Damnosa quid non imminuit dies? (Чому не загрожує згубний час?)

(Чому не загрожує згубний час. Горацій)

Лицар. «Чому я не можу вбити Бога в мені? Чому Він живе у приниженні та муці, хоча я лаю його та намагаюся вирвати з серця? Чому від Нього ніяк не позбутися? Ти мене чуєш"?

Смерть. «Так».

Лицар. «Я хочу відання, а не віри ... Я хочу, щоб Бог простягнув мені руку, відкрив Себе, заговорив зі мною».

Смерть. «А Він мовчить».

Лицар. «Я кличу Його у темряві, там нікого немає...»

Смерть. «Може, й ні».

Лицар. «Тоді життя жахливе. Не можна жити перед лицем смерті, знаючи, що все – ніщо».

ВСТУП.

В останні десятиліття минулого століття стало з'являтися багато цікавих робіт, присвячених філософії історії. [*]

У них йдеться про те, що час, як одна з форм вимірювання світу, поводиться подібно кульці, яку з прискоренням, обертаючись по колу спиралевидної воронки, спускається в останню нижню точку нерухомої сингулярності. Що буде, коли час досягне цієї точки, вчені не знають.

Кожна наступна фаза історичного процесу завжди виявлялася більш, ніж в два рази, коротше попередньої. Починаючи з десятків тисяч років первісного та первіснообщинного ладу і закінчуючи більш близькими до нас фазами, з яких середньовічна тривала тисячу років, постсередньовічна – триста, капіталістична – всього лише сто, а наша, посткапіталістічна, судячи по сучасним процесам глобалізації та перекроювання світу, триватиме не більш ніж півстоліття.

Ще триста-п'ятсот років тому людина, покидаючи цей світ, знаходив його таким же, яким він був тоді, коли в ньому з'явився. Знань, отриманих в юності, йому вистачало на все життя. Тепер технології розвиваються з такою швидкістю, що через п'ять-сім років після закінчення університету твої знання стають архаїчними.

 Я б хотів поділитися з нашими читачами тими філософськими роздумами, які виникли у мене в результаті вивчення цих наукових робіт.

ОСНОВНА ЧАСТИНА.
Abyssus abyssum invocat (безодня волає до безодні)

Мабуть, головною особливістю епохи нашого історичного еону є те, що людина втратила інтерес до сенсу життя. Благоговійно-сакральне поступається місцем прагматично-секулярному. Людство живе сьогодні, не знаючи, навіщо. І це «незнання» гірше смерті.

Віктор Франкл відкрив у німецькому концтаборі те, що сенс життя людині потрібен більше, ніж саме життя. Найглибша потреба людини – не насолода, як думав Фрейд, і не влада, як думав Адлер, а розуміння сенсу та мети того, заради чого ми живемо та вмираємо.

Мільйони людей навколо нас живуть жахливим, безглуздим життям. Поступово виникла ситуація, коли людина замінила Бога магією. Сучасна наука переслідує ту ж мету, що і магія – підпорядкувати реальність своїм хотіння. Тільки змови замінені технологіями. Поки вищою реальністю був Бог, людина шукала Бога і вчилася погоджувати своє життя з Його волею. Але коли сталося те, що «Gott ist tot» («Бог помер» – Ніцше), технологія замінила богослов'я. У людства залишилися дві реальності – його Его та навколишня природа. Це два царства сучасного Вавилона.

Якщо Бог нам вже не Отець, то й Природа перестала бути для нас Матір'ю. Людство з не заплідненої Богом душею почало несамовито ґвалтувати свою матір, «опановувати природу». Від цього інцесту стали з'являтися потворні діти. Матеріальна та соціальна інженерія оволоділи суспільством, але щастя вони так і не принесли.

Ab igne ignem (від вогню вогонь)

Особливо повчальні тут сумні історії революцій. У кожній з них – обіцянка та виконання, ідеал та реальність – не відрізняються. Порівняйте «свободу, рівність, братерство» з гільйотиною та диктатурою Наполеона; «новий порядок», обіцяний більшовиками – з післяреволюційною анархією та «диктатурою пролетаріату». Рожеві гасла «революції гідності» і страшну братовбивчу бойню, які після неї пішли. Скільки нам потрібно ще пролити власної крові, щоб порозумнішати ?!

Більш ніж наївно думати, що все це робить жменька «поганих людей», знущаючись над великою безліччю «хороших». «Жменьку» завжди породжує «безліч». Кожного разу ми будуємо суспільство із себе, а це матеріал негідний. Причина неправди – в нас, а не в комусь іншому. Тому єдиною реальністю нашого світу стає реальність смерті.

Місце, де раніше жив Бог, стало порожнім. Там утворилася діра, з якої дме протяг тартара. Ми намагаємося заткнути цю дірку, набиваючи свої животи та кишені, але серце при цьому залишається порожнім. Коли життя перестає бути дорогою на небо, вона стає каруселлю без веселощів. Вона схожа на карикатуру, де Іван ставить вночі на купу каміння стовп з ліхтарем. Перехожий у нього запитує: – Навіщо ти ліхтар поставив? – Щоб машини на купу не наїхали. – Молодець, а купу хто склав? – Я. – Навіщо? – Щоб ліхтар не впав.

Argumentum a posteriori (доказ на підставі досвіду)

Для чого вся ця метушня, яку ми називаємо життям? Фабрика втіх технологічного суспільства – це нескінченна гра, яку ми називаємо сучасним життям. Людина робить вигляд, що йому потрібні задоволення, влада, багатство, успіх, домагається всього цього і тоді вже робить вигляд, що він щасливий. Але дитина, яка живе в нас, знає, що нам потрібна нескінченна радість і ніяк не менше; і ще він знає, що у нас її немає. Під верхнім шаром, під хвилями втіх та незадоволень, залишається глибокий голод серця.

Цій дитині, яка живе в нашому серці, весь час намагаються всунути в руки «LEGO», планшети, пластмасових солдатиків, мобільні телефони, а він, потримавши все це деякий час, знову тягнеться до наступної коробці в надії, що там буде живий щеня або кошеня.

Хто нам вселив таку думку? Хто нам сказав про Небо? Як ми можемо шукати те, що ніколи не знали та не бачили? Уявіть собі такий рай, який не набрид би вам через пару сотень років за земним часом. Щоб ми не придумали, про що б не мріяли, ми не зможемо собі це уявити. Але чомусь ми знаємо та шукаємо невідоме не менше, ніж втраченого друга.

Діти нашого Его і зґвалтованої нами Матері-Природи не виконують своїх обіцянок. Вони так і не дали нам неба на Землі або хоча б шматочок від його щастя. Паскаль добре сказав: «Всі шукають щастя, і всі скаржаться, що не змогли його знайти. Така довга перевірка могла б давно переконати нас, що ми нездатні досягти щастя власними силами; що бездонну прірву заповнить тільки нескінченне». Голод серця неможливо задовольнити мавпячим кормом.

Те, що наука вважала каменем, стало піском; стрімчаки її самовпевненості звернулися в бархани сумнівів. Небуття вагомо та реально, як сліпота або смерть, і людство намагається сховатися від цього страху в кайфі задоволень, соціальної боротьби або метафізичного самообману.

Memento mori (пам'ятай про смерть)

Ми відчуваємо час, як ворога, бо сковзаємо по ньому до реальності смерті. Пам'ять – єдина дамба в цьому світі, якою ми можемо зупинити річку часу. Спогади дорогоцінні, бо ми винесли їх з минулого, як Робінзон Крузо – речі з корабля. Але кораблі наші тонуть, і дамби рушяться.

Однак час та смерть – не тільки наші вороги, але і найвірніші друзі. Вони, обрамляючи наше життя, надають йому велику цінність. Коли ми думаємо про те, що помремо, життя багаторазово підвищується в ціні. Згадайте якусь подію свого життя. Потім уявіть, добре уявіть, що вам залишилося жити кілька хвилин. Тепер згадайте знову те ж саме. Яким дорогоцінним воно вам здасться!

Проробимо це з усім нашим життям та побачимо, що смерть не тільки перетворює життя в «минуле», – вона надає минулому життя; не тільки звертає все цінне в «колишнє», але й надає колишньому найбільшу цінність. Сумуючи за назавжди минулому, ми бачимо його очима смерті, хоча ще живі. Смерть – це сама дорогоцінна окантовка нашого життя. Час та смерть роблять життя дорогоцінним, але не вічним. Ми ж тужимо за вічністю, навіть якщо не знаємо, що це таке.

Всесвіту байдужі наші прикрості. У ньому смертне все, від молекул до галактик. Те, що виникає, то й зникає. Він може задовольнити всі наші бажання, крім головного. Всесвіт – це шведський стіл, де є все, поки не дійде справа до коронного блюда. Тільки ми розпалимо апетит, і тут нам запропонують порожнечу. Тільки ми відчуємо красу життя, її аромат, смак, запах, як приходить годинникар і, вказуючи на стрілки часу, каже: «Пора збиратися на цвинтар». Якби не було Одкровення Бога про Себе, якби не було Голгофи та страждань Спасителя, то можна було б припустити, що світом править навіть не випадок, а якийсь вселенський садист, який розкладає приманки, щоб вірніше погубити нас. Але через рядки Біблії промальовується задум, план, малюнок люблячого Отця, Якому світ не байдужий.

ВИСНОВОК.

Ось у чому наша головна біда, головна невдача – нам не задовольнити найглибше бажання. Земна незадоволеність – шлях до небесної радості. Блез Паскаль якось сказав: «Існує тільки три роди людей – ті, хто знайшли Бога і служать Йому; ті, хто шукають Його; ті, хто Його не шукають. Перші – мудрі та щасливі, треті – дурні та нещасні, а ті, хто посередині, нещасливі, але мудрі». Межа, що розділяє небо та пекло проходить між другими та третіми. Малколм Магрідж побачив найбільше благо в найтяжчої нашій печалі, так званому відчуженні. Він пише: «Для мене, на превелике моє щастя, завжди залишалося віконце, через яке сочилось світло. Я відчував часом – до жаху сильно, що я чужий у цій чужій країні, прибулець, а не тубілець. Як не дивно, відчуття це втішало мене, навіть радувало. Я намагаюся почути далеку музику моєї справжньої батьківщини, намагаюся побачити вдалині, як яскраве світло. Я зрозумів, що єдине нещастя, яке може нас спіткати, – почуття, що тут, на землі, ми «як удома». Поки ми тут чужі, ми не забудемо, що є місце, де ми свої ...
________________________________________
* Див: Френсіс Фокуяма. «Кінець Історії та остання людина». Вид. Free Press. 2004. / «Від найдавнішої людини до наших днів». Дьяконов І.М. – М .: КомКнига, 2007. – 384 с / Мальтус Т.Р. «Досвід закону народонаселення» М., 1895 / Капіца С.П. Курдюмов. С.П. Малінецьській Г.Г. «Синергетика і прогнози майбутнього». Вид. З.М .: Урсс 2003. – 288 с.

Читайте також