Право на прощення. За мотивами кінострічки «Дочка».
Рівно три роки тому (3–12 липня 2012 року) в місті Сочі проходив відкритий фестиваль «Кінотавр», на якому було відзначено результат дебютної режисерської співпраці Олександра Касаткіна та Наталі Назарової – фільм «Дочка».
Бюджетна кінострічка про трагічну історію з життя злиденного провінційного містечка вразив не лише гільдію досвідчених кінокритиків, але й сколихнув вибагливу глядацьку публіку, яку вже не здивуєш ані форматом інтелектуальної кінодрами, ані парадоксальними розв’язками моральних дилем.
Продуманий сценарій, блискуча режисура та особлива смислова органіка не залишать байдужим нікого. В центрі сюжету – шістнадцятирічний підліток Інна – дівчинка з простої робочої сім’ї, в якої є лише батько та молодший братик. Вона потрапляє у вир подій, пов’язаних з серійними вбивствами підлітків-дівчат, над розслідуваннями яких працюють слідчі органи. Епізоди, що від початку були лише фоновим супроводом приватної історії героїні, стають визначальними в її житті та мало не ламають його. Вбивцею неповнолітніх дівчаток виявляється Віктор – батько Інни, і тепер, щойно зустрівши своє перше чисте кохання, дівчині доводиться долати ненависть оточуючих, переживати втрату брата, якого забирають у притулок, а також бороти свій внутрішній відчай.
Одразу зауважу, що мікс тріллеру про маніяка-вбивцю та психологічної сімейної драми не перевантажує картину заплутаною сюжетикою та надмірною експресією. Емоційну напругу забезпечують внутрішня динаміка, прості, але гострі репліки, контрасти картин зовнішньої гнітючої похмурості та абсолютного умиротворення.
Герої-антигерої
Дочка. Інна розкриває себе як невинна, доброчесна дівчина, щира подруга, дбайлива та любляча сестра. Однак, режисерська оптика акцентує іншу іпостась героїні – дочка. Дівчина, яка спочатку зовсім не знає Бога, за своєю суттю – справжня християнка. Впродовж усієї картини героїня проявляє до свого батька шанобливу любов і милосердя. Не зважаючи на суровий характер Віктора, донька проявляє послух і смирення та не оскаржує його авторитет (хоча іноді їй цього хочеться, як і будь-якому підлітку, який прагне свободи). Навіть тоді, коли усвідомлює, яку роль батько зіграв у серії відомих вбивств. Попри всезагальний осуд чоловіка, Інна бачить у ньому того, кого Господь наказував шанувати попри все: «Шануй батька твого і матір твою»(Вихід 20:12).
Дівчина до останнього захищає свого тата й не перестає бачити «світло» у його хворій душі. Глибоким і сповненим особливого трагізму є епізод з портретом батька, який героїня вішає на дошку пошани міста тоді, коли їхня сім’я стає об’єктом цькувань та переслідувань з боку городян. Символіка цього фрагменту очевидна: не зважаючи на загальний осуд, для Інни Віктор перш за все батько, а це – святе.
Подруга. Образом-антиподом головної героїні є її новоприбула однокласниця Маша, яка запропонувала свою дружбу Інні. Маша – сучасний підліток, який втілює собою стан молодіжного соціуму, що існує в режимі алкогольної ейфорії, безконтрольного інтиму та словесної розгульності. Парадоксально, але чистота, моральність і внутрішня стійкість Інни, практично втрачені для сучасних тінейджерів, викристалізувалося саме в таких умовах. Безумовно, завдяки вихованню батька героїні, який за режисерською версією виконав своє батьківське призначення дуже добре, та в результаті Господньої милості.
Маша, яка намагається втягнути Інну в своє «доросле» життя, насправді самотня дівчинка, позбавлена материнської любові та опіки. В історії цієї героїні – жахливе переживання «людини-без-Бога» факту того, що її ніхто не любить. За фасадом зухвалих порушень соціальних норм, висміюванням моралі та релігійної віри насправді приховується глибокий відчай. Все це лише реакція на внутрішню порожнечу. «Вона хороша, просто в неї нікого немає!», – пояснює нажахана смертю подруги Інна своєму батькові. Приклад Маші викриває одну з найболючіших соціальних проблем сучасності – цілковитої байдужості дорослих до світу дітей.
Батько. Вбивства, на які йде батько Інни, зумовлені внутрішньою незгодою чоловіка з моральним розтлінням дитячих душ: «Бруд навкруги, розпуста! Все загиджено, душі загиджені. Діти цим дихають… А ви стоїте і всі на це дивитесь. А я не дивлюся, а я не можу, я не можу більше на це дивитися!». Втім, таке «нездорове» благородство, яке штовхає героя на злочини, в інших проявах заслуговує поваги чи навіть захоплення. Не можна не віддати належного самовідданому піклуванню Віктора про дітей, його чесній праці, людській порядності та чуйному ставленню до тих, хто потребує допомоги. Там, де інші просто проходять мимо, цей маніяк-убивця без вагань пропонує свою поміч. Як приклад – фіктивний шлюб з матір’ю хворої дитини, якій потрібна прописка, аби залишитись на роботі.
Внутрішнє пекло Віктора – особливий вектор драми «Дочка». Будучи переконаним у справедливості власної «місії» по «спасінню» юних душ від гріха, чоловік впадає у розпач, коли розуміє, що з останньою жертвою у вечір вбивства була його власна дочка. Він доходить до крайньої межі страждань, коли починає безпідставно підозрювати Інну в безчесних стосунках з сином священика Іллею. Поштовхом до такої надмірності героя стало те, що його колись покинула дружина. Як з’ясовується пізніше, заради іншого чоловіка. Це спричинило психологічний злам, внутрішнє «божевілля» Віктора, його патологічну відразу до будь-яких проявів аморальності.
Священик. Тематику стрічки визначив сам режисер проекту: «це фільм про стійкість людини в вірі і без віри», – цитує веб-сайт Profcinema. Своєрідним «транслятором» християнського віровчення є отець Валентин, який здавалося б, уже пережив свою трагедію – загибель дочки від рук того ж маніяка – однак Господь посилає йому складніше випробування: зізнання вбивці, яке як священик він не має права розголошувати через таємницю сповіді, але як батько переживає особливо болісно. Дилема, з якою зіштовхується герой, коли під загрозою опиняється ще й життя його сина, підсилене діалогом зі слідчим, який звинувачує отця Валентина в існуванні «за правилами», які ставлять під загрозу життя інших підлітків. Ці ж «правила» (тайна сповіді, логіка не-відспівування самовбивць, чому неможна, навіть якщо дуже хочеться тощо) у НАШОМУ житті стають невиправданим наріжним каменем віри не лише для мирян, але й для багатьох християн, які намагаються прив’язати Божественні істини до своєї людської логіки.
Окремої уваги заслуговує молитва, якою постійно послуговується священик: коли вбивають Машу, коли Віктор зізнається у скоєних вбивствах, коли з’ясовується, що матір Інни не закінчувала життя самогубством. Це молитва-прохання, молитва-спокута, молитва-прощення, молитва-надія. Молитва до Бога, аби він не залишив душу в темряві та помилував їй.
Бог. Сценарист цієї історії переконала свого глядача у тому, що в «фільмі є незримий персонаж – Бог. Він героїв зіштовхує, перевіряє на міцність і вірність». У «Дочці» образ Бога – це образ Того, хто «все одно все бачить», Того, в кого на кожну нашу «закономірність» є Своя «Авторська» версія подій. Це Бог-Любов і Бог-Всепрощення, Бог, який дає право обирати, але прописує орієнтири у десяти заповідях, одна з яких заперечує право на вбивство. Тому він не лише милує, але й карає.
Анти-дилеми. Запитань, які провокують на суперечливі роздуми, у кінострічці достатньо. «Якщо Бог є, то чому Він допускає таке?», – в якийсь момент запитує себе практично кожен з героїв драми та невіруючий глядач, який напружено спостерігає за кожним епізодом. Мирській людині може здатися, що Господь залишив декого з персонажів напризволяще. Однак це неправда. Християнин знає, що Бог випробовує, але «ніколи не забуває про нас». Просто у Нього Своя «програма по спасінню» для кожного. І Свої методи. Якось отець Валентин скаже своєму синові: «Бог добрий, але не сентиментальний. Іноді Його доброта виглядає як жорстокість: Він може і вдарити. … Навіть коли здається, що Він вбиває ...». Нещастя, страждання чи навіть смерть даються для того, аби людина змістила центр тяжіння з себе на Бога. Страждання – щоб осмислити, страждання – щоб очиститись і зрозуміти, що без Бога ти ніщо.
Однак передусім «Дочка» запускає ідею розплати та її правомірності навіть за найбільш виправданих обставин. «Чи маємо ми право чинити самосуд?», – з кожних вуст це запитання звучатиме по-різному і з різною аргументацією. Право на «очищення» дівчаток від гріха (читай – вбивство) відстоює батько Інни, помститися за смерть дочки прагне матір Маші, кожен житель містечка хоче покарати маніяка, повинного в смертях «невинних» жертв. Але є інше «право», яке не має жодного відношення до ненависті, вбивства чи зла. Це право на прощення. Те, до чого закликає Христос. Його проявляє отець Валентин, який прощає вбивцю своєї дочки, ним керується Інна, яка хоче зберегти в своєму серці образ «найкращого» батька. Це важко прийняти, якщо вимірювати все відчуттям мирської «справедливості». Без урахування того, що існує й інша реальність – в якій є Бог і діють дещо інші закони, якими мають «право» скористатися ті, хто вважають ЙОГО своїм батьком.
Читайте також
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?
«Пікасо́»: спокуса, здатна похитнути віру
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 19.