Ким був перший «патріарх» УПЦ КП

Ім'я «Патріарха Київського і всієї України» Мстислава (в миру Степана Івановича Скрипника) сьогодні майже невідоме простому українському обивателю, а якщо відоме, то найчастіше овіяне містичним ореолом «борця» і «подвижника» за ідею. Водночас, відповідь на питання ким він був, чим і як займався хвилює лише вузьке коло фахівців-істориків. Постає питання, чому ця одіозна у багатьох відношеннях особа повинна цікавити нас із вами? Ну, хоча б тому, що Степан Іванович стояв біля витоків українського автокефального розколу, чимало потрудився для того, щоб надати йому якомога більшого розмаху. 

А ще тому, що історія, як не дивно, має одну дивну властивість, про яку писав ще Еклезіаст – «немає нічого нового під сонцем». Тобто історія повторюється. І від уважного погляду не приховати того факту, що деякі ситуації й речі, що відбувалися майже 100 років тому, практично повністю дублюються в наш час. Приклад тому – життя та праці Степана Івановича Скрипника, «патріарха Київського і всієї України».

Народився майбутній український «патріот» 10 квітня 1898 р. у Полтаві. Закінчив Полтавську класичну гімназію і вступив до Оренбурзької офіцерської школи. Про наміри молодої людини можна здогадатися без особливих проблем – зробити серйозну військову кар'єру, вірою і правдою послуживши імператорському престолу. В 1914 році почалася Перша світова війна, і молодий офіцер вступив на військову службу в Російській Імператорській армії. Все йшло просто чудово, і велике майбутнє Скрипнику було забезпечене. Проте в 1917 році політична та історична ситуація в країні різко змінилася – спочатку революція, а потім і громадянська війна та зміна уряду змусили Степана Івановича поміняти свої політичні погляди. 

З російського патріота він миттю став українським націоналістом і, практично з самого початку 1917 р., переступивши через присягу, вступив на службу в армію Української Народної Республіки. Відомо, що рідним братом його матері був не хто інший, як Симон Петлюра. Тож нічого дивного в тому, що аж до 1921р. Скрипник був його особистим ад'ютантом для особливих доручень, немає. Свого дядька він захищав завзято і ціною власної крові – в одному з боїв Степан отримав поранення.

Якою була б доля молодого ад'ютанта, виграй ту війну Петлюра, ми ніколи не дізнаємося. Знаємо тільки, що в 1920 році Скрипник втік до Польщі і протягом цілого десятиліття працював у держустановах Волині та Галичини, а також досить успішно навчався у Варшавській школі політичних наук.

Звісно, не може бути збігом той факт, що саме в цей час  (у 30-ті роки) Степан Іванович брав активну участь у політичній і культурній діяльності українських національних організацій. У 1930 р. він був обраний депутатом польського сейму, а також увійшов до складу Митрополичої Ради, що надало йому можливість виступати від імені православних мирян на єпархіальних зборах.

У 1939 році почалася Друга світова війна. Практично з самого початку вторгнення в СРСР гітлерівська Німеччина проводила на окупованих територіях свою власну політику, яка багатьма істориками помилково оцінюється як позитивна. Відкриття храмів фашисти використовували як ширму для залучення на свій бік якомога більших людських мас,  активно втручаючись у внутрішні справи Церкви. Вони не лише призначали на вищі церковні посади угодних собі ієрархів, але й контролювали діяльність простих сільських священиків аж до того, що рецензували зміст проповідей. Разом з цим, гітлерівці всіляко підтримували на підконтрольних територіях різні розколи, а в багатьох випадках виступали навіть їх ініціаторами. 

Політику Третього Рейху стосовно Церкви та релігії у Східній Європі дуже чітко висловив Розенберг, який у той час очолював Рейсхміністерство східних земель: «Ми повинні уникати того, щоб одна Церква задовольняла релігійні потреби великих районів, і кожне село має бути перетворене на незалежну секту. Якщо деякі села в результаті захочуть практикувати чорну магію, як це роблять негри або індіанці, ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм. Коротко кажучи, наша політика на широких просторах повинна полягати в заохоченні будь-якої і кожної форми роз'єднання та розколу». 

У листі до рейхскомісарів Остланд та України нацистський ідеолог давав такі вказівки:

«1. Релігійним групам категорично забороняється займатися політикою.
2. Релігійні групи повинні бути розділені за ознаками національними і територіальними. При цьому національної ознаки необхідно особливо суворо дотримуватися при підборі лідерів релігійних груп. Територіально ж релігійні об'єднання не повинні виходити за межі Генерал-бецирка, тобто приблизно, у застосуванні до Православної Церкви, за межі однієї єпархії. 3. Релігійним громадам забороняється заважати діяльності окупаційної влади».

Отже, ми бачимо, що Розенберг акцентував увагу на тому, що будь-які релігійні групи повинні бути чітко відділені одна від одної за національною ознакою (тобто гасло «Україні – українська церква!» бере свій початок саме звідси) і не повинні критикувати окупаційну владу. Природно, що з таким станом речей, особливо з першим пунктом, не могли погодитися представники канонічної Церкви в Україні. Вони стверджували наднаціональний характер Тіла Христового і нагадували, що в Христі – немає ані елліна, ні іудея. Звісно, така позиція не подобалася фашистам і тим новоствореним церковним організаціям, які виникли за їхньої підтримки. 

Православних священиків та мирян вбивали сотнями, храми канонічної Церкви закривалися або відбиралися на користь розкольників, про свободу віросповідання не могло бути й мови. Звичайно ж, такий стан речей не міг подобатися простому народу, і дуже часто парафіяни ставали на захист як свого храму, так і свого священика. У цій ситуації фашисти прекрасно розуміли, що гра на національних почуттях – це безвідмовний інструмент. Так пропаганда необхідності створення в Україні саме української церкви велася з усієї сили. За вказівкою влади розкольницькі священики зображали ікони Богородиці в національних костюмах, архангелу Михаїлу замість списа в десниці малювали тризуб, наспіх перекладали Богослужіння на українську мову, співали оди німецькому уряду. Однак такі дії часто викликали зворотний ефект.

Так, дніпропетровський архієпископ Димитрій (Маган) згадує, що на Свято Хрещення Господнього, у 1943 р., біля кафедрального храму Дніпропетровська (канонічної Церкви) зібралося близько 60 тисяч віруючих, які після богослужіння вирушили Хресним ходом на Дніпро. «Таку величезну масу людей, – писав владика Димитрій, – я ніколи не бачив». Варто відзначити, що німецька цензура виступила проти публікації справжньої кількості учасників Хресного ходу, наказавши змінити реальні цифри – з 60 000 на 20 000. Знову ж знайомо, правда?

Саме в цей час, з 1941 по 1944 рр., Степан Скрипник був ні багато ні мало представником Рейхсміністерства східних територій при групі армій «Південь» і довіреною особою німецького окупаційного уряду з питань цивільного управління (і знову – «довірена особа»). 

З серпня 1941 р. Степан Іванович видавав газету «Волинь», яка випускалася в окупованому німцями Рівному. Ось цікава цитата зі статті під авторством Скрипника про результати зимової кампанії 1942 року: «На ніщо здалися неймовірні зусилля зламати міць тих, на чолі яких Провидіння поставило Великого Європейця, ім'я якому Адольф Гітлер. Й нічого дивного, бо на прапорах, які об'єднали до боротьби всі народи Європи з азіатською Москвою, виписані гасла, зрозумілі й близькі тільки європейцю... Знає це Сталін, свідомі цього його поплічники з Лондону й не менш єврейського Вашингтону».

А ось ще про «європейські цінності» та «вільну» Україну: «І сьогодні звільнені кров'ю і трудом німецького вояка зі страшних кайдан 23-річної московсько-єврейської азіятської неволі, ми, українці, з гордо піднятим чолом повертаємо до нової Європи, до тієї Європи, що повстала в геніяльній візії Великого Європейця – Адольфа Гітлера. В таку Європу ми віримо, таку Європу ми проповідуємо, про таку Європу ми мріяли на протязі 23 років, за таку Європу пролито море найціннішої, української крові». Нічого не нагадує?

Ну і трохи про «перемогу», про яку мріяв майбутній «патріарх» УПЦ КП: «День остаточної перемоги вже близький. Ось-ось фанфари німецького вояка рознесуть по цілому світу радісну пісню про перемогу. Пісню ту підхоплять дзвони цілої Європи, й тоді серед вільних народів Нової Європи займе і український народ гідне йому місце».

Скрипник не лише цілком і повністю підтримував політику Рейху, в тому числі й стосовно Церкви на окупованих територіях, але й сам став на шлях «церковного служіння». Як то кажуть, «якщо хочеш зробити добре – зроби це сам». Вже в квітні 1942 р. він був висвячений у «диякона» і «священика», а через деякий час прийняв чернечий постриг з нареченням імені Мстислав. Через кілька тижнів після цього, а саме 14 травня 1942 р., «ієромонах» Мстислав (Скрипник) був хіротонісаний у «єпископа Переяславського».

Цікаво, що в жовтні 1942 р. Мстислав бере участь у переговорах про об'єднання УАПЦ з автономною Українською Православною Церквою, яка формально перебувала в юрисдикції Московського Патріархату. Також є відомості, що на деякий час «єпископ» Мстислав потрапив у немилість з боку німецької влади і навіть провів кілька тижнів у тюрмах Чернігова та Прилук. Чому фашисти змінили своє ставлення до Скрипника, ми достовірно не знаємо, але про деякі причини, які могли слугувати такій зміні, можемо здогадатися.

В матеріалах газети «Волинь» всіляко паплюжили священиків, які не хотіли визнавати розкольницьку групу Полікарпа Сікорського. Цих священиків називали зрадниками свого народу, непатріотами, колаборантами і т. д. Проте ані погрози, ані наклепи похитнути більшу частину канонічного духовенства не могли. Деяке світло на методи, якими користувався Скрипник, проливає історія з єпископом Володимиро-Волинським і Ковельским Мануїлом (Тарнавським). 

Так, за три дні до «хіротонії» самого Мстислава, а саме 11 травня 1941 року, в Андріївському соборі Києва о. Мануїл був «посвячений» у «єпископа» УАПЦ. Однак дуже швидко він зрозумів, що жорстоко помилився, і через покаяння повернувся в канонічну Церкву. Був прийнятий до числа братії Почаївської Лаври у сані архімандрита, і вже 22 липня 1942 року висвячений у єпископа Володимиро-Волинського. Маючи відмінні організаторські здібності, а також незвичайний розум і богословську грамотність вкупі з особистим аскетизмом, він дуже швидко став досить авторитетним православним ієрархом.

Тому в 1943 році Скрипник зробив спробу «переконати» Мануїла знову приєднатися до розкольників. За свідченнями очевидців, Мстислав протягом години, застосовуючи погрози й образи, схиляв владику до переходу в розкол. Проте отримав тверду й однозначну негативну відповідь... Буквально через кілька днів після цього візиту єпископа Мануїла як «зрадника Батьківщини» повісили у лісі, неподалік від його резиденції у Володимирі-Волинському. Відповідальність за вбивство владики взяли на себе бандерівці, про що вони повідомили в листівках, розклеєних по місту.

За відмову приєднатися до розкольників був убитий і Митрополит Алексій (Громадський), який очолював у той час канонічну Церкву на Україні. Повертаючись з Почаївської Лаври, владика Алексій потрапив в засідку, влаштовану для нього бойовиками «Української повстанської армії (УПА), і був розстріляний. Недивно, що сучасники Мстислава Скрипника не без підстав вважали його замішаним у цих вбивствах. Так, автокефальний «єпископ» Феофіл Процюк говорив про Скрипника буквально наступне: «О, це страшна людина. Це бандит в єпископському клобуку. Він з тих, що можуть вбити, задушити людину, якщо вона стане їм на заваді... Єпископ Мстислав – довірена особа гестапо і адміністратора Полікарпа Сікорського. Це племінник Петлюри, його ад'ютант на прізвище Скрипник. У келійній розмові з Мстиславом я з якимось острахом запитав його про унію з Римо-Католицькою Церквою. А він мені відповідає: «Унія? А чому би й ні? Хіба ті, хто пішли на унію з Римом, що-небудь втратили? Нехай з чортом, лише б не з Москвою. Але про це ще рано говорити...». 

Відомо також, що «єпископ» Мстислав не гребував і доносами. Так, саме за його доносом був заарештований київський архімандрит Олександр (Вишняков), який відмовився звершувати молебень за здоров'я фюрера. Отця Олександра, разом з такими ж священиками, відправили до Бабиного Яру. Супутників архімандрита розстріляли, а його самого змусили цілком роздягнутись, зробили з виламаних дерев хрест і, за допомогою колючого дроту, розіп'яли на цьому хресті. Потім облили бензином, підпалили та скинули у рів...

У 1944 році Мстислав покинув Україну та переїхав до Канади. 18 листопада 1990 р. у Київському соборі Святої Софії його обрали «патріархом Київським і всієї України». Коли створювався Київський патріархат, під час так званого об'єднавчого собору з УАПЦ, його проголосили першим «патріархом» УПЦ КП.

Помер він 11 червня 1993 р. у США і був похований в Боунд-Бруці. 

Читайте також