Епоха митрополита Володимира: погляд з сьогодення
Заводити мову про людину такого масштабу, як Блаженнійший Митрополит Володимир вкрай важко. І не тому, що він виконував найважчий послух у Церкві - був її Предстоятелем. Не тому, що в нього був високий сан. Зовсім не тому. Говорити про нього - це означає вести мову про цілу епоху. Епоху Митрополита Володимира.
Напевне, ще не скоро українські історики збагнуть, яке значення мав Блаженнійший для нашої країни та народу. Легко сказати - більше 20-ти років ця людина очолювала одну з найбільших Православних Церков світу. Найголовніше – в яких обставинах? В часи становлення державності, одразу після розвалу Радянського Союзу, в суспільстві, яке ще не оговталось від багаторічної атеїстичної пропаганди.
Можна навіть припустити, що ситуація, в якій йому довелось опинитись, чимось нагадує ситуацію, у якій опинялись перші проповідники Євангелія: держава налаштована вороже, народ, в своїй більшості, байдуже, а представники інших конфесій - агресивно. Згадаймо, що першими гонителями християн були іудеї, тобто брати по крові і, в якійсь мірі, по вірі.
Приблизно з таким же станом речей зіштовхнувся і Митрополит Київський Володимир (Сабодан). Органи державної влади у той час відкрито підтримували найрізноманітніші релігійні угруповання і течії, а деякі створювали самі. Разом з тим, постали із забуття і небуття Греко-Католицька та Автокефальні Церкви, які позиціонували себе як «патріотичні» та «народні». Простим людям орієнтуватися в усьому цьому розмаїтті було вкрай важко. Єдиним орієнтиром для них був стереотип, який активно нав’язувався ЗМІ та представниками неканонічних угруповувань, ніби Церква, яку очолює Митрополит Володимир, є «неукраїнською і ворожою». Цей стереотип був вигідний в першу чергу через те, що давав "право" безкарно відбирати у Церкви храми, паплюжити святині. Цілі православні єпархії були знищені вщент.
І це був найбільший біль Блаженнійшого. Втім, слід зауважити, що переживав він не стільки за церковне майно, скільки за те, що люди залишалися без Таїнств Церкви, без Хрещення, Сповіді, Причастя. Він чітко знав, що найстрашнішим є те, що людина, яка живе злобою до Церкви, яка дихає ненавистю до своіх співгромадян, які мають інші погляди на віру, і яка приходить в храм не для того, щоб помолитись, а з метою вигнати звідти священика - така людина втрачає свою душу для Бога. Він намагався докласти усіх зусиль, зробити усе можливе, щоб навернути і повернути таких людей до Бога. І це не порожні слова. Митрополит Володимир доводив їх ділом. Він знав, що серце людини, яка захлинається від злості, закрите для аргументів від розуму. Тому він використовував ще й аргументи любові. Він являв цю любов. Проповідував її, показував її дію на прикладі свого життя. Разом з тим, Блаженнійший Владика весь час повторював, що шлях до Бога та Церкви тільки один – це покаяння. І тут, варто сказати, його слова були повністю співзвучні словам Христа. Більше того, ніяких інших слів він не хотів знати. Для нього виразом живої присутності Христа була Церква. Адже Церква це не просто храм (храми) чи якась адміністративна структура. Для Митрополита Володимира Церква - це Тіло Христове, жива спільнота віруючих у Бога людей. Зрештою, це наша Мати. Можливо, саме тому він і тему для своєї дисертації обрав пов’язану із Церквою: «Екклезіологія у вітчизняному богослів'ї». Його богослів'я було наскрізь церковним, екклезіологічним.
Так, сьогодні дуже популярно говорити про об'єднання Православ'я в Україні і дуже популярно наголошувати, що цього хотів Блаженнійший Владика. Авжеж, хотів. Проте, хотів не «сухого», автоматичного (або, як зараз кажуть, "механічного") приєднання, а справжнього єднання, яке вимагає єдиномислія. Як таке можливо? Через розчерк пера? Постанову Верховної Ради? Рішення Патріарха? Ні. Тільки через покаяння, адже слово «покаяння», «метанойя», перекладається як «зміна розуму», зміна світосприйняття. Єдиномисліє можливе тільки тоді, коли зміниться розум людей. Я не кажу зараз, що змінитися має тільки один розум. Змінитися мають і серце і воля. Скажете, що для цього потрібен діалог? Звичайно, потрібен. Але він можливий тільки у тому випадку, коли тебе перестануть «бити». Це означає, що діалог з питань об'єднання можна починати тоді, коли припиняться захоплення храмів, коли припиняться огульні звинувачення в тому, чого немає насправді, коли зупиниться потік бруду та брехні на Церкву. Діалог можливий, але цей діалог слід розпочинати опираючись на справжню любов до Церкви, народу та України.
Саме про це зараз сказав би Владика. І не тільки б сказав, а й показав би власним прикладом, так як він це завжди робив. Сьогодні багато хто намагається показати, як сильно йому не байдуже до того, що коїться в державі чи Церкві. Проте, зазвичай, ті хто багато говорить, мало робить. Послухаєш політиків, то може здатися, що ніхто так як вони Україну не любить. Тільки бентежить одне питання - якщо вони так сильно люблять свою країну, то чому не видно їхніх реальних справ на користь держави? Втім, Блаженнійший не говорив про свою любов багато. Він молився, служив Літургію, проповідував. І саме він, а не ті, хто сьогодні утворили свої «церкви», почув слова від Мстислава Скрипника, людини, яку ніхто не звинуватив би у недостатньому патріотизмі: "Митрополит Володимир - це українець на всі чотири колеса". Додам від себе - і християнин і архієрей.
Йому було важко. Він бачив, як народжувалась нова країна, був свідком всіх тих благих починань українського політикуму, які потім зійшли нанівець. Він чув, скільки всього просили тоді у Бога прості українці - свободи, волі, гарного життя, мирного неба... І знав, що це неможливо без твердої віри і покаяння. Його життя – ціла епоха.
Я глибоко переконаний, що зараз митрополит Володимир спокійний, тому що вона не закінчилася. Вона тільки набрала обертів. Адже його справу продовжує Митрополит Онуфрій. І це дійсно так.
Читайте також
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?
«Пікасо́»: спокуса, здатна похитнути віру
Уривки з книги Андрія Власова «Пікасо́. Частина перша: Раб». Епізод 19.