втрутитись у справи УПЦ або МП. Щоправда, знову ж, хто сказав, що «декотрі не дбають»? От уявіть собі, ваш сусід розбагатів, і вам здається, що він неправильно користується своїм багатством – «не дбає про нього». Це буде приводом для того, щоб вторгнутися в його будинок та експропріювати майно? Деякі люди вважають такий підхід правильним, але зазвичай ми називаємо їх злочинцями, а їхні дії – розбоєм.

Втім, досить лірики, давайте подивимося, як коментують це правило авторитетні в Церкві люди.

Вальсамон: «стверджую, що отцям було угодно, щоб, якщо якісь єпископи не дбають про вчення людей, що знаходяться в їх єпархіях, або про придбання душ їх, повинні бути призвані на суд перед кафолічною єдністю... на якій повинні отримати напучення від сусідніх дбайливих єпископів, щоби дбали та навчали підлеглих їм людей».

Єпископ Никодим (Мілош): «Якщо ж православні єпископи не будуть виконувати цього, то, як каже правило, вони мають бути викриті у своїй недбалості більш діяльними сусідніми єпископами; тобто єпископи, які турбуються про кафолічну єдність, зібравшись на річний собор, повинні нагадати своїм сусідам про їхні обов'язки. Якщо останні не виправляться протягом шести місяців навіть і після такого нагадування та не почнуть діяти на користь єдності, то всі місця, що належать їхній кафедрі та ще заражені вченням донатистів, повинні перейти у відання того єпископа, який виявиться здатним привести до ладу те, що було занедбано його недбалим попередником».

Коротше кажучи, якщо, знову ж, продовжити логіку К. Вєтошнікова, то єпархії та парафії потрібно забирати, швидше, у Константинополя, ніж у Москви та Києва. Тих, кому незрозуміло, чому, відправлю дивитися статистику співвідношення загальної кількості населення країни з кількістю зареєстрованих православних парафій. В Україні, при її 40 млн (приблизно) населення, знаходиться понад 12 тис. православних парафій УПЦ. В Туреччині, з її понад 79-мільйонним населенням, під юрисдикцією Константинополя знаходиться близько 100(!) парафій. Ну і скажіть тепер, хто не дбає про придбання людей для Церкви?

Що передбачають і чого не передбачають канони

Дійсно, канонами передбачено наявність лише п'яти Патріархатів: Римського, Константинопольського, Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського, а також Кіпрської церкви. На підставі цього Вєтошніков ставить під сумнів перехід Київської митрополії у підпорядкування Московського Патріархату.

Тільки от він чомусь не подумав над тим, що таким чином можна поставити під сумнів і існування більшості Помісних Православних Церков. В тому числі і Патріархатів (Московського, Грузинського, Сербського, Болгарського, Румунського...). Про розкольницький «Київський патріархат» і казати не варто, оскільки про його «канонічні» перспективи намагаються мовчати навіть його затяті прихильники. Тобто, знову ж таки, якщо за логікою горе-доктора більшість Помісних Православних Церков повинні повернутися під юрисдикцію тієї Церкви, в якій вони перебували до отримання автокефального статусу, то КПшникам потрібно буде канути в небуття. Що, на моє глибоке переконання, рано чи пізно обов'язково відбудеться. Тому що ані до Київської митрополії (юрисдикцію якої заперечують наші опоненти), ані до Вселенської Патріархії, ані до будь-якої іншої древньої Церкви вони не мають ні найменшого відношення.

Але я скажу більше: Вєтошніков, мабуть, сам не помітив, як поставив під сумнів існування Православної Церкви як такої протягом, як мінімум, останнього тисячоліття. Справа в тому, що історичні умови буття Церкви постійно змінювалися, а останній Вселенський Собор був скликаний аж у VIII столітті! А тепер скажіть, що робити з численними Помісними соборами та їхніми рішеннями, які мали місце в другому тисячолітті в різних Помісних Православних Церквах? Як бути з рішеннями численних архієрейських соборів, рішеннями Священних Синодів у тій чи іншій Помісній Церкві? Давайте їх скасуємо всі, особливо ті, які стосуються питань, не порушених на Вселенських соборах, або таких, які, на перший погляд, виходять за рамки канонічних правил Номоканона?

Абсурд, скажете ви? І будете праві. Корінь цього абсурду криється в самому підході до канонічного корпусу Православної Церкви, який К. Вєтошніков використав у своєму аналізі: «Я принципово працював тільки з актами Константинопольського патріархату, щоб вивчити канонічні наслідки того, що сталося, а не історичний контекст, – стверджує горе-доктор. – З цієї ж причини я працював з уже виданими текстами, а не з оригіналами, тому що мене цікавить виключно юридичний контекст» (9).

Ось вона, помилка горе-доктора: він підійшов до церковних канонів з точки зору світської юриспруденції, та ще й переплутав догматику з канонікою, приписавши останній непорушні властивості догматичних визначень.

Незмінне і тимчасове в церковних канонах

Для того щоб пояснити суть помилки, яку допустив пан Вєтошніков, слід звернутися до роботи відомого богослова паризької школи прот. М. Афанасьєва «Незмінне і тимчасове в церковних канонах». Ось що він пише з цього приводу:

«Віра в те, що Церква Христова непохитна і непоборна, становить одне із самих основних переконань християнства... Проте, як розуміти і до чого відносити незмінність Церкви? Чи все в Церкві незмінно і в якому сенсі сама Церква незмінна? Такими є питання, які під різними аспектами хвилюють християнську сучасну думку... Де ж у Церкві вічне і тимчасове, де межа між ними і яке їх співвідношення?

Якщо не зважати особливо з порівняно нещодавно прийнятим під впливом католицького вчення поглядом, за яким канонічні встановлення розділяються на постанови, засновані на jus humanum та на jus divinum, існування jus humanum невідомо православній Церкві. У всякому разі, воно невідомо ні древній Церкві, ні Церкві Вселенських Соборів. Трулльський Собор, перераховуючи постанови, що мають обов'язкову силу, додає: «Нікому не дозволено вищезазначені правила змінювати або скасовувати і крім запропонованих правил приймати інші» (пр. 2). Ще більш виразно і енергійно заявляє 7-й Вселенський Собор: «Божественні правила із насолодою приймаємо, і цілковите й непорушне зберігаємо постановлення цих правил, викладених від всехвальних апостолів, святих труб Духа, і від шести святих Вселенських Соборів, і тих, що помісно збиралися для видання таких заповідей, і від святих отців наших. Бо всі вони від одного і того ж Духа бувши просвічені, корисне узаконили». Оскільки «пророчий голос наказує нам повіки зберігати свідчення Божі, і жити у них, то явним є, що перебувають вони незламно і непохитно» (пр. 1)».

До речі, саме ця згадка: «повіки зберігати свідчення Божі, і жити у них, то явним є, що перебувають вони незламно і непохитно» і послужило основою для виводу К. Вєтошнікова про незмінність церковних канонів і тому незаконність перебування Київської митрополії у своєму нинішньому статусі. Ми вже говорили про те, до якого абсурду може призвести даний висновок. На мою думку, прот. М. Афанасьєв чудово роз'яснює це, на перший погляд уявне, непорозуміння:

«Тим не менше в епоху Вселенських Соборів, як і раніше, так і пізніше, не тільки церковна дійсність скасовувала та змінювала канонічні постанови, але й сама найвища церковна влада, тобто ті ж Собори – змінювали постанови попередніх Соборів... Але тоді як узгодити зі ствердженням незламності і непохитності канонів фактичну змінність канонічних правил, причому ця змінність не є водночас «перетворенням або відкладенням» колишніх постанов. Останнє схоже на якийсь явний парадокс. Насправді, як розуміти те, що Трулльський Собор, змінюючи апостольське правило про допустимість шлюбного життя єпископату та вводячи безшлюбність, водночас стверджує, що він «не відкладає чи перетворює» це правило?

Всупереч думці R. Sohm'а, церковний устрій виникає не в порядку історичного процесу, внаслідок проникнення в Церкву права. Церковний устрій з правом як таким не пов'язаний, а виникає з самого сутності Церкви. В історію Церква вступає з самого початку як суспільство, яке має певну форму свого устрою... Форми історичного буття Церкви дуже різноманітні. Для кожного, хто хоча б трохи знайомий з історією Церкви, це настільки безперечно, що не вимагає жодного доказу. Одна історична форма в процесі історії змінюється іншою. Однак, при всьому розмаїтті історичних форм церковного життя, ми знаходимо в них певне постійне ядро. Це – догматичне вчення про Церкву, іншими словами – сама Церква. Історичні форми церковного життя обумовлені вмістом догматичного вчення. Церковне життя не може приймати будь-які форми, а лише ті, які відповідають сутності Церкви і які здатні висловити цю сутність в даних історичних умовах...

Догматичне вчення про Церкву втілюється в історичних формах церковного життя. Однак це втілення ніколи не буває повним, а завжди лише відносним. Історичне життя Церкви не в змозі втілити до кінця сутність Церкви, а лише більш або менш приблизно. Тому виключається можливість якоїсь ідеальної канонічної форми (тобто того, на чому фактично наполягає доктор К. Вєтошніков).

Визнання існування такої ідеальної форми означало б неналежну абсолютизацію відносного, яким є історична тканина Церкви (саме цього Вєтошніков ніяк не може зрозуміти, звідси і всі ті абсурди, до яких неминуче призводять його умовиводи).

Церква змінює свої форми історичного життя не випадково і не довільно, не тому, що Церква пристосовується до сучасного їй життя і пасивно слідує за своєю епохою. Історичні умови впливають на форми церковного життя, але не так, що вони вказують Церкві ті чи інші зміни у її житті, але так, що Церква сама зі своєї глибини змінює свої форми історичного буття. Церква прагне в даних історичних умовах знайти таку форму, в якій найбільш повно і найбільш досконало виразилася б сутність Церкви, сама Церква і її догматичне вчення. Таким чином, ми приходимо до дуже важливого висновку: співвідношення між історичним буттям Церкви та її сутністю є таким, що історичне буття є тією формою, в якій сутність Церкви втілюється в історії. (По суті, це і є відповідь на всі ті нерозуміння, які присутні у досліджуваному нами інтерв'ю і про які ми ще будемо говорити в другій частині цього матеріалу).

Виходячи з цього легко пояснити, чому визнання однієї ідеальної форми історичного буття Церкви означало б неналежну абсолютизацію цього буття... важливо підкреслити те, що канони відрізняються від звичайних правових норм. Останні встановлюють і регулюють порядок суспільних організмів, що належать цілком до емпіричного буття. Між тим Церква є боголюдський організм, і в цьому її суттєва відмінність від інших суспільних організмів, що не мають боголюдської природи (цього, знову ж таки, не зрозумів наш горе-доктор, тому він і підійшов до розгляду православної каноніки з точки зору світської юриспруденції).

Канони є свого роду канонічною інтерпретацією догматів в певний момент історичного буття Церкви. Вони справді є взірцем, правилом, формою церковного життя суспільства... Канонічні постанови, як і догмати, боговдохновенні, але з цього не слід роббити висновки, що вони збігаються один з одним. Відмінність між догмами і канонами лежить не в джерелі їх походження, а в тому, що перші суть абсолютно істинні, а другі – застосування цих істин до історичного буття Церкви. (Всупереч цьому, учасники протягом всього інтерв'ю намагаються приписати канонічним правилам властивості догматичних визначень).

Історичні форми Церкви рухливі та змінні, оскільки втілюють у певних історичних умовах сутність Церкви. Канонічні постанови слідують за історичними формами, оскільки саме вони направляють ці форми до найбільш повного вираження сутності Церкви. Вони змінюються, оскільки в інших історичних умовах церковне життя зазнає змін. Якби історичні умови життя Церкви залишалися завжди собі самим рівними, то й канони не зазнавали б ніяких змін... (Але якщо судити по реакції наших опонентів, то ми все ще продовжуємо жити десь у VIII-IX століттях).

Якщо ми обмежимо обсяг нашого дослідження лише канонами у вузькому сенсі слова, тобто постановами соборів і св. отців, то й серед них ми знайдемо низку правил, які абсолютно непридатні в нашому церковному житті, як, наприклад, всі постанови, що стосуються прийому падших в церкву, що відносяться до покаянної дисципліни, до інститутів поступово зниклих або замінених іншими, хорепископів, економів, екдиків та ін. Ми знаходимо постанови, виконання яких не вимагає сама церковна влада. Якщо в I столітті церковна влада вимагала участі в Євхаристії всіх тих, хто був присутній на літургії (9-е Апостольське правило Антіохійського собору), то зважаючи на нові умови церковного життя Церква відмовилася від цієї вимоги. Сюди ж відносяться канони, що регулюють перехід єпископів і кліриків з однієї області в іншу. Кількість прикладів можна було б значно збільшити, так як фактично більша частина канонічних постанов, що містяться в «Книзі правил», до сучасного церковного життя не прийнятні в буквальному сенсі. Якщо вони застосовуються, то не в тому сенсі, в якому вони були видані. В існувавші канони поступово вливається новий сенс, так що фактично виходить нова постанова, хоча й виражена в старій формі».

17-е правило Четвертого Вселенського Собору

Проілюструвати ці слова прот. М. Афанасьєва можна на прикладі 17-го правила Халкидонського, Вселенського Собору. Пан Вєтошніков у своєму інтерв'ю якраз і наполягав на тому, що це правило абсолютно непридатне до нинішньої церковної ситуації в Україні. Ось що він говорить з цього приводу:

«Цей канон говорить навіть не про єпархії, і тим більше не про митрополії, а про села, які знаходяться на кордонах між єпархіями. Так розуміють канон і три візантійські коментатори... це правило стосується містечок або сіл, які не були конкретно введені в чиюсь юрисдикцію, тобто, в кращому випадку, мова йде про парафії. А єпархії були всі розписані по диптиху: така єпископія підпорядковується такому митрополитові, а той митрополит підпорядковується такому патріархові... у відношенні до єпархії, тим більше митрополії, тим більше найбільшої митрополії в світі (більшої, здається, й не існувало) цей канон застосовуватися не може» (10).

Та ні! Якраз тому, що: «В існувавші канони поступово вливається новий сенс, так що фактично виходить нова постанова, хоча й виражена в старій формі». Це правило може застосовуватися у вирішенні тих чи інших питань, що стосуються адміністративного устрою Церкви. Тобто це універсальне правило! І його універсальність, на відміну від наших розкольників, не заперечують навіть в Константинопольському Патріархаті. Наприклад, під час свого перебування в Україні в 2009 році Вселенський Патріарх Варфоломій посилався саме на це правило, коли торкався питання передачі Київської митрополії до складу Московського Патріархату.

Ось так, перш ніж давати таке, м'яко кажучи, дивне інтерв'ю і робити не менш дивні висновки (які явно не личать доктоу богослов'я та історії), потрібно було уважно прочитати роботу прот. М. Афанасьєва. По суті, в ній дані всі відповіді на нерозуміння та заперечення, які були висловлені і К. Вєтошніковым, і Т. Деркач.

Церква – це живий організм, в якому, за влучним зауваженням прот. М. Афанасьєва, «Канонічні постанови слідують за історичними формами, оскільки саме вони направляють ці форми до найбільш повного вираження сутності Церкви».

Цим і лише цим можна пояснити ті історичні факти, які викликали здивування у наших опонентів. Наприклад, випадок з Алеппською митрополією, яка спочатку вийшла з підпорядкування Антіохійського Патріарха, а потім повернулася назад. Або приклад переміщення резиденції Київського митрополита спочатку до Володимира, а потім до Москви. Цим пояснюються наступні зміни в адміністративному устрої Вселенської Православної Церкви, в якій замість п'яти Патріархатів утворилося безліч Помісних Православних Церков. Цим же пояснюється і зміна статусу Київської митрополії (аж до сьогоднішнього – автономного) у складі МП.

Але найцікавіше полягає в тому, що наші опоненти (і Т. Деркач, і К. Вєтошніков) довели до абсурду свою «боротьбу» за автокефалію Київської митрополії! Адже вони весь час наполягають на тому, що «У документі на концесію Київської митрополії немає умови, що коли обставини, які призвели до такого стану справ, будуть усунуті, то історія повинна повернутися до початкового стану. Тобто, канонічно має бути апріорним, що будь-який тимчасовий стан має бути усунений, якщо усунена причина його виникнення» (11).

Тобто, на їхню думку, Київська митрополія повинна знову повернутися до складу Константинопольського Патріархату і перебувати там вічно в цій же якості довіку (або до наступного Вселенського Собору). Абсурдність цієї точки зору, яка заперечує законність існування більшості Помісних Православних Церков, ми вже показали вище по тексту.

Посилання:

• 1, 3, 5, 6, 9, 10, 11 https://risu.org.ua/ru/index/expert_thought/interview/65570
• 2, 4, 7, 8 https://risu.org.ua/ru/index/expert_thought/interview/65620

Читайте також