Православна Церква в Україні в умовах інформаційної війни. Частина 2: «...ідіть і навчіть всі народи...» (Мф. 28:19)

А що ж Церква? Як вона реагує на цю, досить непросту для неї, ситуацію? Нехай мої слова викличуть негативну реакцію серед деякої частини православних, але я мушу це сказати: у всьому, що зараз відбувається в Україні по відношенню до Православної Церкви, ВИННІ МИ САМІ! 

Читайте також: Православна Церква в Україні в умовах інформаційної війни. Частина 1: Важкі питання

І найбільша біда полягає в тому, що ми ніяк не хочемо цього визнавати. Так, ми часто говоримо про покаяння, про те, що ми недосконалі, але на ділі рідко хто знаходить у собі сміливість публічно покаятися в тому, що саме ми довели стан справ у Церковному житті до тієї ситуації, коли під загрозою опинилося саме існування Канонічного Православ'я в Україні. При цьому у нас під рукою завжди знаходиться відмовка, що, згідно з заповітом Господа нашого Іісуса Христа,  «і сили адові не переможуть Церкву!» (Мт 16:18). Однак ми чомусь забуваємо той факт, що мова тут йде про Церкву в цілому, забуваємо факти історії, коли на тій чи іншій території канонічне православ'я або взагалі припиняло своє існування, або кількість парафій скорочувалася до кількох десятків (1).

Але чому ж так вийшло? Адже мало хто буде сумніватися в тому, що переважна більшість священиків, єпископів і мирян щиро віддані Христу і Його Церкві? Чому ми опинилися в такій складній ситуації? Чому суспільство не чує нашого голосу, а якщо і чує його, не вірить нам? Чому у нас весь час спрацьовує відома приказка: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди»?

А основна причина полягає в тому, що після початку відродження церковного життя на території пострадянського простору ми не зрозуміли того, що життя змінилося, змінилися люди, просто кажучи – ми не зрозуміли, що опинилися в іншій історичній реальності. Ця помилка призвела до того, що ми активно почали відновлювати дореволюційне православ'я. Ми зайнялися виключно зовнішнім благоустроєм церковного життя, а у відносинах із суспільством зробили ставку на діалог з владою, сподіваючись на відродження так званої «симфонії» між Церквою і державою: у запалі зовнішнього благоустрою церковного життя ніхто так і не помітив того глибокого внутрішнього крену, який містила у собі ідея «симфонії» між Церквою і державою. Ідея, яка не змогла врахувати онтологічну несумісність Царства Небесного і занепалої земної дійсності.

Ми забули головне, забули про місію Церкви в цьому світі. А в цей час (я маю на увазі 25 років незалежності України) наші противники йшли до душ людей іншим, більш ефективним шляхом.

Ми не змогли пояснити людям, що таке Церква, чому вона служить, яка Її Природа і т. д. І цим не забарилися скористатись наші недруги. Вони просто зіграли на людських пристрастях і піднесли українському суспільству ідею «симфонії» в красивій націоналістичній обгортці. Вони не поспішали будувати храми, вони обрали правильний курс – курс на те, щоб заволодіти умами людей. За роки незалежності вони виховали кілька поколінь людей, які буквально обожнюють все національне. Вони створили образ ворога зі свого північного сусіда і впровадили в масову свідомість міф про те, що канонічна українська Церква є служницею Москви, і отже, – є ворогом України. Фактично вони створили нову релігію під назвою «український націоналізм». Головним постулатом якої, щодо православної Церкви, є думка про те, що Церква повинна служити державі (ну чим не симфонія?), що інтереси нації вище за будь-які інші інтереси: «Релігійна гомогенність – пише один з провідників цієї ідеї, – одна країна, одна релігія, одна церква – розглядається як умова консолідації держави; релігійні дисиденти, як і релігійні радикали, які впевнені, що тільки один Іісус Христос і ніхто інший є главою Церкви, вважаються загрозою національним церквам і переслідуються (це, до речі, фактично означає, що загрозою для національної держави стає канонічна Православна Церква. – Прим. авт.). Національні церкви продукують ідеології, які містять специфічно національні теми і зміцнюють легітимність нещодавно утворених держав... "Не держава створена для релігії, а релігія для держави". Держава є головною у всьому... Нація не хоче "просто" освячуватися релігією, вона сама стає нею, а націоналізм переробляється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити і ненавидіти в ім'я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім'я абстрактного Бога» (2). Як наслідок, сьогодні досить велика частина населення в Україні нічого і чути не хоче про канонічне православ'я і як мантру повторює гасла про заснування в Україні своєї «української православної церкви».

Ми зробили ту ж помилку, що й до революції, а саме: до революції православ'я часто сприймалося людьми як певний інструмент для патріотичного виховання населення, в результаті чого у більшості склалась цілком стійка думка про те, що Православна Церква – переважно націоналістичне явище. Фактично ж це означало формування у свідомості людей того часу стійкого стереотипу про Церкву без Христа і життя за євангельськими заповідями. Якщо додати сюди ще й суто адміністративний тиск, який здійснювався з боку світської влади на Церкву, то стає ясно, чому в історії Росії початку XX століття мала місце глобальна катастрофа. «...Чи не тому так сильно вдарила революція по Церкві, – відзначив Святіший Патріарх Кирил в одному зі своїх публічних виступів, – що у свідомості багатьох людей Церква ототожнювалася з владою, сприймалася як її інструмент?» (3).

Що робити?

Отже, з питанням «хто винен» ми розібралися. Ми винні! Навряд чи нам варто було очікувати лояльності від ЗМІ та право-радикалів, від влади та інших християнських конфесій (з яких найбільш агресивною по відношенню до УПЦ є українські греко-католики).

На превеликий жаль, за останні 25 років Церкві так і не вдалося створити реальні церковні ЗМІ. Звичайно, в кожній єпархії є своя єпархіальна газета, але вона скоріше є не засобом масової інформації (тобто таким інформаційним органом, мета якого доносити позицію Церкви до широких мас розцерковленого, обдуреного пропагандою українського населення), а внутрішньокорпоративним інформаційним листком, якість якого, найчастіше, робить його малоцікавим навіть для самих православних (на жаль, на мій погляд, цей висновок стосується більшості церковних друкованих ЗМІ).

У тому числі при минулому керівництві Церкви були упущені геть усі можливості співпраці зі світськими, більш менш лояльними до УПЦ, ЗМІ. А якщо наші священнослужителі і з'являлися на екранах ТБ або давали інтерв'ю у світських газетах та журналах, то теми розколу, українського націоналізму, інформаційної війни ними, як правило, не зачіпалися.

Правда, при нинішньому керівництві ситуація дещо змінилася в кращу сторону: з'явився ряд сайтів, за допомогою яких Церква намагається відстояти свої інтереси, ми стали називати речі своїми іменами, перестали боятися критики і відкритої дискусії. Але, на жаль, всього цього надто мало для того, щоб кардинально змінити ситуацію на свою користь: згідно статистики інтернет-виданням довіряє занадто мало людей, та й загальна кількість православних електронних ЗМІ (з яких, напевно, тільки сайт Спілки Православних журналістів може називатися реальним електронним ЗМІ) недостатня для того, щоб ефективно протистояти нашим опонентам.

Та все ж ситуація працює на нас: зубожіння більшості населення, невідповідність між декларованою владою програмою реформ і реальним життям (до речі, дуже нагадує ситуацію з СРСР), негативне ставлення більшості населення до військового конфлікту на Сході України та інші складності, що мають місце в сучасній українській дійсності, поступово розкривають людям очі і вселяють надію на те, що голос Православної Церкви в Україні може бути почутий суспільством.

Так що ж нам тепер робити? Щоб відповісти на це питання, потрібно звернутися до історії Церкви. І якщо ми це зробимо, то побачимо, що Церква завжди активно протистояла єресям, розкольникам, як, втім, і всім тим, хто намагався скомпрометувати в очах людей віру Христову. І якщо сьогодні внутрішньополітична ситуація в країні працює на нас, то наше мовчання працює проти нас. Своїм переляком перед майданом ми самі дали привід розкольникам і націоналістам розпочати гоніння проти нас. То чи не настав час згадати слова св. Іоанна Златоуста про те, що НАЙГІРШЕ З ГОНІНЬ – ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ ГОНІНЬ! Давайте згадаємо про те, що в Євангелії Христос найчастіше закликає своїх служителів НЕ БОЯТИСЯ! На мій погляд, перше, що ми повинні зробити сьогодні, то це звернутися до українського суспільства і назвати речі своїми іменами. А саме:

• Ми повинні донести до людей усіма можливими засобами факт того, що так званий «київський патріархат» – це розкольницьке угруповання, не визнане ніким у православному світі. І ми повинні пояснити людям, чому це так! У будь-якому випадку, подобається це комусь чи ні, але суспільство повинно зрозуміти, що в Україні немає розділення Православ'я, що в Україні вже існує Канонічна Церква, яка перебуває в єдності зі Вселенським Православ'ям, що не може бути й мови ні про яке об'єднання з розкольниками, і що у розкольників тільки один шлях входження в Церкву – через покаяння.

• Потрібно якомога частіше нагадувати суспільству про те, що Церква ніколи не служила і не служитиме нічому тлінному, тимчасовому, минущому. Справа Церкви – служити спасінню людини у Христі. Тому по суті своїй Церква – це лікарня, у якій подаються ліки (Благодатні Таїнства) для зцілення людських душ, а краще сказати, для зцілення всієї людини від гріха, страждання і смерті.

• Звичайно, ми не повинні брати участь у політичній боротьбі. І більше того, ми повинні з повагою прийняти вибір українського народу. Але все ж потрібно постаратися донести до людей всю згубність вкрай-націоналістичної ідеології. Повинні спробувати розкрити перед людьми всю брехливість філософії гедонізму (пошуку насолод). Філософії, якою отруєні сьогодні мільйони людей в Україні. І зробити це потрібно сучасною, доступною для людей мовою. Не потрібно боятися відповідати на нагальні та гострі питання, які ставить перед нами життя. Не потрібно замикатися у собі, а навпаки, потрібно розвернутися обличчям до суспільства, намагатися бути відкритими та доступними.

Але для того, щоб все це можна було здійснити, нам потрібно зайнятися створенням реальних церковних ЗМІ, робота яких буде відрізнятися високим професіоналізмом і, в першу чергу, буде спрямована на те, щоб розкрити позицію Церкви і донести проповідь Євангелія секулярному суспільству. Нам, нарешті, необхідно перестати бути «мовчазною церквою». Зрештою, Христос посилав Своїх учнів на проповідь: «Тож ідіть, і навчіть всі народи...» (Мф. 28:19), а не наказав їм замкнутися у своєму вузькому колі і чекати, коли Бог Сам приведе тих, хто в Нього повірив.

Більш того, Церква повинна не тільки нести Слово Боже в маси, але й вміти мислити про те, як ми виглядаємо в очах нехристиян. Ми повинні вміти спокійно і зважено аналізувати те, в чому правда чи, навпаки, неправда цих уявлень, повинні вміти адекватно реагувати на виклики часу. Без цього ні в нашої країни, ні в Православної Церкви в Україні немає майбутнього. На жаль, але наші 5% прихожан (з яких більшість складають люди похилого віку), не здатні зупинити демографічну та духовну кризу українського суспільства. Кризу, яка вже найближчим часом може поставити під питання саме існування незалежної України. І тому ми повинні вміти вийти зі спокою келій до людей, ми повинні стати більш відкритими і доступними, повинні зуміти переступити через деякі свої психологічні стереотипи (які найчастіше заважають нам бути православними, ніж навпаки). І ще раз скажу: найреальніший спосіб, яким це можна зробити, – це створення реальних церковних ЗМІ.

Доповідь прочитана на семінарі «Проблематика політично заангажованого використання релігійного чинника в ЗМІ»

Посилання:

1. Так, з виникненням ісламу православ'я фактично зникло з території деяких ісламських держав (сучасні Іран, Ірак). Також в історії були випадки, коли Церква переставала бути православною через викривлення віровчення (наприклад, вірменська та коптська церкви, які ухилилися в єресь монофізитства). А перший з Православних Патріархатів – Константинопольський, сьогодні налічує менше 100 парафій. Хоча в свій час Константинопольська Церква була найбільшою Православною Церквою в світі.
2. Національна академія наук України. Інститут філософії імені Г. С. Сковороди. Релігія і нація: в суспільному житті України й світу. С. 90-91, 192-194 (Переклад автора).
3. З виступу Патріарха Кирила. Тижневик «Седмиця». 2009. № 29-30. с. 21.

Читайте також