"PRO ET CONTRA", або пристрасті за питанням богослужбової мови

Ну що ж, як і обіцяв раніше, пишу відповідь на статтю о. Олександра Климука, який в своїй публікації під назвою "Про штампи в паспорті мови богослужіння" виклав деякі думки щодо мого допису у ФБ про мови богослужіння.

В першу чергу хотів би зауважити, що подібний спосіб публічної дискусії стосовно актуальної внутрішньоцерковної теми є цілком нормальним явищем, оскільки духовенство нашої Церкви справді має певне розділення в цьому питанні. Хтось ставиться до цього питання радикально, хтось – помірковано, а комусь – взагалі байдуже. Але насправді це питання є лише частиною однієї великої проблеми Церкви, якій я хотів би присвятити кілька абзаців в кінці цього допису. Та для початку хотів би, так би мовити, відповісти аргументами на аргументи.

Для того, аби не розводити сумбуру, статтю о. Олександра розберу суто в контексті тих фактів, які він в ній наводив, не додаючи і не віднімаючи нічого. Для зручності розуміння хотів би послідовно розбирати найцікавіші, як на мене, аргументи.

Отже, для початку хотів би зауважити на слові "штамп". Зазвичай, під цим "паролем" люди звикли розуміти ті чи інші необґрунтовані аргументи, які передаються з року в рік, з покоління в покоління. Отець Олександр, який є представником старшого покоління Волинської Духовної Семінарії, вказував на те, що в нашій духовній школі нашу свідомість збагачували тими самими штампами щодо питання вжитку української мови в богослужіннях. Я не знаю, як це все відбувалось в роки навчання о. Олександра, однак коли у ВДС вчився я, жодного насадження з даної проблематики не відбувалось.

Я без перебільшення можу назвати ВДС найпатріотичнішою духовною школою України. Пригадую, як в о. Rostyslav Hrupchyk над ліжком в келії висів український прапор, як студенти дружно вболівали за збірну України з футболу, і вже точно у ВДС ніколи не було навіть натяку на насадження російської мови чи примусу до того, аби будь-хто з нас принципово служив церковнослов'янською. Це підтверджується і тим фактом, що в усій УПЦ Волинська єпархія займає перше місце за кількістю парафій, де служиться українською. Ні для кого не є таємницею, що 95% настоятелів парафій Волинської єпархії – випускники ВДС.

Більше того, може, я зараз когось шокую, але навіть на парафії, де я несу послух настоятеля, богослужіння відбувається українською. Власне саме через це особисто мені ця тема є дуже близькою. Не в останню чергу тому, що за свій нетривалий час служіння я чув і бачив різні варіанти перекладів богослужбової літератури українською і на "ти" знайомий з тими недоліками, які присутні в цих текстах.

Не знаю, чи стикався колись отець Олександр з ситуацією, коли, читаючи Святе Письмо в греко-католицькому перекладі діаспори США, доводиться його ще раз на ходу переклададти на нормальну українську. Саме так, на НОРМАЛЬНУ українську! Тому що той варіант, який пропонується в книгах їхньої редакці та видавництва, це просто катастрофа. Те ж стосується і іншої літератури, яку перекладено то там, то тут, але не доведено до якогось єдиного зразку.

Тепер, закцентую увагу на наступному твердженні о. Олександра. Автор пише, що: "Насправді святі Кирило і Мефодій створили лише абетку на основі грецького алфавіту".

Авторитетні історики, філологи та дослідники трудів свв. Кирила і Мефодія, серед яких: Глущенко Володимир Андрійович, Лавров Петро Лаврович, Бернштайн Самуїл Борисович, архім. Афанасій Бончев та багато інших, готові заперечити отцю Олександру у висловленому ним твердженні.

В першу чергу це стосується того, що святі Кирил і Мефодій створили "лише абетку". Насправді ж діяльність рівноапостольних братів була широчезною та різноплановою. Серед іншого, вони брали участь у перекладі богослужбової літератури з грецької на церковнослов'янську. Також варто зауважити, що та абетка (кирилиця), яку ми зустрічаємо в книгах церковнослов'янською, має лише опосередковане відношення до трудів святих братів, адже ними, а точніше – святим Кирилом, була створена зовсім інша літерація, яка іменувалась глаголицею. Достатньо просто знайти мінімум інформації в інтернеті, аби пересвідчитись щодо відмінностей цих шрифтів.

Сама по собі кирилиця була створена на основі глаголиці набагато пізніше, вже після життя святих братів. Як кажуть історики, до цього доклали руку учні свв. Кирила і Мефодія. Менше з тим, святі брати проповідували, перекладали, допомогали зрозуміти, як користуватись тим даром, який вони принесли на слов'янські землі.

Важливо також згадати, чим саме це було зумовлено! Причиною їхньої діяльності серед слов'ян стала активізація латинських проповідників, які користувались виключно латиною. І хоча всі ці історичні перипетії відбувались задовго до великого розділення 1054-го року, така діяльність проповідників була зумовлена не в останню чергу тими відмінностями між східним та західним обрядами, які існували вже на той час.

Також зауважу, що церковнослов'янська – "мертва" мова, оскільки вживалась і вживається тільки в богослужбовій практиці. Тому я і писав раніше, що вона створена спеціально для богослужіння. Це твердження можна підкрипити банальним аналізом повсякденної старослов'янської та церковнослов'янської мов.

Для прикладу візьму кілька речень зі "Слова о полку Ігореве": "Дремлет в поле Ольгово хороброе гнездо. Далече залетело! Не было оне обиде порождено ни соколу, ни кречету, ни тебе, чрный ворон, поганый половчине!" 

В церковнослов'янській версії цей текст виглядав би приблизно ось так: "Воздремаше на поли удатно гнездо Ольгово. Далече воспари. Не бы оное поругано ни соколу, ни кречету, ни тебе, черный вране, поганый половчине!" 

На лице очевидні відмінності, які свідчать про те, що церковнослов'янська ніколи не була старослов'янською, хоча остання і лежала в основі першої. Тому-то і побутує твердження про те, що церковнослов'янська була спецыально створеною виключно для боголослужінь. Між іншим, навіть з порівняння, даного вище, стає зрозумілим, що церковнослов'янська є набагато м'якшою та поетичнішою, на відміну від старослов'янської. Остання ж, навпаки, більше нагадує сучасну російську. Тому твердження о. Олександра про те, що "Мова вже існувала, і це була нормальна, повсякденно вживана мова...", – вірне рівно настільки, наскільки воно стосується саме розмовної, а не богослужбової мови.

Наступним "штампом", який відмітив о. Олександр, була моя теза "Відмовитись від слов’янської мови – це все одно, що деканонізувати Кирила і Мефодія". По-перше, я казав не про "слов'янську" мову, а про церковнослов'янську. Хоча це і незначна ремарка, але для мене вона важлива.

Дещо цікавою видалась мені аргументація о. Олександра, якою він заперечує дану мою цитату. Наприклад, батюшка пише: "За історію свого розвитку людство відмовилось від багатьох винаходів та досягнень на користь більш якісних і нових". Особисто я з цим не згідний, оскільки, якщо досягнення справді хороше, тоді чому від нього потрібно відмовлятись на користь, як каже отець Олександр, "більш якісних та нових"?

В попередній своїй публікацї я зазначав, що українська мова, на відміну від церковнослов'янської, є нестабільною, оскільки потерпає від змін та "вдосконалень" ледь не кожних 20-30 років. Серед тих, хто читає мої дописи, є журналісти і педагоги, які підтвердять цей факт. В такому разі, як можна сказати, що українська мова буде більш якісною в порівнянні з церковнослов'янською, яка перевірена часом та багатьма іншими випробуваннями?

Більше того, який з варіантів української мови буде більш якісним? Полтавський? Галицький? Запорізький? Волинський? А може, закарпатський (русинський)? Чому подібної проблеми ніколи не виникне, наприклад, в Росії? Тому що російська мова в цьому питанні є більш сталою та стабільною для всіх регіонів цієї держави. Суржик, якщо і буває, то має не настільки значний характер та не вселяє настільки різких відмінностей, як це буває з версіями українських діалектів.

Українська мова регулярно оновлюється, позбавляючись від русизмів, полонизмів, гебраїзмів і ще купи різних "...ізмів", які 10-15 років могли бути нормою навіть для шкільних підручників. Чи може хтось гарантувати, що за 100-200 років українська мова не буде відрізнятись від тієї, якою ми спілкуємось зараз?

"Але зазвичай винахідників ми пам’ятаємо", – пише отець Олександр, натякаючи на те, що відмова від церковнослов'янської не призведе до "деканонізації" свв. Кирила і Мефодія. Отож-то і воно, що зазвичай... Та в більшості випадків забвіння неминуче. Для довідки потрібно зазначити, що святі брати почали більш-менш вшановуватись Церквою лише з середини 19-го століття. До того часу, в Мінеях навіть не було особливої служби цим святим.

"Літургія святого Івана Златоустого замінила літургію ап. Якова без деканонізації останнього". Не думаю, що мала місце заміна. Адже літургія апостола Якова служиться і в наші дні. Але дане порівняння не може бути до кінця правильним в силу того, що справою життя святих Кирила і Мефодія було саме просвічення слов'янських народів посередництвом перекладів богослужбової літератури. Якби ж то справою життя апостола Якова було лише написання Літургії... Але він канонізований Церквою далеко не за це. Так само, як і святитель Іоанн Златоуст. А от святі брати саме за вказані вище труди. Тому ануляція їхніх праць дорівнює нівелюванню їхнього подвигу, а відтак поставатиме питання в актуальності їхнього вшанування.

"Ми відмовились від знаменного співу в церкві на користь партесного не деканонізуючи церковних композиторів знаменних наспівів і не канонізуючи композиторів партесного співу", пише отець Олександр. Але від знаменного наспіву ми теж не відмовлялись, оскільки партесним лише доповнили богослужбову практику. Знаменний же залишаєтсья в Церкві до цього часу. Він є особливо актуальним в грецьких церквах. При правильному його вжитку, потреба в партесному співі буде не такою вже і високою.

На мій "штамп" про те, що "Відмова від церквонослов’янської мови призведе до втрати богослужбової ідентичності…", отець Олександр дав продовження: "... і до набуття нової ідентичності". Не знаю, як в кого, але особисто в мене є певна пересторога щодо нововведень до богослужбової ідентичності, в яку я включаю не лише мову богослужіння, але і інші атрибути.

В першу чергу, ми маємо гіркий досвід римо-католицької церкви, який засвідчив, що новведення не завжди приносять необхідний результат. Недарма в цій конфесії зараз набуває широкої популярності рух традиціоналістів, які відновлюють те, що було скасовано численними соборами РКЦ раніше.

По-друге, не зовсім коректно було би співставляти церковну ідентичність з самовизначенням за національною чи етнічною ознакою. Церква була церквою за часів панування на наших землях Великого князівства Литовського, Річі Посполитої, Австро-Угорщини, Радянського союзу і багатьох інших державоутворень, які в той чи інший час володіли землями, які ми зараз називаємо Україною.

В усі ті часи люди себе вважали то поляками, то литвинами, то австрійцями, то радянськими товаріщами, і зрозуміло, що вбирали в себе всі ті культурні та етнічні особивості, які були актуальні на той час. Але Православна Церква поміж цих історичних змін залишалась і залишається, так би мовити, не від світу цього. Зі своїми традиціями, правилами та нормами. І те, що ми – українці, аж ніяк не означає, що ми повинні зараз на поспіх змінювати в Церкві все під той уклад, який вписується в загальнонаціональну концепцію. Ми вже маємо приклад таких релігійних організацій і з сумом визнаємо, що така їхня позиція не сприяє підняттю релігійності населення.

В подібних ситуаціях завжди існують відомі і невідомі ризики, на які ми повинні зважати. Зміна релігійної ідентичності на користь етнічної самоідентифікації іноді призводить до таких колізій, коли за традицією етносу ти мав би кланятись дерев'яним стовпам, гадати на купала, водити козу на новий рік, а натомість – вшановуєш "жидохристиянського" Бога.

Отець Олександр пише: "Те, що лежить в музеї – частина нас, нашої історії. Ми це визнаємо і пам’ятаємо. Можна сказати, що наша ідентичність пройшла через певні плавні і природні перетворення в історії, та набула нових якостей. Те саме повинно статись і в церкві". Оскільки тема в нас має літературний характер, то є сенс провести наступні паралелі.

Лежать в музеях "Кобзарі" Шевченка, "Лісові Пісні" Лесі України, "Каменярі" Франка та багато інших літературних творів, які наш народ визнав безсмертними шедеврами. Вони вже багато в чому втралити свою актуальність, але іменуються класикою. Від них не відмовились, їх не викинули з освітньої програми, замість них не вставляють в підручники Леся Подерв'янського чи братів Карпанових. В цій класиці завжди шукають прихований зміст, актуалізують її до сучасних подій, тощо.

Зважаючи на це, я не вважаю, що потрібно змінювати церковну ідентичність в напрямку мови богослужіння. Ніяк не можу зрозуміти, чому нам простіше відмовитись від церковнослов'янської, ніж докласти зусиль в напрямку того, аби зробити цю мову доступною для вірян. Чому ця, без перебільшення, класика повинна залишатись в музеях, замість того, аби розповсюджувати її в маси?

Чому подібне питання не постає в Польщі, Чехії, Словаччині, Білорусі та інших країнах, в яких використовують церковнослов'янську як богослужбову? Чому в тих суспільно секуляризованих державах православні зберігають традиції? Напевно тому, що вони вже вдосталь "наїлись" змін ідентичності, тому їм простіше ідентифікувати себе з Православ'ям, а не з інституціями, які за основу беруть дискредитацію та знищення базових християнських цінностей.

Так, я згоден з тим, що ми повинні бути патріотами своєї держави! В більшості своїй, так воно і є. Але Кесарю – Кесареве, а Богові – Боже. І завдання Церкви залишатись Церквою за будь-яких обставин, в тому числі, зберігаючи власну богослужбову ідентичність.

Тому, на мою думку, основна проблема, частиною якої є дане обговорення, лежить в тому, що сьогодні серед духовенства набирає популярності "ліниве місіонерство". Ми живемо за такими принципами: полегшити, спростити, скоротити, викинути, вирвати, закрити очі, не звернути уваги і т.п. Наше небажання працювати і спілкуватись з людьми ми виправдовуємо людською неміччю, тому і дозволяємо собі, а відтак, і їм, розслаблятись.

В такій ось розслабленості духу ми часто говоримо про якісь туманні цінності, вирішуємо, що головне, а що другорядне. Втрачаючи ось це необхідне горіння, стаємо абсолютно інертними до викликів часу. А в підсумку отримуємо результат, коли священик, який мав би стати пастирем свого стада, перетворюється на барана, який йде за людьми, пожовуючи травичку у вигляді певних дивідендів.

А потім, коли в нас запитують, якою місіонерською діяльністю ми займаємось, ми починаємо розповідати про те, що насправді є частиною наших прямих обов'язків. Іноді і того немає! Замислитись тільки: є такі приходи, де священики не промовляють проповідей місяцями, а літургії замінюються "обєдніми".

Тому спрощення того чи іншого внутрішньоцерковного аспекту не завжди є ознакою позитивного починання. І справедливо підмітив батюшка в своїй статті, коли сказав, що людей від зміни мови богослужіння не побільшає. Це так. Адже якщо священик для своєї громади не є моральним авторитетом, подібним нововведенням – гріш ціна. А в "штунди" люди йдуть частіше за все тому, що вони там себе відчувають потрібними. І тому, що в них поняття "громада" має зовсім інший підтекст.

Що не кажи, але церковне життя є специфічним вже тому, що людина, приходячи в церковну спільність, бере на себе ряд обов'язків. В містах і селах релігійним життям живе максимум 50% населення, і якби зміна мови богослужіння сприяла збільшенню цього показника хоча би на додаткових 20%, я був би першим з тих, хто відстоює таку необхідність. А вчити людей ми перестали не тому, що вони всі поставали розумними, а тому, що нам лінь це робити. І катехізаторські школи ми не відкриваємо не тому, що немає на це попиту, а тому, що в нас в самих немає на це ні бажання, ні належної підготовки.

Що ж до питання української мови як богослужбової, доцільно використовувати це як інстумент проповіді і дієвого місіонерства, але ніяк не з метою повної відмови від церковнослов'янської. Не знаю, чи вдалось мені відповісти на ті контраргументи, які навів о. Олександр, але я вдячний батюшці за те, що ця дискусія отримала таке неочікуване продовження. І ще більше вдячний йому за те, що він не з тих, хто "не холодний і не гарячий"! =)

П.С. Щодо цитати з 1Кор.14:8-9. Сказані апостолом слова потрібно розглядати не в контексті двох речень, а кількох глав цього послання. Оскільки під "чужою мовою" розуміються проповіді в стані харизми, якщо конкретніше – про дар мов. Бувало так, що коли на окремих членів громади сходив Святий Дух, вони починали розмовляти і молитись незрозумілими, несхожими на будь-які з існуючих, мовами, які вони ще називали "ангельськими". Саме це апостол і забороняв. Щось подібне зараз можна спостерігати в харизматів.

Читайте також