Православна Церква в Україні в умовах інформаційної війни. Частина 1: Важкі питання

Коли мова заходить про проблеми використання релігійного чинника в засобах масової інформації, то в першу чергу обговорення цієї теми передбачає наявність серйозної дискусії з таких питань, як: місія Церкви в сучасному світі або взаємодія Церкви і світського суспільства, соціальна робота Церкви, моральне виховання молодого покоління тощо.

На жаль, все це не відноситься до української дійсності. Звичайно, Православна Церква в Україні з самого початку 90-х років минулого століття робила і досі робить серйозні спроби налагодити діалог з секулярним суспільством у всіх можливих напрямках. Проте, що стосується українських ЗМІ, то насправді використання ними релігійного чинника без всяких обмовок можна сміливо назвати ВІЙНОЮ ПРОТИ КАНОНІЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ! Тобто сьогодні в Україні в принципі не може йтися про жодну іншу форму висвітлення в ЗМІ будь-яких питань, пов'язаних з релігією і, зокрема, з Православ'ям.

Важкі питання

В реальності релігійна війна проти Православної Церкви розпочалася вже наприкінці 80-х років. І першими її почали українські греко-католики. Але, як тільки Україна оголосила про свою незалежність, ця війна спалахнула з новою силою на сторінках світських ЗМІ. Формальним приводом для неї став розкол в українському православ'ї, коли від канонічної Української Православної Церкви відкололися спочатку УАПЦ, а потім і колишній митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), який є засновником так званого «Київського патріархату».

Задля справедливості потрібно відзначити, що на початку 90-х років не всі світські ЗМІ були налаштовані різко негативно по відношенню до позиції УПЦ. Так, наприклад, в газеті «Незалежність» публікувалися матеріали, що показували справжню суть розколу, влаштованого М. А. Денисенком, розкривались і засуджувались факти насильницьких дій проти УПЦ з боку розкольників та українських націоналістів тощо. І все ж в цілому українські ЗМІ (тобто працюючі в них журналісти) у більшості своїй були налаштовані вкрай негативно по відношенню до канонічної Православної Церкви.

Деякий час українській владі вдавалося, що називається, «збивати» цю хвилю обурення, тож обговорення релігійних тем у світських ЗМІ фактично згасало. Однак сьогодні, після так званої революції «гідності», інформаційна (і не тільки інформаційна) війна проти Православної Церкви спалахнула з такою силою, що не помітити її тепер вже неможливо!

Війна проти Церкви в Україні, яка, як ми вже говорили, ведеться не лише інформаційними, але і силовими та політичними засобами, проходить під гаслом створення в країні Єдиної Помісної Православної Церкви! Для нецерковної людини це гасло звучить цілком переконливо, мовляв: «Одна країна – одна Церква!». Ось тільки при більш ретельному розгляді неважко помітити той факт, що саме це гасло є лише ширмою для втілення в життя більш серйозних планів, спрямованих на руйнування Православної Церкви.

У цьому сенсі особисто для мене найбільш цікавим є питання, відповідь на яке може допомогти правильно оцінити ситуацію і показати шляхи виходу з неї, про те, яким чином антицерковним силам в Україні вдалося налаштувати українське суспільство та переважну більшість світських (і не тільки світських) ЗМІ проти канонічної Української Православної Церкви? А також питання про те, чому УПЦ не зуміла адекватно відреагувати на ці виклики? І що нам далі робити в цій ситуації?

У всьому винна геополітика!

Сьогодні ні для кого не є секретом той факт, що після розвалу СРСР Україна опинилась у самому центрі глобальних геополітичних процесів, коли фактично всі ми стали свідками загострення протистояння між західною та східно-європейської (назвемо її так, хоча в нашому випадку це і не зовсім вірно) цивілізаціями. Протистояння у боротьбі за територію, безпеку і ресурси. Протистояння, які тривають вже не одне сторіччя.

Впевнений: на Заході добре розуміють, що в цілому східно-європейську слов'янську цивілізацію, про яку йдеться в цій доповіді (мається на увазі Україна, Білорусія і Росія), можна назвати Православною цивілізацією, тому що її виникнення і розвиток цілком та повністю пов'язане з прийняттям нашими далекими предками християнства східного обряду. Тобто саме Православ'ю ми зобов'язані формуванням східно-слов'янського менталітету, і саме Православ'я сьогодні (навіть незважаючи на те, що більшість наших співгромадян повністю розцерковлені) є тією фундаментальною основою, руйнування якої здатне (на думку деяких західних аналітиків) зруйнувати і всю Православну-руську цивілізацію.

Відповідь на питання про те, навіщо це потрібно, на мій погляд, достатньо очевидна. Що стосується безпосередньо України, то в останні три роки після перемоги майдану ми стали свідками того, як наша країна повністю втратила свою незалежність і тепер знаходиться під прямим керуванням Заходу, який зайнявся повним переформатуванням країни, бажаючи перетворити її на свою сільськогосподарську провінцію і, одночасно з цим, зону безпеки на кордоні з Росією.

Завдання це непросте, і головною перешкодою у цьому підприємстві є українське населення, більшість з якого на початку 90-х років позиціонувало себе православними християнами і виступало за тісні, дружні стосунки з Росією.

Тож руйнування православної ментальності українців, а точніше її переформатування або в руслі загальноєвропейської толерантності, або у відповідності з нормами західно-християнських цінностей, є однією з основних задач у процесі звільнення країни від зайвого людського ресурсу (за даними аналітиків, в аграрній Україні зможе проживати лише 10-12 млн. осіб).

Фактично мова йде про те, щоб відірвати населення від своїх коренів, розірвати єдність трьох братніх слов'янських держав і, більш того, налаштувати їх один проти одного. А далі територію України можна буде легко очистити шляхом штучного зубожіння людей, що неодмінно супроводжується збільшенням смертності, зниженням рівня народжуваності і масовим виїздом людей на ПМП у більш розвинені країни і т. д. Свідками чого ми всі і є (1).

До речі, вся історія західної цивілізації є прикладом того, як Захід методично висмоктував ресурси з країн третього світу, чи то Індія, Китай, Південно-східна Азія чи Латинська Америка, експлуатував або знищував корінне населення, і майже ніколи не дбав про добробут і процвітання своїх колоній. На жаль, сьогодні на Заході ставляться до решти світу (в тому числі до Росії і України) точно так само, з позиції зверхності, як і багато століть тому: «... мова йде про стиль мислення, сформований ще за часів колоніальної епохи, який наділяв Захід вищістю щодо не-Заходу, який йому скорився. Хоча колоніальні імперії давно розпались, мертвий, як і раніше, чіпко тримає у своїх обіймах живого: ідея західної вищості, культурний колоніалізм як і раніше живі і продовжують відчутно впливати на політику Заходу. До речі, не зайве відзначити, що в західній ментальній карті місце Росії не з Заходом, а на Сході»(2). 

У чому причина успіху західної ідеології в Україні, а також війни проти Православної Церкви?

По-перше, потрібно віддати належне західним фахівцям в області медіаманіпулювання та взагалі західним політтехнологам. Починаючи з 90-х років, Захід не скупився на гранти та інші витрати, спрямовані на переформатування свідомості сучасних українців. Добре розуміючи неможливість виконання цього завдання, що називається, з наскоку, західні політтехнологи провели тривалу, добре продуману підготовку, яка полягала не тільки в тому, щоб взяти під свій повний контроль світські українські ЗМІ, але і в тому, щоб увійти в систему освіти, а також планомірно і цілеспрямовано працювати у потрібному руслі в молодіжних громадських і патріотичних організаціях. Як правило, така робота проходила здебільшого на Західній Україні, більшість населення якої було лояльно налаштоване до Заходу і антагоністичне по відношенню до Росії. Тобто саме ті українці, які проживали на Заході країни, так звані – западенці, і повинні були стати (і, в кінцевому підсумку, стали) тим тараном, за допомогою якого розпочалась атака Заходу на решті території країни.

Минуло якихось 25 років після розвалу СРСР і, по факту, в Україні відбувся кардинальний переворот у свідомості значної частини населення, як стосовно нашої спільної історії, так і у відношенні до Росії в цілому. Але, що найсумніше, і у відношенні до Православ'я. Причому здійснювався цей переворот хоча й поступово, але дуже цілеспрямовано і, головне, безперервно: крок за кроком, протягом майже двох десятиліть в свідомості українців створювався психологічний ланцюжок, у якому зв'язувалися воєдино – «кати» з НКВС, що мучили українських патріотів; СРСР – в якості «імперії зла»; Москва – столиця СРСР і одночасно сучасної Росії; Росія та «русский мир», який нібито несе страждання українцям; Московський Патріархат, як виразник православної-руської ідеології і, в кінцевому підсумку, – Православ'я, як релігія імперського характеру, яка сьогодні є домінуючою в пострадянській Росії.

Психологічно все було вибудувано достатньо вірно. Справа в тому, що на початку 90-х років навряд чи можна було досягти успіху на грунті ненависті до всього руського і православного, діючи, як кажуть, «в лоб», тобто прямо і відверто дискредитуючи Росію і Православну Церкву в очах українців. Тому і був зроблений цей обхідний маневр, коли невдоволення радянським режимом на Західній Україні стало «родючим грунтом», на якому в душі багатьох моїх співгромадян зросло нинішнє дерево ненависті до всього руського і православного.

І це зрозуміло, бо: «Коли на нас намагаються впливати явним і очевидним чином, ми інстинктивно опираємося такому впливу, бо так само інстинктивно вбачаємо в ньому замах на власну ідентичність» (3). Але коли ті чи інші ідеологеми впроваджуються в суспільну свідомість поступово, це може спрацювати. Для того: «... щоб «піпл схавав» сфабриковану реальність, люди повинні прийняти її добровільно і перебувати у впевненості, що це їх власний погляд на світ. І звісно, люди не повинні здогадуватись, що їх погляд на світ і ставлення до нього насправді багато в чому сформовані ззовні, а настрої і реакції – підказані. В іншому випадку вони будуть заперечувати проти замаху на власну ідентичність... Послання, з яким еліта звертається до суспільства, не має права кардинально розходитись з громадянськими цінностями й світоглядом суспільства. В іншому випадку воно приречене бути непочутим. Друге. Будь-яке маніпулювання починається з підготовки сцени медіаспектаклю, з вибудовування декорацій та оцінки реакцій присутніх у залі глядачів. Якщо вони впевнені, що декорації – це і є саме життя, якщо вони не помічають штучного їх характеру, то з великою ймовірністю приймуть драму, що розігрується у цих декораціях, як справжнє життя, а не як майстерно піднесене уявлення» (4).

Український націоналізм як фундамент нової ідеології

Власне, тому в якості нової ідеології, здатної переформатувати свідомість українців, був узятий український націоналізм. Розрахунок виявився вірним, бо коли мова заходить про етнічні групи, тут: «... окрім соціального й психологічного факторів, підключається ще і біологія. Ми лояльні групі, з якою нас пов'язує реальна або уявна спільність походження, з одного боку, насторожені й підозрілі відносно груп іншого походження – з іншого. Етнічна лояльність – одна з найбільших і інтенсивно пережитих людиною лояльностей. Досить згадати, як ми вболіваємо за національну команду під час великих спортивних змагань. А якщо справа доходить до серйозної зовнішньополітичної кризи або, не дай бог, до війни, то автоматично спрацьовує афористична англосаксонська формула Right or wrong – my country (права вона чи ні, але це моя Вітчизна). Втім, моя Вітчизна ніколи не буває неправою. Ця реакція в повному сенсі слова біологічна за своєю природою. Вона сформувалася як продукт еволюції, в якій виживали лише групи людей, що успішно взаємодіяли в рамках спільного походження (племені) і ефективно протистояли чужинцям-конкурентам» (5).

В пострадянській Україні впровадження націоналістичних ідей починається вже мало не з дитячого садка, ну а про шкільну програму і говорити немає чого. Так, наприклад, у підручнику з історії України для 11 класу (6), боротьбі українських націоналістів з ОУН-УПА відводиться рівно стільки ж місця, скільки і Великій Вітчизняній Війні в цілому. Причому на відміну від подій ВВВ, дії українських націоналістів описуються з явною і неприхованою симпатією, а факти, які ганьблять їх (чи то єврейські погроми, чи служба у військах СС і т. д.), вперто замовчуються. І це ще не межа, бо робота з переписування історії в Україні (в тому числі і шкільних підручників) триває й донині.

ЗМІ та пропаганда проти Церкви

Таким чином, у свідомість людей закладається стійка база «нової історичної реальності», яку людина змушена вбирати в себе з самого раннього віку, що називається, «з молоком матері». Ясна річ, що в майбутньому, коли вона досягне зрілого віку, такою людиною можна буде легко маніпулювати. Чим власне і займаються сьогодні українські світські ЗМІ (телебачення в першу чергу), які розповідають людям «казки» про швидку євроінтеграцію та подальше сите європейське життя (потрібно лише трохи потерпіти); «казки» про те, як Україна захистила Європу від російської агресії; про те, які страждання приніс українцям так званий «руський мир»; казки про «московських попів», які «підтримують» сепаратистів, проповідують цей самий «ненависний» всім «руський мир» і тільки й чекають, щоб продати Україну Путіну. Останнім часом доходить до смішного, а саме: на українському ТБ почали говорити про економічне зростання та інші економічні досягнення, які нібито мають місце в сучасній Україні.

Але найсумніше тут полягає в тому, що майже завжди ці сфабриковані телесюжети, майстерний мікс з правди, напівправди та інсценування, сприймаються глядачами як найбільш достовірна реальність. Адже вони бачили це на власні очі! На жаль, не є секретом, що так чи інакше більшість людей схильні піддаватися на ці медійні виверти. За деякими даними кількість людей, здатних протистояти пропаганді, становить лише 5% від загального числа населення. Інші ж люди схильні до маніпулювання ще й внаслідок того, що ми називаємо «колективною ідентичністю»:«В теорії ми знаємо, що людина – істота колективна... Переважна більшість людей – свідомі чи несвідомі конформісти. Тобто вони вважають за краще бути на боці більшості, незалежно від того, чи йдеться про більшість загальнонаціональну, трудовий колектив чи сім'ю. Нам здається, що на боці більшості правда і справедливість. Або ж здоровий глузд просто підказує нам «не висовуватись», не виступати проти думки і настрою більшості» (7).

Саме настрій більшості українців щодо використання релігійного чинника у внутрішньополітичних процесах дуже добре відчуває нинішня українська влада та підконтрольні їй ЗМІ. І саме тому сьогодні тиск на Православну Церкву здійснюється під гаслом створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви. Останнім часом наша влада змінила тактику тиску на УПЦ і трохи знизила рівень прямого фізичного впливу (як виявилося, дуже непопулярного методу в очах більшості українців) на Православну Церкву, перейшовши від насильницьких захоплень православних храмів (які проходили при повному потуранні влади) до тиску – політичного і законодавчого, продовживши при цьому кампанію по дискредитації УПЦ в очах української громадськості.

У політичному полі тиск здійснюється через спроби схилити Константинополь до дарування автокефалії ЄППЦ (якої, до речі, ще не існує) в Україні. Свідченням цьому можуть служити звернення Верховної Ради України, спрямоване на адресу Патріарха Варфоломія з проханням про дарування такої автокефалії, а також постійні посольства, що відправляються до Константинополя: востаннє для вирішення цього питання з Патріархом зустрічалися два колишні президенти України – В. Ющенко та Л. Кучма. У законодавчому полі українська влада намагається ухвалити явно антицерковні закони (№4128, 4511 та інші), які згодом дозволять на нібито «законній підставі» здійснювати захоплення православних святинь і навіть заборонити УПЦ як релігійну організацію, центр якої знаходиться в країні «агресорі».

Одночасно з цим в ЗМІ йде активна антицерковна кампанія, метою якої є формування громадської думки про УПЦ, як про організацію, що сприяє сепаратизму та відстоює антиукраїнські інтереси, які загрожують безпеці нашої держави. Але найсумніше, що в цьому їм допомагають деякі клірики та єпископи УПЦ (8).

Створення Єдиної Помісної Православної Церкви як ширма для руйнування православ'я

Те, що вся ця кампанія зі створення в Україні ЄППЦ є лише ширмою для здійснення реальних задумів ворогів Православ'я, стає ясно при більш детальному розгляді цієї проблеми, а саме: наші опоненти чудово розуміють, що спочатку пропонують абсолютно неприйнятний план для подолання розколу в українському православ'ї та створення в країні ЄППЦ, тому що насправді Помісна Церква в Україні вже існує і вона визнана усіма Помісними Православними Церквами (Вселенським Православ'ям). В тому числі для канонічної Української Православної Церкви в принципі неможлива ситуація об'єднання з розкольниками, в тому числі для Вселенського Православ'я неможлива ситуація визнання розкольників (9). Тож мова взагалі не може йти про створення ЄППЦ. Мова може йти лише про зміну адміністративного устрою УПЦ, а точніше про надання їй автокефального статусу. Але для самої УПЦ це питання не є актуальним і тому не стоїть на порядку денному. При цьому головною перешкодою в отриманні автокефального статусу УПЦ є, як раз, розкольники із самопроголошеного «Київського патріархату», які активно підтримуються нинішньою українською владою. Хоча, вірогідно, якщо б наша влада дійсно домагалася автокефалії для УПЦ, вона повинна була б у першу чергу позбавити своєї підтримки розкольників, підтримки, без якої ті попросту не змогли б існувати.

Саме тому я ще і ще раз смію наполягати на тому висновку, що сьогоднішня інформаційна війна, яку розгорнули українські ЗМІ, а також українські греко-католики проти Православної Церкви в Україні, є: по-перше, спробою зруйнувати єдність Вселенського Православ'я, а по-друге, непрямим ударом по РПЦ, основна мета якого полягає у створенні умов для розколу всередині Московського Патріархату. Що в підсумку може призвести до падіння престижу РПЦ серед російських громадян, відторгнення значної частини населення Росії від Православ'я, поділу РПЦ на безліч автономних частин (за типом протестантських церков) і, як підсумок, – початку або поглиблення глобального руйнівного процесу (як і в українському випадку) по розвалу Російської Федерації.

Ще одним, непрямим, підтвердженням цих висновків є те, що сьогодні в Україні освітленням релігійних питань, координацією дій між представниками різних релігій трьох християнських конфесій і владою займаються в основі своїй люди, які симпатизують чи є відкритими прихильниками УГКЦ. Зрозуміло, що вони спрямовують державну політику в галузі релігії у потрібне їм русло, краще сказати – задають тон у відносинах світських ЗМІ до УПЦ. Тобто саме вони і їх західні колеги є ініціаторами та натхненниками інформаційної війни проти Православ'я.

Доповідь прочитана на семінарі «Проблематика політично заангажованого використання релігійного чинника в ЗМІ»

Читайте також: Православна Церква в Україні в умовах інформаційної війни. Частина 2: «...ідіть і навчіть всі народи...» (Мф. 28:19)

Посилання:

1. Ієромонах Іоанн (Курмояров). Що буде з Україною через 20 років http://uoj.org.ua/publikatsii/nasushchnyj-vopros/chto-budet-s-ukrainoy-cherez-20-let
2. В.Д.Соловей. Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання. http://slava-rusi.com/?p=1323
3. В.Д.Соловей. Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання. http://slava-rusi.com/?p=1323
4. В.Д.Соловей. Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання. http://slava-rusi.com/?p=1323
5. В.Д.Соловей. Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання. http://slava-rusi.com/?p=1323
6. Ф.Г.Турченко, П.П.Панченко, С.М.Тимченко. Новітня історія України. 11 клас. Частина друга 1939-2001 р.р. Київ «Генеза». 2003.
7. В.Д.Соловей. Абсолютна зброя. Основи психологічної війни та медіаманіпулювання…. http://slava-rusi.com/?p=1323
8. Ієромонах Іоанн (Курмояров). Митрополит Олександр (Драбинко) пішов ва-банк! ч. 1, ч. 2   http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/tochka-zrenija/mitropolit-oleksandr-drabinko-p-shov-va-bank-chastina-1, http://uoj.org.ua/ua/publikatsii/tochka-zrenija/mitropolit-oleksandr-drabinko-p-shov-va-bank-chastina-2
9. Ієромонах Іоанн (Курмояров). Чому Вселенське Православ'я ніколи не визнає розкольників. http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-vselenskoe-pravoslavie-nikogda-ne-priznaet-rask...

Читайте також